Іван Редчиць. Стрибок у небеса

06.07.2020

ВІНОК СОНЕТІВ

Світлій пам’яті Євгена КОНЦЕВИЧА

(5.06.1935 – 21.07.2010)

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Стою на скелі,Тетерів сміється,

Глузує з мене, каже я малий.

І я відчув, що м’язи загули,

Коли сипнув у них відваги перцю.

Ну, хто не став би до такого герцю,

Як ще не чути в небесах «курли»?

Либонь, і ви отак, як я, змогли б,

Лише не з кожним доля грає скерцо.

Куди не гляну, діамантів рінь,

Дарує княжий посланець, нівроку,

Їх вистачить на сотні поколінь.

Як на красу цю я погляну збоку,

То вірю річці швидше, аніж оку,

Моргає хвилями: стрибай в глибінь!

А я стою, немов приріс до скелі.

Мої думки, сміливі та веселі,

Як ті хмарки летять у височінь.

І раптом хтось мені сказав: полинь!

Я опинивсь під сонцем на орелі.

Там грають голубі віолончелі,

Яких ніколи не торкнеться тлінь.

Невже це я в колисці яворовій?

Як з музики води росте цвітінь?

Хто котить сонце колесо по крові?

І плюскіт хвиль, як шепіт чийсь ласкавий,

Неначе ніжні доторки купави,

Не бійсь мене, люби за чисту синь.

Не бійсь мене, люби за чисту синь,

І я тебе любитиму до скону.

За цю сльозу, невидиму й солону,

Яка дорожча будь-яких святинь.

Не обминеш ти болісних твердинь,

І пам’ятатимеш мене до дзвону.

Це я тобі сипнула приску в крону,

Щоб ти пройшов крізь спалахи прозрінь.

І грів довіку ці серця і душі,

І в пеклі болю – клятву не порушив,

На посох долі, лежачи, оперся,

Нащадок гідний ти Сірка й Мазепи,

Я вічно твій писатиму життєпис,

А за скелясті береги не сердься.

А за скелясті береги не сердься,

Живи, як є, а долі не вини.

Слабка вона, міцніше пригорни,

Шукаєш слова – знайдеш едельвейса.

І я тобі дарую свої плеса,

Без тебе я сумую щовесни.

Згадай мене сьогодні й не засни,

В мені купає зорі піднебесся.

Почувши це, заснути я не зміг,

Пройшов багато подумки доріг,

Несе душа ріку, а я відерце.

Дивлюся на високі береги,

Стоять мої літа, немов стоги.

Розкрилилось моє безжурне серце.

Розкрилилось моє безжурне серце,

Не знаю я ні смутку, ні біди.

Мені сімнадцять, дужий, молодий,

Належить світ увесь мені, здається.

Хто хоче, той кепкує і сміється,

А я й на Марсі залишу сліди.

Співатиме душа на всі лади,

І кожному життя одне дається.

Не хочу буть горобчиком: цвірінь!

Люблю я зроду клекоти орлині,

Не зможу жити я без крил віднині.

О світе, невгамовний і жорстокий,

Це ти забрав у мене тишу й спокій,

І я побачив золотисту тінь.

І я побачив золотисту тінь,

Мені здалося, то моя кохана.

І сонце, що прокинулося зрана,

Взолочує всю річкову сріблінь.

Стрибай у небеса й душею зринь,

Нехай не стихне голуба мембрана.

Бо юність вічно буде небом п’яна,

І старість у хвилини поклонінь.

Я не ставав ні разу на коліна,

Бо я – володар світу, я – людина,

Кажу лише я істинно амінь.

Не знаюся я з кривдою, з олжею,

Лиш правда буде долею моєю,

Я сколихнув руками цю гладінь.

Я сколихнув руками цю гладінь,

І відчинилася небесна брама.

І не ковтнула сонця чорна яма,

І в храм душі не хлине безгомінь.

Над ним не спалахне зоря Полинь,

І не отруїть цезієва пляма.

Хоча страшна трагедія і драма,

Безглуздий шлях до смерті та пустинь.

А час іде, бо він суддя правдивий,

Йому підвладні голоси епох,

А по Європі бродить той же привид.

І в багатьох сидить страхополох,

Бо кожен має хатку та озерце,

Якби я міг, то повторив би все це.

Якби я міг, то повторив би все це,

І вже свій шлях інакше б торував.

Бо хто не сіяв, той не жнивував,

І нині чарка не до нього п’ється.

Хоч там, де п’ють, то там, звичайно, ллється,

Щоб хліба ти вовік не шкодував.

Хоч ти поет, а дід твій скиртоправ,

І кінь його ще й досі десь пасеться.

Утік він від колгоспних батогів,

А дід, безсилий, впав у тридцять третім,

Бо він коня, а не себе жалів.

І голод був, творцями він страшний,

Нащадки їхні в новій естафеті,

Мій Тетереве, ти течеш і в сни.

Мій Тетереве, ти течеш і в сни,

І форкає, п’ючи, мій кінь на волі.

Нехай же він гуляє на роздоллі,

То швидше засиніють там льони.

І з того дня тебе я не винив,

Коли піддався примсі, а не долі.

Тепер лежу, бо крила захололі,

Прийшли до мене в гості ясени.

Дивуюся, бо добре їм зі мною,

Щодня горнусь душею я до них.

І буде вона завжди молодою,

Як бережеш – це благо, а не гріх,

Я згадую тебе, ріко, порою,

Бентежиш душу тихою водою.

Бентежиш душу тихою водою,

Але не змиєш мук мого буття.

Пливу я проти течії в життя,

Що прошумить, як здамся, стороною.

Я рвусь до світла, полонений тьмою,

Як гострий ніж у серце, співчуття.

І я пливу, немає вороття,

І б’юсь вночі об небо головою.

Тулюсь до ночі, наче до жони,

І відчуваю звідки вітер віє,

Душа не спить і крилами біліє.

І хто шепоче: «Долю прокляни?»

Невже не бачиш ти мене, Месіє?

Мої літа на хвилях, як човни.

Мої літа на хвилях, як човни,

Як сильний вітер, то усіх гойдає.

В ріки моєї штилю не буває,

І котяться високі буруни.

Вони мені набридли, як рожни,

І дума, наче чайка, прилітає,

В моїй душі кигиче і кружляє,

Ловлю я цілий день її, сумний.

Кудись порозлітались голуби,

А день такий небесний, голубий,

Неначе світ не знається з журбою.

Напружений, невтомний, далебі,

І ти, о чайко, будь завжди такою,

Бо вже навік зріднився я з тобою.

Бо вже навік зріднився я з тобою,

У слові цім і в думі – цілий світ.

Здається, безперервний мій політ,

Накреслений могутньою рукою.

Лечу піввіку й не веду бровою,

Як з глибини притягує магніт.

Не промину я батьківських воріт,

І саду, що наляканий грозою.

Бо серце тут на відстані роси,

Коли вечірні стихнуть голоси,

І сад озветься піснею нічною.

Як любиш ти, то більше не проси,

Живу я серед вічної краси,

З тих пір, як став зорею голубою.

З тих пір, як став зорею голубою,

І світиться моя душа для всіх.

Причетний я до радощів земних,

І світлом, наче словом, душу згою.

Я бачу тих, хто впав на полі бою,

І залишився в пам’яті живих.

Той бій великий досі не затих,

Бо ворог за московською стіною.

Це той москаль, що мучив Кобзаря,

Коли зійшла на обрії зоря

Й засяяла у душах невзабарі.

Він марив словом, правду боронив,

Носив я його думи, як стожари,

Свічу для блага краю з вишини.

Свічу для блага краю з вишини,

Служу я небу і служу людині.

Щасливий той, хто служить Україні,

І не загине в огнищі війни.

І не уникне край громовини,

Що нищить квіт на яблуні й калині.

І б’ється горе круком у родині,

І прикипають душі до труни.

Як тихо скрізь, бо зброя не кується.

Чи небожитель я, чи землянин?

І в небі, й на землі важливий чин.

Я повернувся, чи мені здається?

Невже я знову бачу синій плин,

Стою на скелі й Тетерів сміється?

Стою на скелі, Тетерів сміється,