Іван Редчиць. Білий камінь, або Славослов

ВІНОК СОНЕТІВ

 

                       Небожителю Петрові СОРОЦІ

                                 з любов’ю.

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

1

О, кожен птах тут має голос і манери,

Плекай, люби цей сад, як я, о брате мій!

І зацвіте душа, й зародить на папері,

Не сумнівайся ти, бо ми в країні мрій.

 

Твоя сумна душа, овіяна вітрами,

Де мудрий садівник, там сад пісень дзвінкий,

Ходитиме в саду, як сонце над гаями,

І не пошкодить ні мороз, ні хуговій.

 

До поту потрудись, по зав’язку роботи,

Щоб сад уберегти, не пожалій суботи,

Бо щепи молоді, а вже занадивсь кріт.

 

Радію я, коли кругом цвітуть лілеї,

І пахнуть ними ніжно ямби та хореї,

І жодна квітка не злякається чобіт.

 

2

І жодна квітка не злякається чобіт,

Там, де краса, немає гіркоти і болю.

За це люблю я дивен сад, за щедрий цвіт,

По щебету птахів я вивчив свою ролю.

 

Тепер приходить моя муза, як у сні,

І ярим `зерном я засіяв свіжу ролю.

І зеленіє поле, наче навесні,

Немов зорю, я в цім саду стрічаю долю.

 

Дивуюся й творю з тих пір небесний міт,

Але душа моя, немов безмежна сфера,

Не відпускаю я з душі крилатих літ.

 

І скоро вже почнеться поетична ера,

Я бачив, як губили тут жар-птиці пера,

Запрошую до саду, в дивовижний світ.

 

3

Запрошую до саду, в дивовижний світ,

На яблуневі роси і на ясні зорі.

І зразу щире серце з Богом заговорить,

Коли відважиться душа й почне обліт.

 

Коли відчуєш ти небесний подих в слові,

Зіллється вишня слава в серце молоде.

Блажен, хто вірний Слову, щиро славословить,

І хто в ім’я Господнє в дивен сад іде.

 

О ні, я не впаду на цій вузькій дорозі,

А ти чекай мене в небесному чертозі,

Бо лебедину пісню я ще не співав.

 

І в час той зоряний великої прем’єри,

Мабуть, в чертозі тім ніхто з нас не бував,

У ньому з променів ясних – і вікна, й двері.

 

4

У ньому з променів ясних – і вікна, й двері,

І вірних путь завжди освітлюють вони.

І легітно душі у сонячній манері,

Бо не порвав я в серці першої струни.

 

Без пісні, як без хліба, я не зміг би жити,

Приходжу в дивен сад я влітку й восени.

Не зрію я ніде так словом ваговитим,

І я пройшов немарно крізь густі терни.

 

Не раз там обдирав я аж до крови руки,

Як стомлений блукалець, я валився з ніг,

Та кликав дивен сад мене на творчі муки.

 

І я вставав, і йшов, і голос цей беріг,

Я не зустрів би Музи у старому сквері,

Цілющі тут джерела й птахи білопері.

 

5

Цілющі тут джерела й птахи білопері,

Я припадав душею і ніжнішав спів.

Кругом шугають тіні, наче злі пантери,

Щоб я звернув із стежки й ліру загубив.

 

А зась їм! Хай не ждуть, не дам я дулі з маком,

І більше напечу я білих калачів.

Стараюсь я недаром, опеклися раком,

Іду я садом аж вогонь з-під каблуків.

 

Спасибі тобі, доле, за стежки й дороги,

Спасибі тобі, Боже, що не згине світ,

Душа не втомить крила, не замучать ноги.

 

І скрізь літають білокрилі, віщі птиці,

Що звикли пити із небесної криниці,

Злітаються вони з невидимих орбіт.

 

6

Злітаються вони з невидимих орбіт,

Стою, стривожений, чекаю серед саду.

І довгождане свято – їхній цей приліт,

Чуття в душі моїй як грона винограду.

 

Розлився доокола золотистий щем,

Заквітли щирістю мої слова холодні.

І вмилися вони цим сонячним дощем,

Для тебе я зірву найкраще з них сьогодні.

 

Вростає в небеса моє могутнє древо,

Я ледве дотягнувсь до піднебесних віт,

І душу огортає неповторне мрево.

 

Скажи, невже насправді я серед крилатих,

І буду я довіку вірних друзів мати?

Несуть, як дар небесний, слова первоцвіт.

 

7

Несуть, як дар небесний, слова первоцвіт,

Яке цвіте в душі любов’ю Благодаті.

Іду до Слова я, мов у священний скит,

І бачить серце неутомну Богоматір.

 

Мабуть, колись із мене буде славослов,

Бо я до ран Господніх з болем припадаю.

Мене освячує Його пролита кров,

Яка тече крізь мене по моєму краю.

 

Наріжний, білий камінь віри – це Христос,

Його поклала мати в мій фундамент долі,

Пізнай же істину, яка веде до волі.

 

Маленьке слово це – могутнє, мов колос,

І вижило в часи червоної холери,

Кладуть його в росу на білому папері.

 

8

Кладуть його в росу на білому папері,

Як визріє в думках, заквітне в почуттях.

І житиме, хоч б’ють на сполох рутинери,

На слуг імперських – мова наганяє страх.

 

Бояться навіть ймення гордого Бандери,

Його вінок* не в’яне й не тривожте прах.

І зовсім тут безсилі сущі живодери,

Тремтить у злотній клітці двоголовий птах.

 

Я слово це кажу, звичайно, для моралі.

Вдивляється орел в навіяний туман,

І бачить він вершини й життєдайні далі.

 

І хто я з рідним словом? Велет я, титан!

Душі ж бо не осяють золоті медалі,

А ви візьміть його – і прикладіть до ран.

 

*Степан – Stephanos (гр.) вінок

 

9

А ви візьміть його – прикладіть до ран,

Коли чиясь душа знесилена від крику.

Найнебезпечніший у світі цей тиран,

Втоптав народи він у масу без’язику.

 

А ви чекаєте погибелей нових,

Волають голоси народностей і націй.

Пройшли повз мертвих і не чуєте живих,

І глухнете від грому війн, а не овацій.

 

Покинули на бездоріжжі Україну,

Вона іде, їй важко, та глибокий слід,

І марно потирає руки живоїд.

 

Зберіться біля неї в цю лиху годину,

Ніхто, крім нас, не захистить її від бід,

І поцілуйте ніжно, як малу дитину.

 

10

І поцілуйте ніжно, як малу дитину,

Як рідну матір, повернувшись із доріг.

Любіть її, і бережіть аж до загину,

Бо ви її сини – могутній оберіг.

 

Ніхто вас не замінить і в Небесній Сотні,

Печуть їй ваші рани до гарячих сліз.

Але найважче їй у світі цим, самотній,

Коли звучить в душі печальний вокаліз.

 

Я слухаю його, а слово – моя зброя,

На ньому є небесний, ледь помітний знак,

Я не втомлюсь носити повний сагайдак.

 

Хто з’їв по пуду солі, певно, вип’є дзбан,

І не розломить скибки слова він надвоє,

Одужуйте і ревно засівайте лан.

 

11

Одужуйте і ревно засівайте лан,

Пильнуйте і не витопчуть його чужинці.

Повік ніхто не заспіває нам пеан,

Як ми забудемо колись: ми – українці!

 

Наслухались і наспівалися ми од,

Я в істині й любові поклоняюсь Богу.

Ми йдем, а в небеса не дивиться народ,

Бо ми вертаємося на стару дорогу.

 

Як боляче, як матір покидає син,

І вітер долі гне її, немов лозину,

А пам’ять вписує до зморшок і сивин.

 

Чи є у світі десь гостріший біль, ніж цей?

Цей біль проймає всю, неначе сто смертей,

Ніколи не минайте вбогу сиротину.

 

12

Ніколи не минайте вбогу сиротину,

А захистіть її: хто хоче, той скубе.

І смиче за небесно-голубу хустину,

Хапа за грудь її московитя рябе.

 

Мабуть, з колиски звикло вже тягнути руці,

Таке, немов сліпиця, не спускай із віч.

Бо скрізь нашкодить, а, здається, добре буцім,

Тож не бери на руки та й батьків не клич.

 

Нема на світі гірше, як незвані гості,

Їдять і п’ють, і не збираються домів,

І ще й варнякають, як в рідному погості.

 

Їх перевершити ніхто ще не зумів,

Ти не дивуйся, брате, не гнітись, мій сину,

І дайте другові, як сонце, всю хлібину.

 

13

І дайте другові, як сонце, всю хлібину,

Бо добрість наша від небес і від землі.

Прощаю всіх, благословляю Україну,

Зоря свободи не погасне на чолі.

 

І не збідніють наші душі на щедроти,

Ми пам’ятаємо ціну трьох колосків.

І правди нашої повік не побороти,

Злякався ката світ, продавсь і занімів.

 

Та наймудріший той, хто хоче жити в мирі,

І скарб небесний – Слово в серці береже,

Немудрий зроду зазіхає на чуже.

 

Є чесна путь, її минають бузувіри,

Ступіть – і стихне найсильніший ураган,

І вбережете рід від бур, нещасть, оман.

 

14

І вбережете рід від бур, нещасть, оман,

Покажете йому у світ цей шлях широкий.

Хай пізнають його, він добрий і жорстокий,

Та, ідучи, нехай не згублять свій талан.

 

А хто продасть його за миску сочевиці,

Нещасний той, і він довіку не збагне,

Навіщо прилітають в сад нічний ці птиці,

Але без них життя людське таке сумне.

 

Люблю я їх за спів дзвінкий, за чудні хори,

Як розбивається журба, немов кришталь,

Ти бачиш це з небес, мій брате яснозорий.

 

Нас поріднив цей сад, не знали ми химери,

Та голосу твого не чую я, на жаль…

О, кожен птах тут має голос і манери!

 

15

О, кожен птах тут має голос і манери,

І жодна квітка не злякається чобіт.

Запрошую до саду, в дивовижний світ,

У ньому з променів ясних – і вікна, й двері.

 

Цілющі тут джерела й птахи білопері,

Злітаються вони з невидимих орбіт.

Несуть, як дар небесний, слова первоцвіт,

Кладуть його в росу на білому папері.

 

А ви візьміть його – і прикладіть до ран,

І поцілуйте ніжно, як малу дитину,

Одужуйте і ревно засівайте лан.

 

Ніколи не минайте вбогу сиротину,

І дайте другові, як сонце, всю хлібину,

І вбережете рід від бур, нещасть, оман.

 

Січень 2019, червень 2020

        м.Житомир

 

“Українська літературна газета”, ч. 2 (294), 29.01.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.