“Українська літературна газета”, ч. 4 (324), 25.02.2022
(03.01.1942 – 30.09.2011)
До 80-річчя від дня народження українського письменника, просвітянина, журналіста та громадського діяча Івана Даниловича Низового за
сприяння Городоцької міської ради Львівської області переможно завершився виходом у світ п’ятої книги започаткований на Львівщині й підтриманий свідомими патріотами-державниками Луганщини, Миколаївщини Білопільського району Сумської області та Спілкою українських християн у Німеччині патріотичний і дуже актуальний на сьогодні та, безперечно, на десятки років наперед проєкт із видання у п’яти томах його вибраних творів «Бути – народом!».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Твори, що ввійшли до кожного з томів, у такому обсязі, якості й наповненості (жанрово, тематично, стилістично тощо) українці ще ніколи не читали – а це не тільки історія України, обмежена часовими рамками життя Івана Низового, це своєрідний підручник для сьогоднішніх та майбутніх поколінь.
ПРО ТИХ, САМОВДОВОЛЕНИХ
Живуть, упевнені в собі
І задоволені собою,
Не виснажені в боротьбі
І не відзначені добою.
Я так позаздрити хотів
«Хрещеникам легкої долі»,
Бо сам собі осточортів,
Чужі присвоюючи болі.
І не позаздрив…
По світах
Десь ходить щастя і сміється –
Воно прихильне до невдах
І загребущим – не дається.
1986
* * *
Я не тішив себе тим, що я – винятковий,
Що між мною і масами – певна межа.
Пив горілку з начальством?
Так це ж випадково…
Випадково з Драчем біля моря лежав…
Випадково мене помічали й хвалили
То рядочком скупим,
То слівцем негучним.
Та в одному мені все життя таланило:
Я ніколи не був ні ручним, ні зручним!
Не зажився, як дехто, бундючним портретом,
«Шедевральним» зібранням…
І я не боюсь,
Що закінчу життя офіційним поетом
І від штучної слави безславно зіп’юсь.
1986
* * *
Затопивши правічні дніпровські пороги,
Ми зневажили батьківський рідний поріг…
Ідемо навмання, навпростець, без дороги
За останню межу, за трагічний моріг.
Після нас і чорнобиль-трава не ростиме,
Не густиме вітрами Чернеча гора…
О суворий Тарасе, прости нас, прости мене
За свавілля сокири й блудливість пера!
1990
* * *
Не ті слова сказав колись,
Не з тим
Своїм насущним хлібом поділився;
На доброго і щирого озлився,
А грішного когось назвав святим.
Тепер запізно каятись…
Слова
По світу розлетілися, мов птиці,
І грішник безсоромно прикрива
Моєю похвалою справи ниці;
А хліб мій і зачерствів, і зацвів
У ситого в помийниці…
А добрий
І щирий чоловік – пішов за обрій
Мого життя
І злом не відповів.
1990
* * *
Легко писалися вірші до «сонячних» дат:
Слово до слова (дозволені зверху) –
В догоду
Тим, хто виводив народ на черговий парад,
Видаючи свою примху за волю народу.
Що ж бо тепер?
Де поділись високі слова,
Луджені рими і ковані знаки окличні?
Соцреалізм водянистою кров’ю сплива,
Глухнуть в агонії марення комуністичні…
Гавкають пси і пугукають древні сичі,
Змії сичать і течуть по камінню гадюки,
Й Січ невмируща на Хортиці сивій вночі
Вгору здіймає у січах порубані руки.
Дійсність така безнадійно солона й гірка –
Топиться радість в дніпровій сльозі повноводій.
Скільки ж тієї Вкраїни навколо могили Сірка,
Скільки ж тієї свободи в неволі народній?!
1993
* * *
Живу в незалежній державі –
Свої в мене сльози і сміх.
Росії обійми тужаві
На горлі й на ребрах моїх.
Затруєну воду дніпрову,
Привласнивши,
П’ю досхочу
І рідну прабатьківську мову
Лелію, мов кволу свічу.
Сусіди зі мною ласкаві –
Не гребують хлібом моїм,
Хоч сам я у власній державі,
Бува, недоп’ю й недоїм.
Надії мої нелукаві:
Чужого не хочу,
Аби не знати в новітній державі
Старої, як вічність, ганьби!
1993
ДО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИН
Чогось пересварилися… А втім
По-справжньому ніколи й не мирились,
Лиш примирились,
Духом приморились,
Корились мовчки недругам своїм,
І їх, чужих, братами називать
Привчились,
Призвичаїлись до рабства,
До підлості й московського нахабства,
Якого «москалям» не позичать.
І що ж тепер?
Ударом на удар?
Дніпро напруживсь,
Мов струна бандури,
Й плачем озвались Крути і Базар,
І в жилах закипів святий Батурин…
1993
ПРИМАРА ІНТЕРВЕНЦІЇ
Нас нічого біда не навчила…
Все співаємо «Ще не вмерла…»,
А в тумані чорніє нова вже могила –
Рукотворна Говерла.
Грабарі вже лаштують лопати,
А багнети – давно готові
Українські серця протинати, щоб взнати
Колір нашої крові.
1993
ХТО МИ БУЛИ І ХТО МИ Є
Нам слово «пан», їй-бо, не до душі!
З колиски ми були «товариші».
Хто спину гнув щодень за копійки,
Ті звалися у нас – «трудівники».
Хто хліб ростив (без хліба на столі),
Ті прозивались гордо – «сіль землі».
А хто на «кращу долю» нарікав,
Той статус особливий мав – «зека».
Хто вижив у борні, мав безліч ран,
Того почесно звали – «ветеран».
У кого всі відібрано права,
Ті мали «ранг» – солдатська удова.
А тих, що «піднялись на повен зріст»,
По Марксу величали – «КОМУНІСТ».
Хто маси вів на подвиги в труді,
Ті мали вічні титули – «ВОЖДІ».
Ми все життя виконували «план»
І тільки «план»…
А ви – зі словом «пан»!
Які ми в дідька лисого пани –
Не можем заробити й на штани?!
1993
САМОЗВИНУВАЧУВАЛЬНЕ
О Боже наш, замучений не раз
Не на Голготі вже, а на Луб’янці,
Воскресни знов і подивись на нас –
Обранців пекла, раю голодранців.
Які ж бо ми червоні від крові
Й зелені від зненависті та гніту,
З шизофренічним вітром в голові
Мчимо наосліп на нову «орбіту».
Спитай же нас, для чого ми живем,
Свої й чужі вимотуючи жили,
За що тебе по-ленінськи клянем
Над прірвою радянської могили?
Що за плечима нашими стоїть
Окрім Кремля, ГУЛагу й Мавзолею?
Яка несамовита ненасить
Ордою пронеслася над землею?
Ні, не питай, бо ми – глухонімі,
Коли це нам і вигідно, і зручно…
Хто ж винен в цьому?
«Ой, не ми, не ми», –
У відповідь шепочемо беззвучно.
1993
* * *
Я не був ніколи за кордоном.
Не сподобивсь. Права не здобув.
За радянським – сталінським – законом
Потенційним зрадником я був.
Не користувався я моментом –
«За бугор», як дехто, не втікав.
Був неофіційним дисидентом
Без «браслетів» і без «ярлика».
Зовсім не обізнаний зі змістом
«Праць класичних»,
Грався я з вогнем…
«Українським націоналістом»
Обзивали ленінці мене.
Світ маячив «мисленням преновим»…
Знизу йшло «прискорення» верхам…
Чомусь «екстремістом»,
Ще й «махровим»,
Охрестив мене партійний хам.
Це – між іншим…
Пахне самогоном
Батьківщина
Й огірками тхне.
За яким таким іще кордоном
«Шанувати» будуть так мене?!
1993
* * *
Іще з Боголюбського, з князя Андрія,
Смертельне братання оце почалось,
Воно лиш одних «боголюбченків» гріє
І тисячу літ потішає когось,
Чужого…
А нам би від того братання
Втікати подалі,
Бо то ж не секрет,
Що в нас від «братання» вже шкіра остання
Сяк-так прикриває худющий скелет!
Будуємо знов незалежну державу
У повній залежності, як і раніш,
І «брат» наш, як завше, усмішку лукаву
Дарує, ховаючи в пазусі ніж.
1994
* * *
Там заросло, а там заорано,
А там… чіпкий чагар обживсь
На цвинтарі, що вічним зорям
Хрестами ветхими боживсь.
Немає вічності у Вічності!
І ця – новітня – страмота,
Мільйони доль перекалічивши,
Впаде у затінку хреста
І перетліє. Боже праведний,
Кого судити за ганьбу
Народу цілого? Неправдою
Нам перетовчено судьбу!
Вже не шукаю батька-матері –
Хоча б себе в собі знайти
В коричнево-кривавім кратері
І поминальні засвітить
Свічки своєму роду-племені
Без колисок і без могил…
Готов покаятись. Та де мені
Знайти і мужності, і сил?!
1995
* * *
Колишній друже – нинішній мій враже,
Не звинувачуй у своїй вині
Мене.
Інакше істина розмаже
Тебе в твоєму ж власному лайні.
Доволі я був меншим і молодшим –
Тепер я буду зверхнім і різким:
Не був мені ти братом
Ні молочним,
Ні кровним,
Ані родичем близьким,
Ні дальнім навіть!
Бо ж родак далекий –
То краще,
Ніж близький лайдак-сусід,
З яким уже давно розбито глека…
Тебе ніхто не кличе на обід,
Не просить в тебе жодної поради,
Чи допомоги в хлібі та воді,
Бо й сам собі не можеш ти зарадить
У власній, доморощеній, біді.
Чого ж ти вчиш мене,
Чого ти пнешся
Із-за своїх обчухраних тинів?
Об мій поріг хохляцький ти спіткнешся
І захлинешся в рідній матюкні!
Який-бо з тебе провідник-месія,
Якщо забув свій рід і родовід?!
Тобі давно за мачуху Росія,
А ти для неї – просто «короїд».
Напийся – я наллю тобі сивухи,
І закуси – я дам тобі сальця, –
Нехай кружляють ситі бляхи-мухи
Біля твого щасливого лиця!
1995
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/