Іван Низовий. «Освідчуюсь і засвідчую немов на порозі вічності…»

271

“Українська літературна газета”, ч. 4 (324), 25.02.2022

 

(03.01.1942 – 30.09.2011)

До 80-річчя від дня народження українського письменника, просвітянина, журналіста та громадського діяча Івана Даниловича Низового за

сприяння Городоцької міської ради Львівської області переможно завершився виходом у світ п’ятої книги започаткований на Львівщині й підтриманий свідомими патріотами-державниками Луганщини, Миколаївщини Білопільського району Сумської області та Спілкою українських християн у Німеччині патріотичний і дуже актуальний на сьогодні та, безперечно, на десятки років наперед проєкт із видання у п’яти томах його вибраних творів «Бути – народом!».

Твори, що ввійшли до кожного з томів, у такому обсязі, якості й наповненості (жанрово, тематично, стилістично тощо) українці ще ніколи не читали – а це не тільки історія України, обмежена часовими рамками життя Івана Низового, це своєрідний підручник для сьогоднішніх та майбутніх поколінь.

 

 

ПРО ТИХ, САМОВДОВОЛЕНИХ

Живуть, упевнені в собі

І задоволені собою,

Не виснажені в боротьбі

І не відзначені добою.

Я так позаздрити хотів

«Хрещеникам легкої долі»,

Бо сам собі осточортів,

Чужі присвоюючи болі.

І не позаздрив…

По світах

Десь ходить щастя і сміється –

Воно прихильне до невдах

І загребущим – не дається.

1986

 

* * *

 

Я не тішив себе тим, що я – винятковий,

Що між мною і масами – певна межа.

Пив горілку з начальством?

Так це ж випадково…

Випадково з Драчем біля моря лежав…

Випадково мене помічали й хвалили

То рядочком скупим,

То слівцем негучним.

Та в одному мені все життя таланило:

Я ніколи не був ні ручним, ні зручним!

Не зажився, як дехто, бундючним портретом,

«Шедевральним» зібранням…

І я не боюсь,

Що закінчу життя офіційним поетом

І від штучної слави безславно зіп’юсь.

1986

 

* * *

 

Затопивши правічні дніпровські пороги,

Ми зневажили батьківський рідний поріг…

Ідемо навмання, навпростець, без дороги

За останню межу, за трагічний моріг.

 

Після нас і чорнобиль-трава не ростиме,

Не густиме вітрами Чернеча гора…

О суворий Тарасе, прости нас, прости мене

За свавілля сокири й блудливість пера!

1990

* * *

 

Не ті слова сказав колись,

Не з тим

Своїм насущним хлібом поділився;

На доброго і щирого озлився,

А грішного когось назвав святим.

Тепер запізно каятись…

Слова

По світу розлетілися, мов птиці,

І грішник безсоромно прикрива

Моєю похвалою справи ниці;

А хліб мій і зачерствів, і зацвів

У ситого в помийниці…

А добрий

І щирий чоловік – пішов за обрій

Мого життя

І злом не відповів.

1990

 

* * *

 

Легко писалися вірші до «сонячних» дат:

Слово до слова (дозволені зверху) –

В догоду

Тим, хто виводив народ на черговий парад,

Видаючи свою примху за волю народу.

Що ж бо тепер?

Де поділись високі слова,

Луджені рими і ковані знаки окличні?

Соцреалізм водянистою кров’ю сплива,

Глухнуть в агонії марення комуністичні…

Гавкають пси і пугукають древні сичі,

Змії сичать і течуть по камінню гадюки,

Й Січ невмируща на Хортиці сивій вночі

Вгору здіймає у січах порубані руки.

Дійсність така безнадійно солона й гірка –

Топиться радість в дніпровій сльозі повноводій.

Скільки ж тієї Вкраїни навколо могили Сірка,

Скільки ж тієї свободи в неволі народній?!

1993

 

* * *

 

Живу в незалежній державі –

Свої в мене сльози і сміх.

Росії обійми тужаві

На горлі й на ребрах моїх.

Затруєну воду дніпрову,

Привласнивши,

П’ю досхочу

І рідну прабатьківську мову

Лелію, мов кволу свічу.

Сусіди зі мною ласкаві –

Не гребують хлібом моїм,

Хоч сам я у власній державі,

Бува, недоп’ю й недоїм.

Надії мої нелукаві:

Чужого не хочу,

Аби не знати в новітній державі

Старої, як вічність, ганьби!

1993

 

ДО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИН

Чогось пересварилися… А втім

По-справжньому ніколи й не мирились,

Лиш примирились,

Духом приморились,

Корились мовчки недругам своїм,

І їх, чужих, братами називать

Привчились,

Призвичаїлись до рабства,

До підлості й московського нахабства,

Якого «москалям» не позичать.

І що ж тепер?

Ударом на удар?

Дніпро напруживсь,

Мов струна бандури,

Й плачем озвались Крути і Базар,

І в жилах закипів святий Батурин…

1993

ПРИМАРА ІНТЕРВЕНЦІЇ

Нас нічого біда не навчила…

Все співаємо «Ще не вмерла…»,

А в тумані чорніє нова вже могила –

Рукотворна Говерла.

 

Грабарі вже лаштують лопати,

А багнети – давно готові

Українські серця протинати, щоб взнати

Колір нашої крові.

1993

 

ХТО МИ БУЛИ І ХТО МИ Є

Нам слово «пан», їй-бо, не до душі!

З колиски ми були «товариші».

Хто спину гнув щодень за копійки,

Ті звалися у нас – «трудівники».

Хто хліб ростив (без хліба на столі),

Ті прозивались гордо – «сіль землі».

А хто на «кращу долю» нарікав,

Той статус особливий мав – «зека».

Хто вижив у борні, мав безліч ран,

Того почесно звали – «ветеран».

У кого всі відібрано права,

Ті мали «ранг» – солдатська удова.

А тих, що «піднялись на повен зріст»,

По Марксу величали – «КОМУНІСТ».

Хто маси вів на подвиги в труді,

Ті мали вічні титули – «ВОЖДІ».

Ми все життя виконували «план»

І тільки «план»…

А ви – зі словом «пан»!

Які ми в дідька лисого пани –

Не можем заробити й на штани?!

1993

 

САМОЗВИНУВАЧУВАЛЬНЕ

О Боже наш, замучений не раз

Не на Голготі вже, а на Луб’янці,

Воскресни знов і подивись на нас –

Обранців пекла, раю голодранців.

Які ж бо ми червоні від крові

Й зелені від зненависті та гніту,

З шизофренічним вітром в голові

Мчимо наосліп на нову «орбіту».

Спитай же нас, для чого ми живем,

Свої й чужі вимотуючи жили,

За що тебе по-ленінськи клянем

Над прірвою радянської могили?

Що за плечима нашими стоїть

Окрім Кремля, ГУЛагу й Мавзолею?

Яка несамовита ненасить

Ордою пронеслася над землею?

Ні, не питай, бо ми – глухонімі,

Коли це нам і вигідно, і зручно…

Хто ж винен в цьому?

«Ой, не ми, не ми», –

У відповідь шепочемо беззвучно.

1993

 

* * *

 

Я не був ніколи за кордоном.

Не сподобивсь. Права не здобув.

За радянським – сталінським – законом

Потенційним зрадником я був.

 

Не користувався я моментом –

«За бугор», як дехто, не втікав.

Був неофіційним дисидентом

Без «браслетів» і без «ярлика».

 

Зовсім не обізнаний зі змістом

«Праць класичних»,

Грався я з вогнем…

«Українським націоналістом»

Обзивали ленінці мене.

 

Світ маячив «мисленням преновим»…

Знизу йшло «прискорення» верхам…

Чомусь «екстремістом»,

Ще й «махровим»,

Охрестив мене партійний хам.

 

Це – між іншим…

Пахне самогоном

Батьківщина

Й огірками тхне.

За яким таким іще кордоном

«Шанувати» будуть так мене?!

1993

 

* * *

 

Іще з Боголюбського, з князя Андрія,

Смертельне братання оце почалось,

Воно лиш одних «боголюбченків» гріє

І тисячу літ потішає когось,

Чужого…

А нам би від того братання

Втікати подалі,

Бо то ж не секрет,

Що в нас від «братання» вже шкіра остання

Сяк-так прикриває худющий скелет!

Будуємо знов незалежну державу

У повній залежності, як і раніш,

І «брат» наш, як завше, усмішку лукаву

Дарує, ховаючи в пазусі ніж.

1994

 

* * *

 

Там заросло, а там заорано,

А там… чіпкий чагар обживсь

На цвинтарі, що вічним зорям

Хрестами ветхими боживсь.

Немає вічності у Вічності!

І ця – новітня – страмота,

Мільйони доль перекалічивши,

Впаде у затінку хреста

І перетліє. Боже праведний,

Кого судити за ганьбу

Народу цілого? Неправдою

Нам перетовчено судьбу!

Вже не шукаю батька-матері –

Хоча б себе в собі знайти

В коричнево-кривавім кратері

І поминальні засвітить

Свічки своєму роду-племені

Без колисок і без могил…

Готов покаятись. Та де мені

Знайти і мужності, і сил?!

1995

 

* * *

 

Колишній друже – нинішній мій враже,

Не звинувачуй у своїй вині

Мене.

Інакше істина розмаже

Тебе в твоєму ж власному лайні.

Доволі я був меншим і молодшим –

Тепер я буду зверхнім і різким:

Не був мені ти братом

Ні молочним,

Ні кровним,

Ані родичем близьким,

Ні дальнім навіть!

Бо ж родак далекий –

То краще,

Ніж близький лайдак-сусід,

З яким уже давно розбито глека…

Тебе ніхто не кличе на обід,

Не просить в тебе жодної поради,

Чи допомоги в хлібі та воді,

Бо й сам собі не можеш ти зарадить

У власній, доморощеній, біді.

Чого ж ти вчиш мене,

Чого ти пнешся

Із-за своїх обчухраних тинів?

Об мій поріг хохляцький ти спіткнешся

І захлинешся в рідній матюкні!

Який-бо з тебе провідник-месія,

Якщо забув свій рід і родовід?!

Тобі давно за мачуху Росія,

А ти для неї – просто «короїд».

Напийся – я наллю тобі сивухи,

І закуси – я дам тобі сальця, –

Нехай кружляють ситі бляхи-мухи

Біля твого щасливого лиця!

1995

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!