Іван Гайворон. «Вода осіння – видно все до дна…»

ДЖЕРЕЛО

З дитинства знаю говірку криничку.

Опале листя одгорну – нап’юсь.

Таку вже маю невгамовну звичку:

На джерело ніяк не надивлюсь.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

На дні метелик – сонячне проміння,

Лиш нахилюсь – вмить зникне світлокрил.

А сплетене, покручене коріння

Моїх торкнеться наболілих жил.

 

Небес безмежжя, гомінке, безкрає,

Над ним пливе у величі думок.

А джерело крізь горло викидає,

Мов кров із серця, золотий пісок.

 

Я зачерпну води в тяжку долоню,

Завмерши задивлюсь на диво з див:

Хтось білі хмари ген над оболонню

В долоню-ковшик вмить перехилив.

 

Думки пекучі стукотять у скроні,

Вода тече крізь пальці в небуття.

Дивлюсь, як срібні краплі на долоні

Течуть, тремтять по лінії життя.

 

 

ФЕНІКС ВОЛІ

Пам’ятаю, загорілась хата.

Поповзли зміюками вогні,

А в гнізді маленькі бусленята

З хати в душу дивляться мені.

 

Рветься крик мій – і ніде нікого,

Тільки око сонця і содом.

Синява глибінь тяжким півколом

Опустилась ридма над гніздом.

 

А буслиха розпустила крила,

І грудьми припала до гнізда,

Від вогню малечу затулила –

Де ж ти, милий, тут така біда?!

 

Він летів. Він рвав гранітне небо

Через річку, через оболонь.

Птахо рідна, зупинись, не треба!

Він почув і кинувсь у вогонь.

 

Полум’я волало в піднебессі –

Іскри розлетілись роєм ос.

Це тоді, у тім вогненнім стресі,

Серце моє полум’ям взялось.

 

Є на інші теми зараз попит,

Все нове брунькується крізь тлін.

Птахи мої, спалені на попіл, –

Крил моїх зчорніла височінь.

 

Я до вас вертаю знову й знову

В перетлілу пригорщу золи.

От коли б ми так батьківську мову,

Слово своє рідне берегли!

 

Чорна ніч впаде на Київ тихо,

Тільки я стривожений не сплю –

Це до мене приліта буслиха,

Ніби Фенікс волі із вогню.

 

 

СПІРАЛІ РОДУ

Амальгама сюжет закрутила в спіраль

І хронометро тягнеться вище.

В ній дороги вокал,

в ній перон і вокзал

Й найдревніше з багать попелище.

Ти на верхнім витку,

вже стоїш, ніби птах.

Опірившись в думках від учора.

А сьогодні вже потом

щаблистим пропах –

Ти для верхніх спіралей опора.

 

Тож неспішно коріння до дна прочитай

Суть знайти мусиш

в попелі сивім.

В ній полин не відцвів,

деревій,

Іван-чай,

Хто із роду твого був щасливий?

 

* * *

Болить мені 72-й рік.

Куди не йду, його не обминути.

Натхнення бродить в келиху цикути,

Тужливо, німо припада до віч.

 

Твори, є вибір: вбивство чи тюрма?

Прокруст розперезавсь несамовито…

Та врятувала все ж мене тайга

В безмежний простір біль там

можна влити.

 

Тож всотуй глухомань німу без меж.

Крик з горла – з клітки погляд канарейки.

Ти втік, ти збабивсь, безгомінням йдеш,

А там поклали вже когось на рейки.

 

Пізнав я хащі й хижі болота

І буреломи, як петлю на шиї.

І снилась мені нива золота

Й золотоверхий у молитві Київ.

 

Комусь було не так? То помовчіть.

Боязкість, звісно, – то рефлекс тваринний.

Тому сум досі ллється з моїх віч

І кожна втрата бачиться в нім зримо.

 

 

САМОСАД

Така пора: знов сіють самосад.

Задихали обійстя тютюнами.

І десь на дні моїх гірких досад

Діди озвались спраглими вустами.

 

Вернулися в мій день – усі живі!

На перекур злютований додому.

Хоч я розсунув віку жалюзі –

Тільки ніяк не викурю їх втому.

 

Не викурю, хоч вмри й через роки.

В обличчя вітер свище колимою.

Озвучились убивством Соловки,

Наругою криваво-світовою.

 

Дідів онуки вже не пізнають,

Чимало змін відбулось на планеті!

Кажу їм: «Діти, – ось народна суть

Яку вам не знайти і в інтернеті».

 

Ви чуєте, що кажуть вам вони?

Їх небо на мої упало плечі,

Палають у затяжках тютюни,

І голос грузне в димовій хуртечі.

 

 

ГОЛОС

Вода осіння – видно все до дна,

Задумалась глибоко небесами.

З грибами тихо осінь молода

Виходить з лісу п’яними стежками.

 

Легким опалом вкрилась неба вись,

Убрань весільних розгорівся модуль.

Береза й плющ огненно обнялись

І їх відбиток зарум’янив воду.

 

Отут я цілував твої слова,

У цій траві чув сокровенний шепіт.

У двоє крил, а чи у два крила –

Ширяв в твоїм найглибшім в світі небі.

Я весь травневим покликом живу,

Твоїм найвищим сонцем наді мною.

І, косячи осінню вже траву,

Боюсь скосити голос твій косою.

 

 

ДУША

Живу у місті, а душа – в степах,

На Гардовім шляху щодень чатує.

Бо то її із прадідизни шлях –

Сьогоднішнє по нім тече не всує.

 

Предовгий шлях. Ніде нема зупинки,

Немов космічний в майбуття розгін,

Пропахлий сонцем, духом материнки

В дух творчості влива адреналін…

 

Душа на мить присяде за столом

У вільній волі, дивлячись на двері,

Обвітрена прив’ялим полином, –

Свої позначить думи на папері.

 

А то мигне на схід, немов болід,

Наповнившись по креш громогким духом.

Я їй дивлюся заздрісно услід,

Тамуючи невимовну задуху.

 

Мене пече одвічний суховій,

Вона ж в степах вмивається росою,

Розмотує моїх думок сувій

І розмовляє, ніби я, з тобою.

 

 

МУЗИКА

Дня загойдався вокал –

Звуки розтали несміло.

В ложі некошених трав

Тіло твоє забіліло.

 

Вітер, упавши, приліг,

Заходу хустка згоріла.

В музиці точених ніг

Пахла ти полум’ям тіла.

 

 

Вогник свічки в платті золотім

Світить в очі з темряви щоночі

Вогник свічки в платті золотім.

Сняться сни короткі та пророчі,

І встаю я з іменем твоїм.

 

Абажури, свічники, підставки,

Канделябри, вікон декольте…

Віддаю усе на переплавку –

Тільки б, чуєш, виплавить тебе!

 

У вогні незміряного шалу,

У мовчанні пристрасно-німім

Образ твій шукає п’єдесталу –

Вогник свічки в платті золотім.

 

 

РЕВИНА

Це – ревина. Як в ній ревла вода?!

Всесильно-грізно у тіснім каньйоні.

З полів неспинна сила молода

Летіла табунами диких коней.

Пливло бадилля, хмиз, рогаті пні.

Скресла вода крутила їх всіляко.

Хіба не бачив, як на бистрині,

Втопившись плив чи вовк, а чи собака?

У повені зникали береги,

Пульсом життя промінились джерела.

І річка, набираючись снаги,

Вмивала очі голубим озерам.

Де ж та з дитинства синя глибина?!

Нема, хоч став заупокійну свічку.

Хто ж виверне хребтом намули з дна,

Хто порятує від задухи річку?

Немає тих снігів, нема води,

Яка живила мій з дитинства корінь.

Мов хтось від мене суть загородив

Полотнищем, незміряно-червоним.

Все відбулося на моїм віку,

Та я живу ще в давнім повноводді.

Несу в світи печаль свою терпку

Із камінцем неспокою на споді.

 

 

ПОБАЧЕННЯ

Дід повернувсь із заслання в свій сад,

Явивсь у сні веселий, голуб сивий.

І в тім саду, де стежка поміж айстр,

Він запитав мене: «чи я – щасливий?»

 

– Так. Слава Богу! Щось вдалось мені

Не збочити в тяжку годину хмуру.

Я крізь негоду й ранки золоті

Плекав щораз про корінь роду думу.

 

Ще хліб з дитинства тяжко свій ростив.

Повз мене в кушпелі двигтіли скорі.

Та все ж пробив Уральських гір хребти

Мене живив твій, діду, спраглий корінь…

 

Дід віддалявся в сонячнім брилі.

Як сад світивсь – свята пелюстка раю?

І рай той був на грішній цій землі,

Та підлий змій прокравсь у рай той, знаю.

 

Він спокушав, манив мене щораз,

Штовхав на стежку підлості і зради,

Та я навчився і в ярмі образ

Заробленому з хлібу бути радий.

 

Мов Божа люстра, сад за обрій плив

І засвітивсь зорею над літами.

А я лише на мить вловив мотив

Між вічністю, життя і небесами.

 

 

«ОБЕРТАЄТЬСЯ»

Євгену Плужнику

Я піднявся з могили.

Мені на Вкраїну іти.

Буду пішки іти,

Відпустив я на волю Пегаса.

Україно, зірками мій шлях

крізь сніги освіти,

Я у Канів іду,

на розмову іду до Тараса.

 

Перед смертю я вмився,

спокійно приліг і помер,

І на сповідь душа

відлетіла світанням до Бога,

І на зустріч мені

піднімається сонячний степ,

І зника Соловків

крижана всеімперська облога.

 

Думи-думи на волі,

немов в небесах голуби,

Та ще доля із присмаком крові

солоної в роті,

Що в мені відболіло, що іще у мені відболить,

Що іще після смерті

невідступно народиться потім.

 

Та я знаю одне:

невмирущість ніяк не вмира,

Будуть люди і правда, і сила новітня у світі.

Віє вітер гострющий, гостріший меча із Дніпра,

І земля обертається по накресленій

Богом орбіті.

 

 

ПОЛІТ

На дельтаплані в небі я – Ікар.

Не впорався, лежу в кущах шипшини.

Кровавих ягід пломеніє жар,

А недруги беруть мене на кпини.

 

Та все ж мені – ширяти в небесах

(Усіх нас бачить всевидюще око).

Я висотою вперше так пропах,

Зробивши сміло пізнавальні кроки.

 

Нехай вони небесно замалі,

Все ж дух мій палахкоче у блакитті!

Мої думки дерзаннями налиті,

Прошу я сили знову у землі.

 

“Українська літературна газета”, ч. 2 (320), 28.01.2022

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.