ВІНОК СОНЕТІВ
Небожителю Петрові СОРОЦІ
з любов’ю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
1
О, кожен птах тут має голос і манери,
Плекай, люби цей сад, як я, о брате мій!
І зацвіте душа, й зародить на папері,
Не сумнівайся ти, бо ми в країні мрій.
Твоя сумна душа, овіяна вітрами,
Де мудрий садівник, там сад пісень дзвінкий,
Ходитиме в саду, як сонце над гаями,
І не пошкодить ні мороз, ні хуговій.
До поту потрудись, по зав’язку роботи,
Щоб сад уберегти, не пожалій суботи,
Бо щепи молоді, а вже занадивсь кріт.
Радію я, коли кругом цвітуть лілеї,
І пахнуть ними ніжно ямби та хореї,
І жодна квітка не злякається чобіт.
2
І жодна квітка не злякається чобіт,
Там, де краса, немає гіркоти і болю.
За це люблю я дивен сад, за щедрий цвіт,
По щебету птахів я вивчив свою ролю.
Тепер приходить моя муза, як у сні,
І ярим `зерном я засіяв свіжу ролю.
І зеленіє поле, наче навесні,
Немов зорю, я в цім саду стрічаю долю.
Дивуюся й творю з тих пір небесний міт,
Але душа моя, немов безмежна сфера,
Не відпускаю я з душі крилатих літ.
І скоро вже почнеться поетична ера,
Я бачив, як губили тут жар-птиці пера,
Запрошую до саду, в дивовижний світ.
3
Запрошую до саду, в дивовижний світ,
На яблуневі роси і на ясні зорі.
І зразу щире серце з Богом заговорить,
Коли відважиться душа й почне обліт.
Коли відчуєш ти небесний подих в слові,
Зіллється вишня слава в серце молоде.
Блажен, хто вірний Слову, щиро славословить,
І хто в ім’я Господнє в дивен сад іде.
О ні, я не впаду на цій вузькій дорозі,
А ти чекай мене в небесному чертозі,
Бо лебедину пісню я ще не співав.
І в час той зоряний великої прем’єри,
Мабуть, в чертозі тім ніхто з нас не бував,
У ньому з променів ясних – і вікна, й двері.
4
У ньому з променів ясних – і вікна, й двері,
І вірних путь завжди освітлюють вони.
І легітно душі у сонячній манері,
Бо не порвав я в серці першої струни.
Без пісні, як без хліба, я не зміг би жити,
Приходжу в дивен сад я влітку й восени.
Не зрію я ніде так словом ваговитим,
І я пройшов немарно крізь густі терни.
Не раз там обдирав я аж до крови руки,
Як стомлений блукалець, я валився з ніг,
Та кликав дивен сад мене на творчі муки.
І я вставав, і йшов, і голос цей беріг,
Я не зустрів би Музи у старому сквері,
Цілющі тут джерела й птахи білопері.
5
Цілющі тут джерела й птахи білопері,
Я припадав душею і ніжнішав спів.
Кругом шугають тіні, наче злі пантери,
Щоб я звернув із стежки й ліру загубив.
А зась їм! Хай не ждуть, не дам я дулі з маком,
І більше напечу я білих калачів.
Стараюсь я недаром, опеклися раком,
Іду я садом аж вогонь з-під каблуків.
Спасибі тобі, доле, за стежки й дороги,
Спасибі тобі, Боже, що не згине світ,
Душа не втомить крила, не замучать ноги.
І скрізь літають білокрилі, віщі птиці,
Що звикли пити із небесної криниці,
Злітаються вони з невидимих орбіт.
6
Злітаються вони з невидимих орбіт,
Стою, стривожений, чекаю серед саду.
І довгождане свято – їхній цей приліт,
Чуття в душі моїй як грона винограду.
Розлився доокола золотистий щем,
Заквітли щирістю мої слова холодні.
І вмилися вони цим сонячним дощем,
Для тебе я зірву найкраще з них сьогодні.
Вростає в небеса моє могутнє древо,
Я ледве дотягнувсь до піднебесних віт,
І душу огортає неповторне мрево.
Скажи, невже насправді я серед крилатих,
І буду я довіку вірних друзів мати?
Несуть, як дар небесний, слова первоцвіт.
7
Несуть, як дар небесний, слова первоцвіт,
Яке цвіте в душі любов’ю Благодаті.
Іду до Слова я, мов у священний скит,
І бачить серце неутомну Богоматір.
Мабуть, колись із мене буде славослов,
Бо я до ран Господніх з болем припадаю.
Мене освячує Його пролита кров,
Яка тече крізь мене по моєму краю.
Наріжний, білий камінь віри – це Христос,
Його поклала мати в мій фундамент долі,
Пізнай же істину, яка веде до волі.
Маленьке слово це – могутнє, мов колос,
І вижило в часи червоної холери,
Кладуть його в росу на білому папері.
8
Кладуть його в росу на білому папері,
Як визріє в думках, заквітне в почуттях.
І житиме, хоч б’ють на сполох рутинери,
На слуг імперських – мова наганяє страх.
Бояться навіть ймення гордого Бандери,
Його вінок* не в’яне й не тривожте прах.
І зовсім тут безсилі сущі живодери,
Тремтить у злотній клітці двоголовий птах.
Я слово це кажу, звичайно, для моралі.
Вдивляється орел в навіяний туман,
І бачить він вершини й життєдайні далі.
І хто я з рідним словом? Велет я, титан!
Душі ж бо не осяють золоті медалі,
А ви візьміть його – і прикладіть до ран.
*Степан – Stephanos (гр.) вінок
9
А ви візьміть його – прикладіть до ран,
Коли чиясь душа знесилена від крику.
Найнебезпечніший у світі цей тиран,
Втоптав народи він у масу без’язику.
А ви чекаєте погибелей нових,
Волають голоси народностей і націй.
Пройшли повз мертвих і не чуєте живих,
І глухнете від грому війн, а не овацій.
Покинули на бездоріжжі Україну,
Вона іде, їй важко, та глибокий слід,
І марно потирає руки живоїд.
Зберіться біля неї в цю лиху годину,
Ніхто, крім нас, не захистить її від бід,
І поцілуйте ніжно, як малу дитину.
10
І поцілуйте ніжно, як малу дитину,
Як рідну матір, повернувшись із доріг.
Любіть її, і бережіть аж до загину,
Бо ви її сини – могутній оберіг.
Ніхто вас не замінить і в Небесній Сотні,
Печуть їй ваші рани до гарячих сліз.
Але найважче їй у світі цим, самотній,
Коли звучить в душі печальний вокаліз.
Я слухаю його, а слово – моя зброя,
На ньому є небесний, ледь помітний знак,
Я не втомлюсь носити повний сагайдак.
Хто з’їв по пуду солі, певно, вип’є дзбан,
І не розломить скибки слова він надвоє,
Одужуйте і ревно засівайте лан.
11
Одужуйте і ревно засівайте лан,
Пильнуйте і не витопчуть його чужинці.
Повік ніхто не заспіває нам пеан,
Як ми забудемо колись: ми – українці!
Наслухались і наспівалися ми од,
Я в істині й любові поклоняюсь Богу.
Ми йдем, а в небеса не дивиться народ,
Бо ми вертаємося на стару дорогу.
Як боляче, як матір покидає син,
І вітер долі гне її, немов лозину,
А пам’ять вписує до зморшок і сивин.
Чи є у світі десь гостріший біль, ніж цей?
Цей біль проймає всю, неначе сто смертей,
Ніколи не минайте вбогу сиротину.
12
Ніколи не минайте вбогу сиротину,
А захистіть її: хто хоче, той скубе.
І смиче за небесно-голубу хустину,
Хапа за грудь її московитя рябе.
Мабуть, з колиски звикло вже тягнути руці,
Таке, немов сліпиця, не спускай із віч.
Бо скрізь нашкодить, а, здається, добре буцім,
Тож не бери на руки та й батьків не клич.
Нема на світі гірше, як незвані гості,
Їдять і п’ють, і не збираються домів,
І ще й варнякають, як в рідному погості.
Їх перевершити ніхто ще не зумів,
Ти не дивуйся, брате, не гнітись, мій сину,
І дайте другові, як сонце, всю хлібину.
13
І дайте другові, як сонце, всю хлібину,
Бо добрість наша від небес і від землі.
Прощаю всіх, благословляю Україну,
Зоря свободи не погасне на чолі.
І не збідніють наші душі на щедроти,
Ми пам’ятаємо ціну трьох колосків.
І правди нашої повік не побороти,
Злякався ката світ, продавсь і занімів.
Та наймудріший той, хто хоче жити в мирі,
І скарб небесний – Слово в серці береже,
Немудрий зроду зазіхає на чуже.
Є чесна путь, її минають бузувіри,
Ступіть – і стихне найсильніший ураган,
І вбережете рід від бур, нещасть, оман.
14
І вбережете рід від бур, нещасть, оман,
Покажете йому у світ цей шлях широкий.
Хай пізнають його, він добрий і жорстокий,
Та, ідучи, нехай не згублять свій талан.
А хто продасть його за миску сочевиці,
Нещасний той, і він довіку не збагне,
Навіщо прилітають в сад нічний ці птиці,
Але без них життя людське таке сумне.
Люблю я їх за спів дзвінкий, за чудні хори,
Як розбивається журба, немов кришталь,
Ти бачиш це з небес, мій брате яснозорий.
Нас поріднив цей сад, не знали ми химери,
Та голосу твого не чую я, на жаль…
О, кожен птах тут має голос і манери!
15
О, кожен птах тут має голос і манери,
І жодна квітка не злякається чобіт.
Запрошую до саду, в дивовижний світ,
У ньому з променів ясних – і вікна, й двері.
Цілющі тут джерела й птахи білопері,
Злітаються вони з невидимих орбіт.
Несуть, як дар небесний, слова первоцвіт,
Кладуть його в росу на білому папері.
А ви візьміть його – і прикладіть до ран,
І поцілуйте ніжно, як малу дитину,
Одужуйте і ревно засівайте лан.
Ніколи не минайте вбогу сиротину,
І дайте другові, як сонце, всю хлібину,
І вбережете рід від бур, нещасть, оман.
Січень 2019, червень 2020
м.Житомир
“Українська літературна газета”, ч. 2 (294), 29.01.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.