* * *
Живу в такому часі,
Що дарма
В минулім відповідників шукати:
Мій вільний дім – невільницька тюрма
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І тут мені життя своє збувати!
А я ж люблю прарідну цю тюрму,
Цей антирай, оці хрещаті грати –
Нікому їх не вдасться одібрати
І в мертвого!
На той світ їх візьму.
1995
* * *
А там, в Радянському Союзі,
Куди нас хочуть повернуть,
Всі голомозо-голопузі
Ще наші спомини живуть.
Вони ж бо рідні, хоч і бідні, –
Гризуть плісняві сухарі, –
Непереможно-всепобідні
Усіх часів пролетарі!
Чого ж боятись повороту
На ті шляхи, у ті гаї,
Де захлинаються достоту
Комуністичні солов’ї?
Де сяють зорі п’ятикутні
Усім приниженим
Згори
Й шумлять-вирують незабутні,
Для всіх відкриті
Табори?!
1995
* * *
Щойно вирвався голий на волю
І спіткнувся об волю чужу –
Скреготнув од безсилого болю:
На лопатках в калюжі лежу…
А довкола – безсмертні червоні
Реваншисти, свої і чужі –
Знов готують для мене супоні,
Хомутяки, обротьки, гужі…
30.11.1995
* * *
І козаків, і козаченьків –
Лиш у піснях…
А навкруги
Понаплодилося «шевченків»,
Як на болоті окуги.
Вони до пращура Тараса
Не озиваються й здаля –
По Гуманях і по Черкасах
Лунає мова москаля.
У розкозаченому Лузі,
В розгайдамаченім Яру
Живу в такій перенапрузі,
Що, мабуть, з миром не помру…
12.04.1996
* * *
нащадки Кия Щека і Хорива
б’ючи в литаври золотої Лаври
пильнуйтеся орда мільйонно-
грива іще жива не вищезли кен-
таври іще не зажили пекучі ра-
ни і черепи іще не перетліли
на порох ще московські чингіс-
хани жирують досі не перехотіли
нас «возз’єднати» в братські пра-
могили оскільки ми правдиві
прамоголи і не були вкраїнцями
ніколи – то нас без нас «банде-
рівці» зробили вкраїнцями!
пильнуймося ж…
кияни
ми щеківці
хоривці ми
краяни
одного краю діти –
Оріяни!
грудень 1997
* * *
Подаленіли межі та кордони
Чужих епох і несвоїх часів –
Співаємо із власних голосів,
Прабатьківські утверджуєм закони.
І милосердя нам не позичать
До яничарів – рідних воріженьків:
Нехай поп’ють крові із серця неньки,
Нехай на всепрощальну посичать!
Ми витерпимо, стерпимо сповна,
Не вимремо дорешти від зажури –
Задля імен Мазепи і Петлюри
Зітремо всі чужинські імена
Із рушників історії!..
1997
* * *
Мене повчали графомани
Ще сталінського вишколу:
«Ти не висовуйся, Іване,
Бо ж вік закінчиш «вишкою»»…
Мене громили критикани,
Породжені «відлигою»:
«Засунься глибшенько, Іване!
Відлупим – не оклигаєш…»
«Екзаменують» і сьогодні
Мою «не тиху» лірику
Не згодні з часом
Та негодні
Вже підписати
Вироку.
Вестимуть, видно, до могили
Й сплакнуть над домовиною
Ті,
Що писати мене вчили
Не кров’ю серця –
Слиною!
1997
* * *
такий непересічний січень –
цей місяць мого народження
і зрілості – місяць сходження
на зоряний пік освідчень
освідчуюсь і засвідчую
немов на порозі вічності
на грані такого відчаю
в січневій непересічності:
любив і люблю й любитиму
взаємності не чекатиму
свій край і для нього житиму
й трудне своє жито жатиму
любив і люблю й любитиму
і сина свого і донечку –
для них в моїм серці відкритому
яскрить по січневім сонечку
любив і люблю й любитиму
вовік БогоСлово священне
і свій монолог творитиму
у світлій тіні Шевченка
24.01.1998
* * *
Ну от ми й здобули
Сподівану свободу
Між смертю і життям.
Нащадку мій, затям:
За те, щоб мав ти хліб
Святий
Та чисту воду,
Я заплатив своїм
Знедоленим життям.
А поки що – живий:
Нужду терплю й негоду,
Черствий у мене хліб,
Отруєна вода,
Щодень – біда…
Але й таку свободу
(Ціна якій – життя)
Нізащо не віддам!
15.02.1998
* * *
«Язик до Києва доведе».
Народне прислів’я
Мене язик до Києва довів.
Вознесений пракручею дніпровою,
Довірливо Славуті розповів
Славетно-солов’їною прамовою
Я про донбаські вимоги дурні
Впровадити повсюдно «двуязичіє»…
Дніпро дохлюпотів мені до ніг,
Омивши їх від пороху за звичаєм,
Й під шелест осоки,
Під шум осик
Прорік мені:
«Отрутою зміїною
Сочиться і сичить бридкий «язик»
Країною – справіку Україною! –
Із віку в вік.
Та зроду не діжде
Недобиток-орда післябатиєва,
Що він колись і справді доведе,
«Язик» оцей роздвоєний,
До Києва!
Святая правда!
Мова золота –
Ми нею всі, дасть Бог, оволодіємо –
До Києва дороги не пита:
Сама її знаходить!
З нею дійдемо
Куди завгодно,
Будь-коли!
Вона –
Така ясна,
А всі слова – промовисті.
Вона синів і дочок об’єдна
В єдине ціле
На засадах совісті!
31.05.1998
* * *
Кожному злодюзі й алкоголіку,
Ледарю
Висміювать не лінь
І державу нашу, і символіку,
Й світлу мрію сотень поколінь.
Серце розривається,
Спливаючи
Кров’ю:
Чому ж влада дозволя,
Рідне
в Україні
добиваючи,
Прихищати зайду-москаля?
Хто й чому паплюжить
І обпльовує
Нашу праісторію згорда?
Хто гидує нашою прамовою
І чужу, лайливу, накида?
Соромно писатись українцями,
Ставши біля прірви, на краю, –
«Рідними» заштурханий
чужинцями,
Сам себе я вже не впізнаю.
1999
* * *
Здається, обдурив судьбу,
Й без тіні каяття:
Відвоював іще добу
У смерті – для життя.
Я цю добу, вважай, прожив
На повен зріст і лет:
Вважай, нікому не служив
І кожним словом дорожив,
Як дорожить поет.
Себе –
За давністю років
Не милував – судив:
Вродило що з твоїх рядків?
В чужих полях своїх підків
Ти, часом, не губив?
Чого навчав своїх дітей
Під знаком «зло – добро»?
Які річки,
Мов кров з грудей,
Твоїх подвижницьких ідей
Текли у наш Дніпро?
За все спитав.
І відповів
На сотню запитань
Відверто й чесно,
Як зумів,
Без блискотворячих громів
Не перейшов за грань…
Я обдурив свою судьбу –
Себе ж не обдурив:
У відвойовану добу
Несу на власному горбу
Усе, що натворив!
12 – 13.01.1999
* * *
В античну лірику закоханий давно.
Перечитав Сафо, Проперція, Тібулла.
П’янили вірші, мов старе, як світ, вино,
Але душа, сп’янівши, завше чула
В них подив сьогодення.
Давній Рим
І Греція прадавня
Про сучасне
Мені розповідали!
Знявши грим
З лиця чужого,
Відкривав я власне
Лице:
Ті ж самі риси… Пристрасть… Хіть…
Образи тінь… Задивлення промінчик…
В зелених пагінцях ліричних верховіть
Буяв античний сік від коренів правічних!
Тисячоліття шашіль все жере, жере –
Та що й вона перед Гомеровим доробком?
Якщо ж колись цивілізація помре,
Прекрасним буде їй поезія надгробком.
15.01.1999
* * *
Пощезали ідоли.
Порожні
П’єдестали й олтарі
Стоять…
Тож виходить,
Ми цілком спроможні
Жить без того,
Щоб колінкувать?!
Я того,
Хто в небі,
Не чіпаю,
Та земних богів
Не визнаю –
Досить і того,
Що в серці маю
Почуття,
Якого не таю.
2000
* * *
Хотілось – журавля…
О як мені кортіло
Зловити в піднебессі журавля!
Не слухалось мене земне банальне тіло
І смертно так до ніг чіплялася земля –
Вона ж бо не могла свою законну жертву
Віддати небесам,
І грішному мені
Все тицяла до рук синицю напівмертву,
Що, як і я, зросла на струєнім зерні.
О Господи, прости! – нащо мені синиця
На дні мого буття, в самісінькім низу,
Де висохла давно дитячих мрій криниця
І журавель згорів, потрапивши в грозу?!
2001
* * *
Мене закопують все глибше –
Прикоськали, перемогли…
Зникаю з обрію. І лише,
Мов сивий жмутик ковили,
Іще стримить мій оселедець.
Навколо нього йде гульба –
То п’є козацький осередок
За честь тризубого герба.
Іще ворушиться чорнозем
Довкола мене, а пиття
Ще вистача на сміх та сльози
Всеукраїнського буття.
Лунає «Будьмо!» зліва й справа,
А в центрі – вибухом – «Ганьба!»
Й лякливо щулиться держава –
Журлива глібовська верба.
2001
У КАНЕВІ
Круточолий берег нависа
Над блакиттю древнього Славути,
Що від української осмути
Витікає в скитські небеса.
Аж в зеніт Чернечої гори
Бетонові дряпаються східці:
До Тараса – бід своїх призвідці,
Скаржитись прийшли ми:
«Говори,
Озори нас розумом, Тарас
Велемудрий:
Що нам заважає
Сіяти добро й збирать врожаї?
Просвіти, несусвітенних, нас!»
Та мовчить спохмурено Тарас…
Звідки ж чути: «Правнуки погані,
Зневажаю сльози ваші п’яні…»?
Може, то лунає Божий глас?
2001
* * *
Ні Вашингтона, ні Мойсея…
В душі звучить один мотив:
За все, за все, за все, за все я,
За все я кров’ю заплатив!
За світлу мрію про державу,
За незалежницькі думки
І за відроджувану славу,
Пронесену через віки,
Я заплатив… За рідну мову,
Якою ледве ще хриплю,
За ту хвилинку виняткову,
Коли сказав: «Я так люблю
Свою Україну убогу!» –
Словами Генія… За все
Я заплатив… Молюся Богу,
Надіюся, що він спасе,
Хоч він спасе мою країну
В оцю негоду і сльоту,
Мою – все менше солов’їну,
Все більше грішну, ніж святу!
За все, за все, за все плачу я –
Такий історії закон…
Хриплю – Мойсей мене не чує,
Молю – не чує Вашингтон.
Немає жодного пророка, –
Гниє застояна вода,
В якій втопився ненароком
Сучасний наш Сковорода.
2001
* * *
Рідним яничарам
Ви,
Народжені в Україні,
Хоч і з прізвищами на «ов»,
В незбагненно сліпій гордині
Відчуваєте і донині
В своїх жилах «московську кров» –
Мішанину «кровей» татарських,
Угро-фінських…
Вона тече –
Витікає з кривавищ царських,
З кровоповенів пролетарських,
Каламутить вам і пече
Душу й розум.
Усе вам мало
І того, і сього-всього…
Жерете українське сало
Й дуже хочете,
Щоб не стало
Роду-племені навіть
Мого!
Вам ненависне щире слово
Українське,
А тому ви
«Малоросію» знову й знову
Стоарканно й трьохсотвузлово,
Смертно в’яжете до Москви.
Не дамося і не здамося,
Й вас – безрідних! – теж не здамо:
В нас «хохляцтво» перетовклося
На «вкраїнство».
Погляньте, ось ми! –
Ще ж і вас пере-тов-че-мо,
І злютуємось у велику,
Вельми грізну для всіх заброд,
Спільномовну і стоязику,
Однокровну й мільйоннолику
Горду націю,
В рід-народ!
2001
ЗАМІСТЬ КРЕДО
А воно ж, їй-богу, не пристало
Жебрати подачок і відзнак
Тим,
На кому сам Господь поставив
Особисто
особливий
знак!
А тим паче – жебрати у «панства»,
В самозваних зверхників,
Які
Божу благоденствуючу паству
Довели до стану жебраків!
2001
* * *
Боже царствіє високонебе
Все прихильніш до наших долів:
Забирає Господь до себе
Світлих Стусів і Чорноволів…
А в порожні духовні ніші
Шле лукавий стогидь зміїну…
Все прихильніше, все певніше
Іспитує Господь Україну.
2001
* * *
Вона не моя, ця держава…
Але ж Україна – одна:
І слава її, і неслава
Назавше зі мною…
Вона –
Колиска моя сокорина
На хижих воєнних вітрах,
Надійна моя домовина,
Що мій зберігатиме прах…
Вона не моя, ця держава:
Не матінка – мачуха зла…
Це вкотре вже доля лукава
Окрала мене й відняла
Мою Україну?!
Єдина –
Колиска моя.
Домовина…
2002
* * *
Поете, любити свій край не є злочин,
Коли це для всіх!
П.Г. Тичина
Великий класику часів кривавих збочень,
Коли на рунь і рінь
проливсь червоний сміх,
Ти знай:
Любить свій край – найбільший злочин,
А особливо, коли це для всіх!
Твої нащадки, ми – також злочинці:
Опісля всіх поразок і незгод
Ми любимо свій край лиш поодинці,
А кричимо, що це за весь народ.
Співаємо: «Прийшов новий Месія!» –
А нас ведуть, мов стадо, в каламуть.
Хтось возсіяв за всіх,
А хтось посіявсь –
За всіх –
У землю…
Так не може буть?!
А тут іще Росію нам наврочив
Лихий –
Його кривавий чути сміх…
Отож любить свій край –
найбільший злочин,
А особливо, коли це для всіх!
Від голоду в душі,
від холоду не сплю я –
Не смію проклинать святе мені ім’я…
Хай будуть Бєлий…
Блок…
Єсенін…
навіть Клюєв…
А як же наш Кобзар?!
А як же, власне, я?!
2003
ВІЧНЕ КОЛО
В наш край приходила орда
І храми руйнувала…
Але ж текла собі вода,
І кров змивалася руда,
І проминалася біда.
І віра оживала!
Тоді ж приходили чужі
І спалювали ниву…
Та з лободи пеклись коржі,
І поїдала ржа ножі.
І від межі і до межі
Гойдала нива гриву!
І знов приходив бусурман
І віднімав свободу…
Але ж здіймався вітрюган
І вимітав чужий бур’ян,
І виростав новий курган
В прапам’яті народу!
А ще ж наїзників юрма
Топтала нашу мову…
Але ж нема для нас ярма
Межи світами чотирма,
І ми говорим з усіма
По-українськи знову!
2003
* * *
Земля його не прийме – відригне
Вулканом
І розчавить землетрусом,
І прах розвіє геть,
І прокляне
Хрестом,
Що був освячений Ісусом!
І безвість яничара поглине…
Земля ж ізнов розстелиться обрусом
Для тих,
Що Слово праведно-земне,
Посіяне в народ Шевченком,
Стусом,
Плекають,
Слово вічне й осяйне!
2003
* * *
Система? Так. Але не лиш вона
Вбивала Стуса –
А й суспільство навіть,
Яке сьогодні тінь поета славить,
Іще не усвідомивши сповна
Поета в плоті і живій крові…
Карається само? Когось карає
За злочин цей, що виміру не знає?
Чи ожили для каяття живі?
Система працювала. Люди в ній
Розподілялись на катів і жертви,
Всі ж інші, що боялися померти,
Текли, куди поверне плин подій.
Вмивали руки «генії доби»
Й «співці епохи»… Нині, при мандатах
Себе посміли числити в солдатах
Чужої – не своєї боротьби.
Мовчали б краще! З їхньої руки,
З їх мовчазної згоди вбили Стуса…
Прославитись – яка ж бо то спокуса
Для вас, мерзенні ви медведчуки!
Не скоро ще з нас витече олжа
Іржею крові – справа Василева
Випереджає нас,
І кроні древа
Поезії його
Ще заважа
Вкраїнське небо:
Штучно до землі
Придавлене воно;
Нема ще Бога
В тім небі;
Наша праведна дорога
Ще топчеться в багні брехні,
В імлі!
А Стус – давно за обрієм.
За ним
Встигатимуть хіба що наші внуки.
Тож каймося. Не умиваймо руки.
Не спекулюймо образом святим.
2003
* * *
Раніше хоч мертвих любили, –
Звичайно ж, на вибір, не всіх, –
А нині руйнують могили,
Забувши про гріх.
Поетів і завше вбивали, –
На вибір, звичайно ж, не всіх, –
А нині в живих відібрали
І сльози, і сміх.
Одвіку з руїни в руїну
Гетьмани країну вели,
А нині мою Україну
Усмерть затовкли!
На цвинтарях тиша і пустка.
Собаче голодне виття.
І біла вишнева пелюстка
Паде в небуття.
2003
* * *
О, славолюбія мікроб –
Він душу наскрізь проїдає!
Є ліки від стонадцяти хвороб,
Від славолюбія – немає.
О, славолюбія єлей,
Що губить благородні мети!
Це чисто графоманський привілей,
Якому заздрять деякі поети.
2003
СТИПЕНДІАТИ ВЛАДИ
Все мало: того і того
Їм треба – для творчого стимулу,
А я свою торбу,
Напхавши у неї всього,
Крім краму коштовного,
Тихо нестиму.
Крім хліба і солі, мені
Доволі й того, що гулятиму
На волі, мов пес,
В небагатій своїй стороні,
Не лижучи руку хазяїну
Клятому.
2003
* * *
Ще пісня у зросійщеному місті
Голосить болем прадідів моїх –
Мелодія свята й слова пречисті
Заледве пробиваються крізь сміх
Всеп’яних яничарів. Бачу сльози
На лицях – наче роси на жорстві…
Вслухаються хохли і малороси
В ледь чутний поклик рідної крові.
«Повій, – лунає, – вітре, на Вкраїну…»
І вітер – адже просять! – повіва,
Відчуження глуху, байдужу стіну
Розхитує… І роситься жорства…
«Туман, – виводить голос, – долиною…»
«Ой, чий то кінь…», – відлунює ген-ген…
Чубатою хитає головою
Суржикомовний гицель-бізнесмен.
Мов сонячний легкий промінний зайчик,
В рудавих вусах посмішка гуля…
Це ще не Україна – лиш окрайчик
Країни України, що здаля
Ледь-ледь міріє… Пісня ж понад часом
Самотнім птахом, гублячи перо,
Летить, щоб за зросійщеним Донбасом
Вмочить крило в прапервісний Дніпро.
2003
* * *
Красний Луч на Червоний Промінь
Перезвіть – хай слова бринять! –
Мож, тоді новосвітські Проні
Променисто загомонять
По-вкраїнськи… Сучасним суржиком
Не пасує красуням, ні,
Повідати на вушко судженим
Пожадання свої потайні!
Не годиться з такою вродою
Чужорідний клювати послід,
Обзиваючи словом «Родіна»
Батьківщину й козацький рід!
Ми по Кіровськах та Артемівськах
Розпорошені – не знайти
Нам, засліпленим, серед темниська,
Серед стовписька храм святий
Української віри… «Маємо
Те, що маємо…» Що ж нам ще?!
Вигаса синьо-жовте маєво…
Не вщухає у серці щем…
2003
* * *
Кентавр: і лірик, і сатирик;
На дві руки – одне перо.
«Антидержавник!» –
Це мій вирок.
«Бандерівець!» –
Моє тавро.
Це почалося не сьогодні –
Ще за радянської доби
Мої думки «антинародні»
Були отруйні, мов гриби-
Поганки…
Нині ж у державі,
Де чужаки наводять лад,
Мої писання шкодять справі,
Псують парадності фасад;
Виводять з ладу «рідну» владу
З таким «ґарантом» на чолі…
(Якщо в тюрму оце не сяду,
То буду гнить ото в землі.)
Оце, ото… Ніхто не знає:
Куди й навіщо, що і як…
Один – мовчить.
Другий – співає.
А третій – лає злодіяк.
Четвертий – краде
(Цей не сяде!).
А п’ятий – з голоду вмира,
Й скоріш помре,
Аніж украде
(Таким померти вже й пора!).
Я в статусі пенсіонера
Недобре чуюсь,
Позаяк
З процесу випав,
І тепера
Годую вуличних собак,
І прохачами не гидую –
Ділюсь харчами з усіма,
Хоча й себе не прогодую
Як слід, по-людськи…
То дарма,
Що все життя своє трудився, –
Отож і лаюся зо зла…
…Проснувся…
Вийшов – подивився:
«Хренові нашенські діла!»
2003
* * *
Хроніка хронічної хвороби –
Про початок відає лиш Бог –
І хвороби збудники – мікроби –
З їх вини пропущено пролог…
Жаль, не притягнути їх до суду
І моральних збитків не стягти,
Тож помимо волі цю принуду
По життю доводиться нести…
Не помітив сам, яким же робом,
За яких обставин і коли
Гени мої, вражені мікробом,
Збочили, з пуття мене звели.
Цілий вік хронічно я хворію
На писання віршів, хоч перо
Недолуге; на дитячу мрію
Про найсправедливіше добро;
На любов, яка не знає зради
(А така в романах лиш бува);
На союз особи і громади,
На святі обов’язки й права…
З мрією супутньо ще хворію,
Наче недоглянуте дитя,
На патріотичну ейфорію
І національні почуття;
На довіру пану президенту –
Може, схаменеться розгетьман
Й передасть новому претенденту
На престол приношений жупан,
Щоб відчула знову Україна
Перемін і зрушень новизну…
Отака людина я наївна –
З лівизни звернув на правизну.
Ні, щоби триматись середини
Й жити помірковано завжди
Нижче щонайнижчої травини,
Тихше найтихішої води…
2003
* * *
Лауреатство, друже, – не посада
І досвіду воно не додає,
Як з владою боротися…
А влада
Завжди і всім диктує лиш своє,
Лиш їй догідне.
Слово ж наше рідне
Їй не до шмиги – мариться Москва –
Твоє лауреатство швидко зблідне
Від дотику до влади
Й голова
Посивіє ще більше,
Очманіє
Вона від марнослів’я блекоти…
Я це відчув. Я добре розумію
Все те, чого не зрозумів ще ти.
А зрозумієш – пізно повертати
На ті круги, з яких ти починав:
Тебе такі ж, як ти, лауреати
Поставлять до стіни…
Й змовчить стіна!
2003
* * *
В сучасних іуд немаленька морока –
Вершити неправедний суд:
Здали,
продали,
провели на Голгофу
одного пророка
Стонадцять продажних іуд.
Не встигли пропить гонорар
за кривавий свій труд,
Не витекла п’яна сльоза
з лицемірного ока,
Як новим пророком зусюд
став скликатися люд –
Судити іуд!
…До Голгофи дорога – широка.
2003
ЧУДАСІЯ
Сідав на коня – зачепилась матня
За вигин Дінця…
А, бісяка із нею!
Рвонув – відірвалась…
Погнав я коня
У степ,
Що палав золотою стернею.
Пригнав до столиці –
В ясні небеса
Ударили дзвони святої Софії…
Коневі – коневе: водиці й вівса.
А я – без уваги, а я – в безнадії.
Найвищі гетьмани сказали мені:
Вертайся додому з ганьбою своєю,
Оскільки прибути посмів без матні…
Тут лицарство справжнє,
І кожен – з матнею!
На схилі кривавого розпачу-дня
Шукав я зворотну лякливу стежину,
І місяць – загублена кимось матня –
Сусально мою золотив одежину…
2004
* * *
Мовчав би, непомітно й тихо
Вік доживав би, як і всі,
Хто уявля: приспалось лихо
В красі життя, в його ясі,
В росі прозорій, в сяйвозорях
Погідночистих вечорів…
Та світ мій геть перегорів,
Перечорнів на ніч від горя
Не власного – від лих чужих,
Що не були мені чужими
(«Я на сторожі коло них
Поставлю слово…»), й разом з ними,
З нужденними, навік моїми,
Боротись буду!
2004
* * *
Вмирає Україна при шляхах
Чумацьких і козацьких.
Кушпелою
Затьмився колосвіт.
Верба з журбою
Позаторішні гнізда в шелягах
Колише.
Пада зірка в комиші
Колишньої ріки в селі колишнім,
Де пусткою – хати,
А коло вишень –
Колодязі принишклі, без душі.
Спориш сховав і спогад від стежин
Від хутора до хутора,
На межах
Гірчить полин для тернів та ожин,
Й тополі – в закіптюжених одежах.
2004
* * *
Носій спадкових бід
І вічної недолі,
Йду вперто слід у слід
В новітнім дикополі
За пращуром своїм,
Аскольд він чи Гатило…
Тисячолітній грім
Дріма в мені безсило.
Й допоки він дріма
Під попелом руїни,
В душі моїй нема
Держави України.
Коли ж ударить грім
Дозрілої ідеї,
Нащадкам я своїм
Скажу:
– Умріть за неї!
27.03.2004
ЗАСТЕРЕЖЕННЯ
Не допускаймо владу до душі –
Задушить принагідно «ненароком»,
Хай буде в справі цій для нас уроком
«Душевність» бувших тих товаришів,
Що витоптали душі нам, вони
Своїх дітей поставили над нами
Душпастирями… Стали вже панами
Товаришів тих доньки і сини!
Не допускаймо владу до святинь
І некрополів нашого народу,
Бо не була народною ще зроду
Та влада, що пригнічує! Амінь.
2004
ТИМ, ХТО ВИЗНАЧАЄ
ВИМІРИ МОЄЇ СВОБОДИ
Свободу слова відберіть
В залежного від вас народу,
Та в мене
творчості свободу
Вам не відняти, хоч умріть!
Я розумію вашу хіть
До влади й творення погоди,
Собі догідної, – свободи,
Як і Дніпра могутні води,
Вам не спинити, хоч умріть!
Вона зоріє – їй горіть.
2004
ВІДКРИТТЯ
Малюймо Шевченка
й ліпімо завжди молодим
Без німбу пророка,
бо німби невічні, як дим,
Й терновий вінець
не чіпляймо йому на чоло,
Бо мучнів у нас і сьогодні не менш,
Ніж було
В минулі епохи…
Народу потрібен юнак
Поривчасто смілий,
По духу і вірі – козак,
Такий відчайдух,
Незалежний у вчинках своїх,
І щоби сміявся крізь сльози,
і плакав крізь сміх.
Народу потрібен
не сивий недужий Тарас –
В нас хворих доволі,
А сильних так мало між нас,
А тому й немає і досі у нас
ватажка,
Якому була би свята булава
не тяжка.
Такого Шевченка нам треба,
гучного, мов дзвін,
Щоб кликав на віче
з усіх українських сторін
І лівих, і правих,
І тих, що завжди неправі,
Щоб сталося диво:
Озвалася кров до крові,
А серце – до серця,
Й рука потяглась до руки,
Щоб ліві і праві згадали:
Та ми ж – козаки!
Такого Шевченка
Давно Україна чека,
В якого рум’янець
Палає на юних щоках,
Який своїм словом запалить
І всіх об’єдна
В єдиний народ,
Бо ж у всіх Україна – одна!
2004
* * *
Цей перевершив зрадництвом і Юду
Із Каріота! Праведного суду
Чи діждемось над ним,
Чи так і вмрем
В лещатах пут і путінських ярем,
А наші сестри, загнані в гарем,
Плодитимуть не людство –
Покидь люду?!
О Роксолано,
Праведна хурем,
Відмий хоч ти історію від блуду,
А ми свій бруд плугами заорем!..
2004
* * *
Лукавого лиш дрочимо
І гнівимо месію –
В Європу ми не хочемо
І просимось в Росію!
Європи боїмося ми –
Вона ж усе розтягне,
Всіх поголовно босими
Зоставить, всіх роздягне…
А до Росії звикли вже:
Вона ж така відкрита,
Всіх обцілує-вилиже
Й допустить до корита!
2004
* * *
Люблю безоглядно й безмежно
Її;
Незалежно від того,
Що майже лежачий,
Залежний
Від всього неправедно злого,
Освідчуюсь беззастережно
В любові своїй перед Богом
Вкраїні знедоленій…
2004
* * *
Недовго був у фаворі – прогнали
З покоїв панських у загальний хлів…
На мене ж розрахунок певний мали,
А я надій не виправдав – підвів!
Я ж ковбасу із’їв, не полизавши
На знак подяки владний черевик,
За що й опалі підданий назавше,
Діставши замість ордена ярлик…
Ярлик – гаплик добробуту й кар’єрі
Придворного проворного співця…
Та геть журбу! Молитимусь химері
Майбутнього тріумфу – до кінця.
2004
ПРОСТОДУШНИЙ ПОГЛЯД
НА СВОЮ ІСТОРІЮ
Любить Бог за містичні провини
мордувати народ України…
Той народ, що по правді й закону
вкорінився від Сяну до Дону,
від північно-дрімучої пущі
аж по райські кущі запахущі!
…За лавиною мчала лавина –
пропадала в імлі половина…
На покосі кривавились роси –
густо сходили скрізь малороси…
Небо тьмарили градові хмари –
а по всьому росли яничари…
І сміялася доля над нами –
крайньохатими вусохахлами…
На якій на правдивій сторінці
пануватимуть знов українці
на землі, що від Сяну до Дону
їм належить по правді й закону?!
2005
* * *
Мені зрозуміти вас годі,
Ура-патріоти Москви,
Чужі в українськім народі,
Москвою невизнані ви.
Умовно лиш російськомовні
(На рівні хіба ж матючні),
Плюєте, зненависті повні,
В поблажливу душу мені.
А я вас терплю, інородці,
Хоча й корінний автохтон,
Оскільки на вашому боці
Стоїть яничарський закон.
Терплю і терпітиму доти,
Допоки й не щезнете ви
За давнім законом підлоти
В болотяній драгві Москви.
Терпіння ж, як мовлять, каміння
Колись на пісок перетре –
Достало б нам лише уміння
Переновити старе!
2005
* * *
Скільки їх набралося
І звідки –
Українофобів записних,
Мічених ненавистю, –
Вже й мітки
Нікуди поставити на них!
Мій Донбас не мій уже, виходить,
І держава, буцім, не моя…
Чорна воля чорнобилля родить –
Степ задичавілістю буя.
2005
* * *
Ганьблять не тільки імена,
Уславлені батьками…
На зраду ж вічна є ціна
Лише одна (й це кожен зна!),
Брудними срібняками
Означена.
Одвік віків
Запроданство Іуди
За тридцять підлих срібняків
Чуття огиди будить
В серцях людських!..
2005
ЗАМІСТЬ ТОСТУ І ТЕСТУ
Натхненникам різних
«новоутворень» і «збіговиськ»
За нашу, зважте, Україну,
А не за вашу (кашу й пашу?)
Боротись ладен до загину
(Без чиншу й чину!) – лиш за нашу
Стражденну землю. Не приємлю
Ніяких, знайте, компромісів,
Торгів і гендлів – рідну землю
Лиш сучий син і небіж бісів
Продати годен! Я не згоден
З «регіональними думками» –
Оригінальної з вас жоден
Не виродив – нема ж бо тями…
Отож повторюю: за нашу,
За українську Україну
Я підійняв заздравну чашу
Під вічну пісню солов’їну!
2005
* * *
Яничарам усіх мастей
З яких печер доісторичних
Вас, примітивно-істеричних,
Нещаснороджених калік,
Налізло в двадцять перший вік?!
Юродствуючі антиподи
Первісної краси і вроди,
Поклали ноги ви на стіл
І заплювали все довкіл!
Нема в житті для вас нічого
Криничночистого й святого,
І смислом вашого буття
Є лиш пожадливе жраття.
О люта яничарська зграє,
У тебе майбуття немає –
Хіба ж архангельська труба
Пророкотить тобі: «Гань-ба!»
2005
* * *
Дай, Боже, ще пожити в цім вертепі,
в цім вихорі сваволі та свободи
на грані божевілля –
нагороди
за все,
що я донині перетерпів,
я в тебе не прошу…
Лиш дай пожити
в стражданні невимовному,
в любові
неміряній –
моя краплина крові
ще встигне спраглу землю окропити.
2006
НЕ СОТВОРИ КУМИРА
Страшна біда, коли полюбиш владу,
А згодом розчаруєшся у ній,
І потім необачний вчинок свій
Перекладеш на владу: підлу зраду
Припишеш владі. Логіки ж нема,
Як не крути… Хто винен – ти чи влада,
В тім, що любив її? Чия ж це зрада,
Як не було взаємності?! Сама
Напрошується відповідь: бери
Все, що було взаємне й позитивне,
І перемнож його на супротивне,
Щоб знати результат: не сотвори
Кумира! Почуття ситуативне
Таке непевне, що не говори…
2006
* * *
Ступивши на ходжено-ковзьку,
я волі досмертно схотів…
Ціную зненависть московську
повище всіх інших чуттів!
Вона лиш одна допоможе
не збитись в дорозі з путі,
і все, що відверто вороже,
мене засторожить в житті.
На вістрі вістрів звідусюди,
долаючи спротиви, йду
і слово, принижене всюди,
де нелюди, в люди веду.
Крута і терниста дорога –
це мій літописний сувій:
десь там, у кінці, перемога
й знеможений прихисток мій…
Впаду, притулюся щокою
до тіла землі в ковилі:
спасибі, що зла не накоїв,
а дóбра обстоїв малі…
2006
* * *
Іще живу, іще будую
свій дім-фортецю з лободи –
всі біди в нім перебідую,
перетерплю всі холоди.
Води і хліба маю досить –
не голодую так, щоб аж…
Мажорне радіо привносить
в моє життя ажіотаж
державотворчості –
крицеві
ефірні нотки пестять слух…
Ніякі недруги місцеві
не здатні знищити мій дух
національний!
Біомаса
регіональна
не зляка
мене,
праправнука Тараса,
відродженого козака!
Ще маю наміри я вперті
й амбітні плани на майбуть
і не піддамся навіть смерті,
допоки й недруги не вмруть.
2006
ЗОСТАНУСЬ САМИМ СОБОЮ
Хотів, був, явитись
Своїм – для своїх
І нашим – для наших…
Та близько
Лиш, був, підступив –
Пролунало крізь сміх:
– Куди з твоїм писком, хахлисько?!
Вони ж лиш для себе свої,
Для сім’ї –
Спаношеністю своєю
Витоптують всі намагання мої
Боротись в гурті за ідею!
Міняю стратегію круто свою
На тактику ближнього бою:
Один на один перед світом стою,
Ідею прикривши собою.
2006
НЕВИЗНАННЯ
Обговорення моєї кандидатури
на представлення до державної відзнаки
І судили, були, і правили,
Й порішили: бісяка з ним –
Може, й праведний,
Та… неправильний,
Бо надміру… позаземний.
На таких не з руки спиратися
В час державницької ходи,
Бо не звик назад озиратися
При наявній загрозі біди…
Пре наосліп до незалежності,
«Відрізаючись» від «братів»,
Замість того, щоб з обережності
Пряник визнати і батіг…
Не до Орі стремить – до Одера,
Не до Пензи повзе, а від –
Таж такому не те що ордена –
Навіть ордера на обід
Видавати не слід! Обійдеться
Цей вахлак Низовий і так,
А якщо на державу обідиться,
Обірвемо із ним контакт
Доконечно! Нехай отямиться,
З півдесятка напише од
Гетьманам,
А тоді вже й тягнеться
До заслужених нагород!
2006
* * *
Спадлючилась еліта вітчизняна –
та чи й еліта – піна шумова
у вирві казана, де випріва
пшоняна каша, вельми довгождана,
ота іще, козацька, польова.
Пора вже, кашовари, зняти піну,
аби грудки розваристо-круті
змішались в масу, й шкварки золоті
збадьорили терплячу Україну
і сили їй примножили в путі!
Ми не скупі – прокормимо й «еліту», –
хоча й нікчемна – все ж таки своя
(без трутнів рій бджолиний – не сім’я)…
Смакує каша. Запах медоцвіту
п’янить єство. І силонька буя!
2006
* * *
Не викроїти путніх рим із суржику,
що зріс на пустирі заматерілому
і нищить мову, долею нам суджену,
з якою ще до волі не дозріли ми.
Умовною якоюсь напівмовою
силкуємось у власній недолугості
в гомери вийти, в байрони –
немовби ми
й забули геть про комплекс
вічнодругості…
2006
* * *
Не хочу знов у спільний хлів,
Під стріху,
Де у кожній дірці
Зорить по п’ятикутній зірці!
Я ж зроду прагнув і волів
Наводить лад у власній хаті,
Де всі кутки своїм багаті,
Де за столом нема хохлів
І яничарів; де на покуть
Не посяга всіляка покидь,
А лиш господар возсіда
Під образом святим Господнім
В квітучім рушнику народнім!
Нехай ніхто не набрида
Мені у повсякчаснім п’янстві
Про спільні корені в слов’янстві
І за «братерським» не рида.
Я, розв’язавши вузол «братній»,
Живу – мій стан самодостатній,
І в скромний мій достаток хатній
Біда моя лиш загляда!
2006
* * *
Й померти хочу незалежним,
Зберігши честь і коругов…
На березі на протилежнім
Нехай зостануться любов,
І тихі ревнощі, і ревні
Прокляття зрадникам –
Все’дно
Понад усе для мене – древні
Священні віно і вино!
Гріхи замоляться,
Й провини
Наразі спишуться в архів,
На світлий покуть Батьківщини
Зайду я чистий, без гріхів…
15.12.2006
МАЛОРОСИ
Ще від часів біблейського потопу
Ми вперті, як воли, –
Не хочемо в Європу…
Там, де розподіл благ,
Ми завше крайні,
Зате ж на стіглі в стійлі, в спільній стайні
Ми – одностайні!
Де львів’янам файно –
Нам вельми кепсько…
Хочемо негайно
Злигатися в однім ярмі з Москвою –
Петровою розпутньою вдовою!
Ми – ренегати: любим ремигати
В хліві. Пощо нам храми і палати
Свободи й незалежності?!
Ми вільні
Лиш там,
Де корита й підстилки спільні…
Ми ж не якісь міфічні «соборяни» –
Згуртовані в отару таборяни!
21.12.2006
* * *
Неймовірні чутки протаранюють стіни,
і плітки, мов птахи, обсідають дахи,
галопують, що коні сполошені, ціни,
виповзають назовні вчорашні гріхи.
Там незмазана вісь; там орбіта іржава;
зліва – злива, і злий циклопічний циклон –
з правобіччя… Так твориться в муках держава –
чи Совдепії клон,
чи новий Вавилон.
2006
В НОСТАЛЬГІЙНИХ РОЗДУМАХ
Спасибі, мамо Насте, за життя,
а за сирітство я не ображаюсь –
світ по війні як-небудь заврожаївсь,
щоб не пропало в нім чуже дитя,
покинуте всіма… В буянні жит
від голоду не вмре нічийний хлопчик,
і в зграйці гороб’ячій – сам горобчик –
клював безсмертні зеренця: жив-жив…
Жив-жив, хоч босий, голий, – то дарма:
клював зерно – в колодочки вбивався, –
злітав і падав… так і розлітався,
самотній, між світами чотирма.
Живучий, видно, корінь родовий –
нема такого в нації ні жодній,
пригніченій, як наша, несвободній
століттями, – а корінь, бач, живий!
Я – Низовий по батькові, а міг
писатися таки ж Великородом,
пишатись материнським давнім родом,
що весь в епоху сталінську поліг…
Хоч міг би, та – не зміг: таємний зміст
моєї драми полягає в тому,
що батька не віддам я вже нікому –
він лишень мій, дарма, що комуніст.
Дарма, що помилявся…
Саме так –
він помилявся,
й зрозумівши згодом
свою помилку,
проклятий народом,
пішов у безвість.
Цей протестний знак
я оцінив як подвиг.
Тож ношу
провину роду батькового…
Диха
в потилицю мені той повів лиха
далекого – на давність не спишу
родинну драму.
В снах і наяву
приходить батько
й за свою провину
вимолює прощення;
просить: «Сину,
не прав ніколи справу неправу
в ім’я ідей лукавих…»
Все було
в житті моїм:
творилося злодійство,
видаючи себе за добре дійство,
яке село поставить на крило
й життя покращить сиротам війни
і долю розкріпачить…
Забрехався
той, що вождем і батьком називався
всіх сиріт, винуватих без вини.
Державний лад тримався на брехні.
Задурений народ пройнявся страхом
не перед турком, німцем а чи ляхом –
свої були небачено страшні,
нечувано жорстокі…
Смерть вождя
відкрила хід назрілій вже епосі,
і я, селюк, що виріс на горосі,
до міста втік, полишивши рудян
в гороховому царстві…
Сто вітрів
мене по світу білому носили,
і я поволі набирався сили,
аж поки і до рекрутства дозрів,
до муштри. Вчителі-військовики
зробили з мене (о, мої хвороби!)
«захисника» такої супер-проби,
що дивувала всі материки.
Опісля всіх «радянських переваг»
я мимоволі став антагоністом,
відвертим, впертим антикомуністом,
що волі анархістської забаг.
Мені у світ відкрилося вікно,
переді мною розламались мури,
і я пристав до табору Петлюри,
й мене манив на вольницю Махно.
Затим я до бандерівців пристав,
бо вчивсь у Львові, в університеті,
де вчили – по Франкові – на поетів
й де кожен третій дисидентом став.
Спасибі, доле, за такий «кульбіт»:
приїхав я в Луганськ із Львова-міста
з вінцем терновим націоналіста
й ношу його відтоді сорок літ!
Держава є від Сяну аж по Дін,
але нема державницького вмісту
в цім вакуумі – шастаю по місту
і в смозі задихаюся рудім
один, мов перст; і нікому сказать
«Добридень!» – рідну мову тут добили
регіональні зверхники-дебіли,
яких тут розплодилась ціла рать!
Лиш спогадами гріюсь – не вином –
в самотині, бо вимерли всі друзі,
живу в такій тугій перенапрузі,
що серце б’ється, наче метроном.
А за вікном – реваншева пора
вкраїноненависницької раті,
на цьому шабашевім антисвяті
усе святе для мене вимира.
Який життєвий підсумок зроблю,
я ще не знаю і не хочу знати,
лиш відчуваю: хочу всіх обняти,
кого я ще, зневірений, люблю!
2007
* * *
Вже не злечу Ікаром в небо коли
падатиме біла моя вавилонська вежа
будована мною на трясовині соціальній
в купі з братами які не розуміли
одне одного
бо говорили на різних мовах і діалектах
і не виробили на всяк випадок
єдиного спільного суржику…
Прямо впаду з високості підхмарної і
разом з камінням змішаюся в товщі
тисячоліть – і то добре якщо на поверхню
гейби одна українська травинка проб’ється
і заголосить у світ діалектом полтавським
про недоцільність колгоспно-кріпацької праці
білих і чорних і жовтих і ще яких-небудь
доки не вироблять
спільної мови з душевним підтекстом…
2007
* * *
До Трахтемирова неблизько –
з Луганська пішки не дійду…
Там – цвинтар. Прадідів колиска.
Можливо й родичів знайду.
Там – вишні, з березня ще п’яні,
й вічнозелені барвінки,
а влітку яблука рум’яні
встеляють звужені стежки.
Там до Дніпра збігає з кручі
купальська стежка – бережись
стріли татарської! А з тучі –
петлею блискавка: держись
за верболози! Правий берег
так близько… Руку простягни,
й тобі з Трипілля, з давнини
на допомогу прийде шерег
праукраїнських гончарів
і гречкосіїв… Не відмовся
від родича, від одномовця –
він упізнав тебе, авжеж,
із протилежних узбереж!
Там шлях вже стелиться на Київ –
не половецький, не Батиїв,
а колісний, і валка гарб
везе на ярмарок свій скарб.
До Трахтемирова неблизько,
та є мета, вона – свята:
через затоплені міста
дістатись пращурів колиски!
2007
* * *
Що ж ми за люди такі,
що нас треба жаліти?!
Топчемо спіле колосся пшениці
і просимо хліба;
їдемо в тундри і прерії, маючи вдома
теплий чорнозем,
в якому так гарно лежати;
плачемо з горя чужого так щиро і ревно
і сміємося над власним
придуманим щастям…
Що ж ми за люди…
2007
* * *
Колись згадають і про нас,
Романтиків і фантазерів,
Що розсівали в гущі мас
Людських надій найкраще зерня.
Та час прийде цей не раніш,
Аніж гучна базарна маса
Згада бодай єдиний вірш
Із заповітного Тараса.
29.08.2007
* * *
Поети долі не обирають…
Коли надія в душі вмирає,
Поети жереб свій прозирають
І Бог на небо їх забирає.
З ким ти зостанешся, державо-зраднице,
Коли останній з нас ляже жертвою
Під колісницю твою, під задницю
Гетьманопику? Ти станеш мертвою!
Не родичається душа з пихатими
Псевдомесіями… В піснях відплачеться
Доба, позначена такими втратами,
Й ніщо нікому вже не пробачиться!
14.09.2007
МОТИВИ ПОБУТОВІ, І НЕ ТІЛЬКИ
Я мусив би радіти: збагативсь
картоплею, цибулею і салом,
цим смаковито-ситим капіталом
всіх українців, хто не загубивсь
в космополітстві дикім,
в яничарстві…
Я мав би тихо втішитись,
але
досягнення моє таке мале –
не варт за нього й випити по чарці!
«В сусіда хата біла, жінка ми…»
А я в боргах по шию за квартиру,
і через це не матиму я миру
в суспільстві, що під приводом суми
сутулиться і тулиться тісніш
до засланих іззовні «регіонів» –
все менше й менше бачу автохтонів,
ще ладних освятити в церкві ніж…
Поміж «ненаших» я вже аніхто,
не вартий ні стипендій, ні субсидій –
в своєму незалежництві засидівсь
трагічно-всекомічний автохтон!
Отож пора мене вже й вилучать
із класових усіх класифікацій,
аби не міг я більше докучать
представникам об’єднаних вже націй.
18.01.2007
ПОСТСКРИПТУМ ДО ГОЛОДОМОРУ
Поразки знов Москва зазнала –
Скривився дідько забугорний:
Природа нас порятувала
Від смерті в час голодоморний!
Я долучаюся до свідків
На міжнародному процесі:
– Поля принесли нам наїдків,
А яр і ліс – делікатесів.
Ми з кропиви борщі варили,
Узвар цілющий – з терну й глоду.
Себе в природі ми відкрили,
Свою покращили породу.
Переборовши смертні біди,
Ми залишилися собою:
Природолюбні травоїди,
Навік розлучені з Москвою!
06.06.2008
* * *
Я з геніями пив і похмелявсь
З пігмеями, не вартими уваги
Моєї… Часто-густо помилявсь
В оцінках: хто є геній, хто пігмей…
Вони мене обходили в кар’єрі,
Служили вірно владі та химері,
Курили фіміам, лили єлей.
Це ті, яких я переоціняв.
Другі ж, недооцінені, вмирали
І визнання посмертного не мали
Роками. Час поняття підміняв.
Все той же час розставить по місцях
Оригінали творчі і муляжі,
На порохи розсиплються вальяжі
І куражі. Й зостанеться в серцях
Лиш істинно високе! Дант і Кант
Не подарують Пушкіна Дантесу…
До самовихваляння інтересу
Не мав ніколи істинний талант!
17.07.2008
Боюся, що не встигну
Боюся, що не встигну, – поспішаю
довершити початки до кінців,
свідомо без роботи залишаю
лінивих самовпевнених співців.
Нехай вони, гуртуючись у зграї,
обгавкують потуги трудові
мої – в зрусифікованому краї
і козаки й поети низові
потрібні!
Хай помахують шаблями
станичники лихі із-за горба,
а низовим словами й мозолями
трудитись. Не покликання хіба?!
18.07.2008
* * *
Я заздрю патріотам молодим,
Які постійно жертвують собою, –
Розвіється баталій чорний дим
І маками розквітне поле бою.
Мечами переорані грунти
Заколосяться буйно пшеницями
І сонцесвіт пестливо промінцями
Надій правічних… Світоньку, цвіти!
18.07.2008
* * *
Бог забира поетів молодими –
Для молитов також потрібні рими –
У виборі своєму він примхливий:
Аби обранець був іще й вродливий,
Розумний та освічений, при тому
Ще й вірний був покликанню святому.
Забрав Господь Антонича до себе
І Симоненка юними ще – себто
Омолодив архангельську квадригу
І записав обох в безсмертну книгу…
А щоб вони не старіли з роками,
Обставив Чубаями й Рихлюками
З обох сторін у янгольському хорі
І засвітив над ними вічні зорі.
Шляхом Чумацьким, що ледь-ледь міріє,
Йдуть кращі діти Матері Марії,
Ступають за скрипучими возами,
Що тяжко так вантажені сльозами
Солоними, мов та вода Сиваша…
Я ж бачу, як історія вся наша
Прошкує за поетами по тернах
В продимлених лаштунках і потертих.
18.07.2008
* * *
Хоча б свободою надихаюсь уволю
за всі роки артільського життя!
Хай бігають вовки по дикополю
й розносять луни жадібне виття,
одначе ніч схиляється до ранку
і розвидняє обрії зоря,
туману розсуваючи фіранку,
щоб завидніли гори і моря
всієї України. Над Луганню
вітрець журбу вербову бадьорить,
і хочеться мені в цю пору ранню
по-українськи з Богом говорить.
25.07.2008
* * *
Режим колишній не довішав
поетів – де-не-де щебечуть,
дарма, що нині не до віршів…
Та ще не вечір, ще не вечір!
І я ще здосвіта римую
свої думки песимістичні
про зброю втрачену і збрую,
про вічні острахи дотичні…
Але іржуть на рубіконі,
на потопельнім запорожжі
чи то баскі пегаські коні,
чи то поганські вражі рожі.
І я в’яжу тремтячу риму
до нетерплячого сідельця
і мчу на рать необориму,
калину тулячи до серця…
07.12.2008
КРЕДО, ПИСАНЕ КРЕЙДОЮ НА КРИЗІ КРИЗ
Допоки ще сную думки – існую,
дари життя віншуючи, віршую
на берегах Славути. Одесную –
Десна – десниця вічності. Ошую –
родоплемінна Рось. Не розділяє
Дніпро на дві частини протилежні
Праукраїну – щільно притуляє
два узбержжя ріднонезалежні
до Києва престольного. Радію
й печалюся в Луганську і ві Львові,
однаково леліючи надію
на всепорозуміння вселюбові.
Записую цей вірш на кризі кризи
духовної, аби ця крига скресла
від полум’я думок, і світлі ризи
знов одягла Вкраїна – і воскресла!
16 – 17.12.2008
* * *
Мою біографію слід би назвати житієм
роду вселюдського в окраденій Україні,
а портрет мій обрамить колоссям житнім,
що на подив світам проросло в кураїні.
Мого щастя окрайчик на сонці спечений
і присмачений сіллю й пропахчений прахом
багатьох поколінь… Тож посмій заперечити
моє житіє житнє – мою біографію!
19.12.2008
* * *
Не престижно бути українцем
в нинішнім Луганську –
довели
це своїм поводженням хохли,
всеросійським знаджені червінцем.
Кривоносо нюхаючи слід
криводушних пращурів ординців,
люто ненавидять українців
руських, древньокиївських порід.
Кізяки повсюди – продихнуть
ніяк – зарябіло козаками,
що на Русь проклали матюками
Чингісхану-Путінові путь.
Правилом керуючись старим –
«Хто з мечем прийшов», того мечем ми
стрінемо і славно посічемо –
і Донбас відстоїмо, і Крим!
2008
ПОЕТИ – ЖЕРТВИ ПЕРЕХІДНОЇ ДОБИ
Одні, роками тліючи, згасали,
а дехто й вибухав наприкінці
агонії. Плюсами й мінусами
їх творчість позначали фахівці.
Бориса Нечерду хвороба вбила,
аби не зміг злетіти у зеніт,
мов жайвір… Саші Зайвого могила –
у Могилеві, де кінчався світ.
Про інших вже не буду говорити,
бо повторю все те, що говорив,
про що писав не раз… Могильні плити
густий курай безпам’ятства покрив.
Хіба, востаннє, може, ще згадаю
дружка юнацьких літ Петра Скунця,
і більш не буду плакати, бо маю
підготуватись до свого кінця.
24 – 25.07.2008
* * *
Ремигають мої круторогі, трамбують дорогу,
що прямує за обрій,
щоб злитись зі Шляхом Чумацьким…
Брів я все манівцями,
і лишень тепер, слава Богу,
своїм зором присліплим
сподіваний прихист намацав.
За плечима моїми –
Сивашу багнюка солона,
гуляйпільскою кров’ю розріджена і перегіркла,
а на флангах обох розпадлючилась п’ята колона,
зголодніла за кілька століть на московских задвірках…
Не рипіть так натужно,
незмазані дьогтем колеса
мого воза приватного в напівлежачій державі,
не ламайтеся, осі, –
ось-ось вже добудусь я плеса,
де заплещеться сонце,
рожденне в ранковій заграві!
Довезу свою сіль,
бо її вже заждались повсюди,
переївши солодкого із кашоваром в ладу,
і впаду на моріг –
хай трава мої груди остудить
від вулканного болю –
я руки на грудях складу…
17 – 18.07.2009
* * *
Буденна лірика моя не до смаку
естетам ситим і самодостатнім,
я ж побутом щодень побитий хатнім,
спроможний лиш на лірику таку.
Варю свій борщ в лавровому вінку,
сплітаю вірші, як вінки з цибулі,
і критикам своїм сукаю дулі,
не ссучившись на куцім повідку
привладних посіпак. В моїх книжках
шукати годі принагідні оди
царям рабів. Зате у них свободи
потужний вітер простору шука!
27.09.2008
* * *
Я не знаю, де які міста, –
Знаю лишень, де чиї могили,
Де кого й коли похоронили…
Кожна з цих могил уже свята.
Вже забулось, хто кого хвалив, –
Та, клянусь, ніколи не забуду
Ні того, ні іншого паскуду,
Хто, коли, і де, і що спалив!
Не пощезне затишок Франка,
І Шевченка хата – невмируща…
Та живцем відсохне проклятуща
Палія-нищителя рука!
2009
* * *
Не треба вже ні мучнів, ні пророків,
А треба учнів, здібних до наук,
Охочих до засвоєння уроків!
Достатньо вже було христових мук
І глобинських пророцтв, що на потребу
Лиш владі тимчасовій. Ми пройшли
Через таку небачену ганебу,
В якій іще одвіку не були,
І хочем повертатись на Голготу!
Пробив наш час – навчитися пора
Без галасу робить свою роботу
Єдино для суспільного добра!
2009
* * *
Як поет я не маю права
затикати свій рот бутербродом
доки агонізує держава,
посварившись із власним народом.
Як поет я не маю рації
аркодужним сіяти бадьором
доки псевдонародні обранці
лиходіють на глум і сором.
Як поет пропаду в народі
безмогильним і безіменним
доки через віки, при нагоді,
хтось помолиться і за мене.
2009
НЕВИЗНАНІ ГЕНІЇ
Не сприймають ні в столиці, ні в провінції
І прирівнюють до вуличних повій…
А вони ж бувають іноді провидцями
Світового значення подій!
Од Війона почалася ця зневага,
Ця погромна, ув одні ворота, гра –
В того кухоль, повний браги, в того шпага,
Ну а в цього навіть власного пера…
Не обтяжені ж вони не випадково
Ні посадою, ні чином, ні добром –
Їм відомо, що було спочатку Слово,
Й лиш по тому кухоль, шпага і перо!
Їхня публіка вокзальна і базарна
Не сприймає їх пророцтв, але ж прийма,
І бедламна атмосфера незугарна
Промениться кольорами усіма.
2009
* * *
Дивлюсь на самовпевненість колег
Скептично…
Знаю: там, де не присутній
Той сумнів,
За яким вогонь бентег,
Не виживе талант неперебутній.
2009
* * *
Моя земля на кістяках прапращурів
кількох епох: вже й не земля – твердиня,
не м’яко в ній лежати,
але ж кращої
в нас не було відвічно і донині,
й довік віків не буде,
тож путящої
шукаймо долі тут,
не скнім в гордині!
28.05.2009
КРЕДО СИВОГО СМЕРТНИКА
Встаю удосвіта – бриню,
мов жайвір піднебесний:
о, скільки ж простору коню
і безкрай пречудесний!
Це – рай земний: чи сад, чи гай,
чи бір, а чи діброва…
Літай собі, часу не гай,
поки душа здорова!
Вітай світило світове
в блакитній неба рамі,
все перспективне та нове,
намріяне зарані,
сприймай. Реальністю стає
підчас і нереальне,
якщо уявлення твоє
в основі геніальне.
Тримайся міцно на крилі,
вітрам не піддавайся,
та від магічності землі,
пильнуй, не відривайся!
22.07.2009
* * *
Ламаючи одвічні трафарети,
я істину відновлюю: поети
над буднями, над гамом суєти
стояти завше будуть…
Стій і ти!
Не вмре ніколи сокровенне слово –
сіятиме над світом світанково!
10.01.2010
* * *
Останню книгу допишу –
довершу творчі свої плани,
тоді й подамся за кургани
по голубому споришу.
Зостануться товариші
та вірші, сповнені тривоги:
дотопче хто ж мої дороги
із добрим наміром в душі?!
Я від Лугані до Сули
розпорошуся в кураїні,
однак зостанусь в Україні,
які б громи не прогули…
Проклюнусь в кожній слободі
тендітним проліском надії
й святої кожної неділі
лілею-свічку по воді
пускатиму…
11.01.2010
* * *
Тече Дніпро…
Пооберіж
на перехрестях роздоріж
іде неправедний правіж:
це наше, бо не ваше!
Але ж добро –
його хоч ріж,
хоч кидай в землю, під леміш,
лівіш не стане і правіш,
і під спориш не ляже.
Добро зостанеться добром,
і я його своїм пером
ще буду славить,
а Дніпром
тектимуть чисті води.
І теплоходи по Дніпру
пливтимуть.
І свою журу
нестимуть журавлі:
– Кру, кру!
в край злагоди і згоди.
2010
* * *
Який же ми народ – конгломерат!
Різнопородні, а тому й незгодні.
Сестра – московка, в наркоманах – брат,
син і дочка – чужі, іногородні.
Ніяк не усвідомимо, де зло,
а де оте добро, що лишень сниться…
Когось далеко вправо занесло,
хтось вліво мчить, затоптуючи ницих.
В нас праведні, як правило, бомжі,
святі в нас ненормально-аномальні,
свої у нас чужіші, ніж чужі,
а найчужіші – майже ідеальні.
Моя оселя бідна – на краю
країни, що вже й назву загубила
і байстрюками дітлашню свою
жебракувати по світах пустила.
2010
* * *
На перехресті, наче на хресті,
лишився я на самоті з думками:
які ж непрості пройдені путі,
що з року в рік громадились роками
в голгофський пагорб. Сходини круті
впираються в скривавлене підніжжя…
Найвища честь – висіть на видноті,
а не лежати в затишку барліжжя!
Зійду з хреста у визначений час,
полишу тінь свою на перехресті,
знов повернусь в безбожницький Донбас
для порятунку душ, які в безчесті
до ідолів сповзаються…
Прости,
мій ріднокраю, – мушу з перехрестя
нести свої скривавлені хрести
знов на Лугань, де чиниться безчестя.
2010
* * *
Йду до Європи – ставлю євротин.
щоб ним від москалів відгородитись, –
потойбіч Азія,
а тутки я – один,
самостійкий поет-громадянин,
яким посмів колись я народитись.
І дзуськи Азії проникнути в мій двір
ізпідтишка – чутлива єврозона
враз розпізна і Путіна, й Гапона,
відреагує так, що, аки звір,
скона під тином будь-яка «персона»!
26.05.2010
* * *
Cобі самому виставлю оцінки,
підрахувавши власні трудодні,
аби в часи базарно-комерційні
мій чесний труд лишався у ціні.
Чи всі мої потуги продуктивні
на творчій ниві й нині?
Якщо ж ні,
то хай мої оцінки негативні,
та чесні, залишаються в ціні!
2010
* * *
Зголив стерню на худорбі
свого пожнивного обличчя
й скептично мовив сам собі:
«Скромнішим будь, не возвеличся!».
Не возвеличуюсь – хіба
я вихвалявся до нестями
тим, що косив свої хліба
і розживався сухарями?
Хіба ж кричав я, що живу
в другому вимірі, і звірі,
й птахи ві сні і наяву
були мені по вищій мірі
братами й сестрами?!
Я знав,
що теж помру,
й наївні вірші
порвав,
вінок лавровий зняв,
аби не заздрили всі інші.
Лаврове листя на борщі
пішло… Щасливий я – погляньте:
в моїм кущі живуть хрущі,
і на моїм кущі дощі
дзвінкі розвішують гірлянди!
2010
* * *
Ось квітка розкішна – лишень зірви
і нюхай, цілуй пелюстки полум’яні…
Та остережися і гав не лови,
бо вколять до крові, і кровію п’яні,
тебе обплетуть колючки захисні
троянди палкої… Цей символ любові
і ніжності. Ляжеш тоді на стерні,
мов колос тугий, сполотнілий без крові.
Пасися ж подалі від зваби колючих троянд
в палких воронцях понад шляхом
за синім Осколом,
в околицях Куп’янська – там Україна твоя
тебе не опалить підступно пронизливим болем!
2010
* * *
Йду до Європи – ставлю євротин.
щоб ним від москалів відгородитись, –
потойбіч Азія,
а тутки я – один,
самостійкий поет-громадянин,
яким посмів колись я народитись.
І дзуськи Азії проникнути в мій двір
ізпідтишка – чутлива єврозона
враз розпізна і Путіна, й Гапона,
відреагує так, що аки звір,
скона під тином будь-яка «персона»!
26.05.2010
* * *
На перехресті ста доріг
стою хрестоподібний…
Я все зробив, що тільки міг,
і нині, непотрібний
на божім світі, що в цвіту
буяє, на розпутті
хрестовоздвигся і росту
в глибінь земної суті.
З усіх усюд прочани йдуть
в свої єрусалими,
печалі й радощі несуть
до Бога… Я не з ними,
бо вріс в земну глибінь –
перстом
тягнуся в синь зеніту…
Велике щастя – буть хрестом
на роздоріжжях світу!
2010
* * *
…і вищої в житті не знаю честі,
аніж стоять хрестом на перехресті
своєї долі! Боже всеблагий,
наснаж мене.
2010