*****
Замки на щастя на поруччях мосту
Звисають, ніби дзвони голосні.
О, як його дістатися непросто,
Бо поки що приходить лиш у сні.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Заквітчане авто згубило стрічку,
Що падала, немов підбитий птах,
У викручену виром рідну річку
З розпачливим твоїм до щему «Ах!».
Ти знову прокидаєшся і плачеш
Під супровід жалоподібних слів:
«Тобі любові й щастя не настачиш –
Нам Бог до скону разом буть велів!»
Вслухаєшся в нічну тривожну тишу,
Що, ніби звір, принишкла за вікном.
За спиною твій нелюб смачно дише,
А серце твоє, наче метроном,
Крізь кілометри подає сигнали
Тому, хто теж вже котру ніч не спить,
…Обручки спішно пальці постискали,
Щоб долі ваші з іншими скріпить.
Та враз відчула, як розкрились крила
І винесли на волю – за поріг,
Востаннє щоб почути: «Рідна… Мила…»
А він – вже тут. І падає до ніг.
*****
За літозимопроминанням
Йдуть погребення й поминання,
І ти вже вкотре за столом,
Немов проткнутий гострим склом…
Звучать промови про мерця,
Відредаговані до краю.
Здається, що його не знаю,
Хоча в труні не спав з лиця.
Все наносне, нашарувальне
В одну сумнопрощальну мить
Знялося словом шанувальним,
Гріхи ж – Господь йому простить.
Вже веселіше вниз по сходах
Ступають люди – від вина.
Мов обминула їх негода.
Й лиш жінка, що біля вікна
На другім поверсі кав’ярні
Вдивляється в потоки хмарні
І плаче, бо в чеканні марнім
Від нього слів «Єдиній, гарній…»
Так й не діждалася вона.
** ***
Ворожка останню вже кидає карту.
Знадвору тебе викликає авто.
Що ж, мабуть, надіятись більше не варто –
Чирвовий валет одвернувсь на всі сто.
Кладеш, мов прощальну записку, двадцятку.
Ще хвилю стоїш, ніби перед судом.
Почнеш ти життя своє завтра спочатку,
Як серце розірве обійми судом.
До дому лишилися два повороти.
Ти скло опускаєш – б’є в очі пітьма,
І зілля крізь неї летить приворотне,
Мов попіл, в якому й іскринки нема…
*****
ДВОЄ ВНОЧІ
Руки простягує, мов у закови
Мовчки, без спротиву їх віддає.
Вечір кінчається п’ятизірковий,
Ніби коньяк, як вона його п’є!
Подих жаркий роздимає їй блузу.
Далі і далі заходять у тінь
В ритмі хмільному забутого блюзу,
В битві чуттів, тамувань і хотінь.
*******
Вся – нахильці, і, заплющивши , очі,
В мареві стоми пливе вона в рай.
Він їй розгублено в страсі шепоче:
«Мальво, прокинься, зажди, не вмирай!»
Стелить земля їм темнавозелена
В поспіху пружний до трему спориш.
Вкриє туманом їх ніч невтоленна,
Вдосвіта збудить стривожений стриж.
Більше вони не зустрінуться зроду –
Їх узяли на розрив поїзди,
Звідки немає спасенного броду,
Щоб повернутися знову сюди…
*****
Туманна невеселість ранку
Перекипа в твоїх очах.
Бульваром йдеш, ніби вигнанка,
Що вже людей не поміча.
Настав і твій час перелюбний,
Коли чуттів шал засталів,
Й поклала ти обручку шлюбну
На встеленім слізьми столі.
В душі – неначе на погарі,
Димлять слова: «Я вже не твій!»
І фото, де ви ще у парі,
Рве за тобою вітровій…
*****
В плиті вогнем вугілля відгуло.
Завмерли односельці у півколі.
І лиш тремтить сухий болиголов,
Який тяжку хворобу не зборов
Цієї жінки, що ніби в розколі,
Лежить у орендаторській труні,
Згідно угоди про останні дні…
Вже до воріт підігнано машину.
Звисає давнє фото на стіні,
Де наречена в барвах крепдешину,
І суджений іще не зсатанів.
Хтось каже: «Ганно, ти хоч там не бідкайсь –
Все збережемо в хаті, як було,
Доки дочка, що десь на заробітках,
Прибуде в призабуте вже село.»
А, може, вона тут уже незримо
З плачем нечутним згорблено йде вслід,
Перелетівши подумки із Риму,
Де матір догляда чужу п’ять літ?..
Торкає гілка вишні чорне віко,
«Прощай, прощай, хазяйко…» – шепотить.
І посвітліли в мертвої повіки,
Як віщий знак, що всіх і все простить.
*****
Ти – на крилах. На ножах – сусідка,
Аж шипить: «Коханець твій почім?»
Втупилась з прискалом, наче в свідка
Злочину, що скоївся вночі.
Двері – навстіж. Гра вина в графині
Ще й не зблякла, хоч того й нема,
Хто приніс тобі, немов графині,
Келих, й ти завмерла , мов німа.
Бачиш над собою очі орлі,
Чуєш шепіт вривчастий: «Моя!…»
Од виснаги пересохло в горлі.
Подумки ж він – вже в чужих краях.
Потяг його знов на заробітки
Мчить скрізь сніг. Схолонула тахта.
Ставлячи навпроти чисел мітки,
З виглядом зів’ялої враз квітки,
Гладиш перемерзлого кота…
НІЧНЕ ВИДІННЯ
Здавалося б, нема вже для свободи
І думки, й слова – жодних перепон.
Та муля щось, й чим ближче до суботи,
Тим все нестерпніш хочеться в вагон
Заскочити, спасенним від погоні,
За хвилю до гієнної агонії.
Лякають скалки сіл на видноколі
Щодалі більшим простором між хат.
Людей нема – не думайте, що в полі,
Вони тепер у смерті нарозхват.
Не буде скоро й з ким поговорити
Чи попросити спраглому води.
Виходжу на зупинці, й ніби вритий,
Дивлюсь, як грак летить, мов знак біди.
За метр від мене раптом робить вигин,
Немов би шротом вцілений в крило.
Та ж ні. Він хоче шлях мені на вигін
Вказати, бо за ним моє село.
Під гору йду щодалі вище й вище,
От-от побачу вже знайомий двір.
Та замість нього раптом… кладовище
Врізається мені хрестами в зір…
Суєти наші й клопоти не варті
Кількох тих літер імені дівча,
*******
Написаного потайки на парті,
Що вже з могили гостя зустріча.
Ти й тут мене нізащо пожаліла,
Як і тоді, коли міським я став
Й забув твій сміх, засмагу твого тіла,
Що протинало блискавкою став,
І розлітались, мов смарагди, бризки
І як ніколи, ми були так близько…
Та в парі жити нам не довелось,
Бо відьмине наврочення збулось.
Тож і стою серед бузків цих я
Й читаю снігом січене ім’я.
…Аж раптом, ніби після хлороформу
Прокинувся, і бачиш, що стоїш
Ти й досі у чеканні на платформі,
А поїзд ще десь ріже даль, мов ніж…
*****
Мішанина рухів і облич.
Я несу букет – він диха яром.
Ти мене чекаєш за базаром,
Щоб сказати: «Хлопчику, облиш
Гру в кохання – зопалу згориш…»
Підповза авто, немов темниця, –
Хто в ньому сховавсь за ширму штор?
Незім’ята ще твоя спідниця,
*******
А для нього звичний вже узор…
Мимо інші авта мчать рікою,
Хочуть погляд мій відволікти.
В очі б’є прощальний змах рукою –
Все, чого не пожаліла ти.
Й вже летиш крізь площі і пости.
Я ж стою, немов у чомусь винний.
Потім йду, спускаюсь в погріб винний,
А навстріч гримить телеекран,
Найсвіжіші викида новини.
Раптом, що це? – Ноші, крики, спини..
І… твоє чоло в трояндах ран,
«…Пий, чого прийшов сюди, пацан?»
СТАРИЙ ХУДОЖНИК
Вже тих нема, хто міг його впізнати
Навіть зі спини – по меткім мазку,
Чи мимохідь під жарт попозувати –
Їх вітром однесло за смертні дати,
А він ще тут, хоча вже й у візку…
Завис над ним крутий коршак бігборда,
Мов копія міщанської душі..
А де ж ті чайки дніпрові з річпорту,
Що тут п’янкі робили віражі?
*******
На нього суне люд з усіх усюд
І він, немов меморіальну дошку,
Притискує розгублено- сторожко
До серця свій непроданий етюд…
** ***
Мій батько хотів перед смертю побачить коня,
Аби він повз вікна з іржанням промчав навмання.
І, може б, тим стукотом кованих добре копит
Її відігнав, ніби пострілом влучним навскид.
Вдивлявся у фото, де дід його гладить лоша,
Й сльоза за сльозою поволі цей світ залишав…
*****
Рокований рік він відбув, як вдівець,
Що любить дружину й по смерті.
Сточилося щастя, мов круг, нанівець
В шалено-крутій круговерті.
Конверти не йшли йому з рук листонош,
Забули вже й друзі останні.
Пристріляно двір його шротом порош,
Що й вірний собака сюди вже не вхож,
Немов одспівали розстання.
Повз нього жінки, ніби птахи до гнізд
Летіли із висвистом в крилах,
І він розгинався тоді на весь зріст,
Чекаючи погляду – хоч би навкіс, –
Та жодна з них не зупинилась…
*****
У Січеславі, біля парку Глоби,
Вп’ялись циганки в мене, наче скоби.
Вони мені такого нагадали,
Що без грошей побіг я до вокзалу.
Збулось уже в дорозі ворожіння,
Бо саме тут відчув я лють вражіння:
Ганялися за мною контролери
Так, ніби за дівками кавалери.
На станціях, блочках у стилі ретро
Я вибігав, щоб знов заскочить в нетрі
Суботнього натовченого люду,
Циганську обдираючи полуду,
З надією, що скоро вдома буду.
Тепер назвати можу без запинки
Від Січеслава до Роздор зупинки.
** ***
До міста подолано вже півдороги,
А думи про батька не йдуть з голови,
Хоч знає дочка, що його від знемоги
Рятують в безлюдді молитва до Бога
І сплетений нею вінок польовий.
Ромашка й чебрець обнялися у ньому,
Як мати покійна і батько тоді,
Коли повернулись до рідного дому –
Із армії він, а вона з Цілини.
********
Дар степу проміниться на підвіконні,
Як місячне коло в похмурості хмар,
І губиться у позолоті іконній
Той відблиск сльозовий життєвих обмар.
А батько все нижче згинається долу.
Та кожної ночі, струснувши жалі,
Умить загрімкочуть з дружини подолу
Барвистого, пружно по замкнутім колу,
Враз зсипані яблука на столі –
Й він знову відчує себе у теплі…
*****
Світиться вікнами дім,
Ніби розпечена криця.
Хто ти тепер у нім?
Просто – служниця.
Камери оком стволів
Ловлять твій кожен порух.
Шлях перекрити велів
Пан тобі на третій поверх,
Там, де його кабінет
Й шелест грошопаперів…
Як тобі з цих тенет
Вийти в залізні двері,
Вулицею пройти –
Не пролетіть на колесах,
********
І вслід почути: «Прости –
Я був жорстоким, принцесо!»
Та до балкона ведуть
Ноги пророчі видіння
В твою останню путь,
Перед смертельним падінням…
*****
Твоїм поглядом з літ тих студентських
Я іще, слава Богу, живу.
Стільки вод каламутних й студених
Прошуміло у сні й наяву…
Але їх течія все ж не змила
Усміх твій, бо немов прикипів
Я до нього, шепочучи: «Мила…».
Але ти зрозуміла й без слів,
Що одна в нас довіку дорога,
Щоб на ній не було: чи сніги,
А чи заздрісні перестороги –
Їм не стерти кохання снаги.
Ось і знову день котиться в вечір,
Календарний спадає листок,
Але ми не схиляємо плечі
І йдемо, взявши сил у малечі,
Плин долаєм життєвої течії,
Хоч й хисткий вже над нею місток…
ДВОДОМНИК
Квартира у місті, де домни,
Від нього уже відвика.
Хоч прізвисько має «дводомник»,
Все ж ближче хатина сільська.
Вже вкотре виходив із двору,
Минаючи батьківський сад.
Та клацала хвіртка затвором
І він повертався назад.
Сьогодні лиш пробував тричі
Туди, де квартирний диван
Заждався його з електрички,
Відвезти й покласти до нички
Ключі, мов дружина – вдова.
Зрадіє хай. Ангел покличе,
Як нелюб повіки зімкне,
Гардиною вкрити обличчя
Й промовить, схилившись ще нижче:
«Прости й дочекайся мене».
*****
Вже востаннє пакує їй речі,
Звик трудитись, тож навіть тепер,
Коли сум на душі, наче вечір,
Й вже її не обійме за плечі,
Бо у дверях чатує шофер.
*******
Допиває поспішно дружина
З горла пляшки вогнисте вино,
Щоб йому не дісталось воно,
Став для неї умить, як вражина.
«Чи вернеться, коли насититься?» –
Дума він, співчуття не ждучи.
Та шугнуло авто, ніби птиця,
Тож і того не зміг роздивиться,
Що для неї мужчина з мужчин.
Хтось порадив: «Де зламані дошки
В огорожі – між ними заходь
На подвір’я до баби-ворожки –
І тобі допоможе Господь».
Нагадала: насниться він жінці
Тій, якої ніколи не знав.
Хай вона у далекій провінції,
Хоч у сні трохи щастя спізна…
Йшов назад рідним садом, як завше –
Ніби плутав сусідам сліди.
Груша, обрис якої – мов зашморг,
Так заклично манила кудись…
********
Втомився від «мадери» і модерну,
Сиджу в нічному клубі , як в тюрмі.
Тут жоден з пияків не бачив терну,
З якого сік стіка, мов кров з каверни,
Але до того байдуже юрмі.
Вона до посиніння одномаста,
Зачумлена лише в один пейзаж,
Де дівка на підставці вигиниста
Заводить всіх сідницями у раж.
Крізь шепоти зашморгані: «Мій котик…»
І шурхотіння звабливе меню,
Що діє на сусідку, мов наркотик,
На вихід душу з духоти маню
Я спогадом про балку ту Тернову,
Де хлипали на взгорі вітряки,
Покинуті, неначе байстрюки,
Та чую: «Над селом літаєш знову?»
Й сахаюся від поштовху руки.
О, як мені з цим болем далі бути
І жити між вовкастих чужаків?
Та знов: «Сьогодні, милий, йдемо в бутик –
Розпродаж там французьких піджаків».
Вже уявляю, як один вдягаю
І він до мене ніби прилипа.
На ньому навхрест руки приміряю,
Мовляв, панове, я часу не гаю –
Лишилося замовити попа…
ЕТЮД, НАПИСАНИЙ УВІ СНІ
Невидимими нитями натома
Вщерть обснувала – з голови до ніг.
Знадвору кликав од виснаги сніг
Мене спасти, та щось тримало вдома.
Я пензля взяв й окинув взором двір,
Що був, як острів серед гін суєтних,
Водночас і нестатних, і маєтних,
Де на одних стежках людина й звір.
У скронях щось хотіло розколотись,
Та раптом в рамі крайнього вікна
Сяйнув цебром на обрії колодязь,
Мов срібний хрест на синьці полотна.
Невже з’явився хтось в пустельній хаті,
Що від села стояла оддалік
Й сумним своїм літам згубила лік
З тих пір, як в ній дух роду відкрилатів?
А між мазків невздогад на картоні
Різьбилася чіткіш щодалі тінь,
Мов образ тих нездійснених хотінь,-
Жіночий лик впізнать хоч у півтоні…
І чим надсадніш прагнув я вдивитись,
Рука чутливіш слухалась душі
Й писала назву: «Полудень. Вдовиця
В село вертає з міста по соші…»
*******
О, Боже, як чекав я цього чуда!
…На жаль, воно явилось уві сні,
Нічого не лишивши, крім етюда
На біленій ще матір’ю стіні…
*****
Тебе давно не бачу у вікні.
Бо невимовним спалахом гордині
Відбився погляд твій вже не в мені,
А на рвучко розтягнутій гардині.
Стоїш ти, п’ючи за ковтком ковток
Вино, немов вражаючі ідеї.
І стука серце, ніби молоток,
Закріплюючи твій портрет в музеї
На вишкребленій шаблями стіні –
Козацькими чи земляків-махновців,
Мов хочеш цим сказати враз мені:
«Ти вже – ніщо, мов миша в мишоловці!»
Ось різко зупиняється авто
Біля твого заквітчаного двору.
Із нього він виходить. Хто це, хто?
Та голосу немає вже від змору,
Як в дощову, сумну осінню пору
З чуттям, що жить лишилося днів сто…
*****
Не буде ніжного параду.
Як розминутись ми змогли?
Такі підступні перепади
Поміж серцями залягли!
А хтось сильніший, може, третій
Цим коригує звіддаля.
Твоя рука на парапеті
Нервово сніжки розставля.
І на відчайному регістрі,
Коли темніє ув очах,
Себе відчую, мов на вістрі
Меча, що змусив замовчать.
Не буде в нас з тобою весен
Із божевільних солов’їв.
В жазі освідчень перехресних
Здалися помисли мої.
Не дорікай за слабкість волі.
Це, знаєш, як останній дюйм
На льотнім вибомбленім полі,
Де я уже не підведусь…
******
Ти так і не знайшла, чого хотіла,
Жертовно розчинившись у мені.
Але коли душа позаду тіла –
Це як без віри на страшній війні.
Лежиш чужа, неначе чорна хмарка,
Що раптом після спеки виплива
У небі, мов на аркуші помарка,
Від котрої померкнули слова.
На фото поряд ми – щаслива пара,
Чи сміх твій – спосіб задушити крик?
В руці бокал з шампанським, як склотара –
Аж просить, щоб віднесла на смітник…
*****
Прокинусь: «Вдова? Не вдова?»
Сухими устами повториш
Слова, що чужій віддавав,
Не треба – спотвориш!
Ти душу і їй не зігрів,
Зманіжену душу княгині,
Лиш подив ловив поміж брів:
«Живий ще? А думала згинув!»
Від зливи забіг ти сюди –
Згодилася ж давня адреса.
На чистім паркеті сліди,
Мов птахи, розплющені пресом…
*****
Приспи мене і йди під місяць,
Поплач за тим, кому нема
В твоєму серці більше місця,
За ким замкнулася пітьма.
Я вчуся в тебе, як забути
Ту, що з постелі в ранній сніг
Ступила горда і роззута,
Мов шмагонула навідліг.
Ми дві піщинки з суховієм
Які Бог зна куди летять.
Бо ти і я чомусь не вмієм
Ні каятися, ні прощать…
*****
Прощай, Маріє, продана в Єгипет,
Замість готелю – кинута в бордель,
З обличчям, мов щодня проходиш випит
Чи знята одночасно з двох петель.
Ти думала, заробиш на квартиру
Із сонячного боку й тихий двір…
«Забудь, мій хлопчику – неоковиро, –
Мене чекає золотий Каїр!».
Невдовзі в нього піде вгору бізнес,
І ось на відпочинок в літаку
Летить туди, де каяття запізнє
Спіка її, мов рибу на піску.
******
В нічному клубі жінка обвиває
Змією стояка, що вже трясти
Клієнтів ця картина починає…
І він її замовить – й не впізнає,
Й вона не крикне: «Милий мій, прости!».
*****
«Повірте, не було це зрадою!»
Писала жінка саме тій,
Що у вдовиній самоті,
Як і вона, минуле згадує.
«Хіба у тім, що стріла пізно,
Гріховна є моя вина?
Він пролетів, неначе пісня,
Крізь скло вагонного вікна.
Я винна лиш, що так невміло,
Не знаючи, як любить вас,
Віддать хотіла душу й тіло,
А він в одруженні зізнавсь.
Коли у безнадійнім стані
Уста судомою звело,
Можливо, з слів його останніх
Для мене хоч одне було?»
ГОЛОС
Твій голос нагадував дикторський текст.
Він десь виринав і губивсь за стіною,
Спокійний і рівний. Я знав – це гротеск,
Бо ввечері ти розлучилась зі мною.
Граційно-простий словниковий запас
Так м’яко лягав на музичну прокладку.
Йому в ці хвилини було не до нас,
Бо ми починали життя все спочатку.
Подумалось: «В жилах сталевих дротів
Відходиш і ти на небачену відстань.
І плаче твій голос на вітрі крутім
Від кожного доторку листя.
Коли він повернеться – знаєш лиш ти.
Твоя це довіку потайна.
А хмари спускалися, наче листи
З позначкою «до запитання»…
*****
Ця жінка спішить, мов на Ноїв ковчег.
Невже утіка од владики?
Замотана побутом, плетивом черг,
Де давка хрипить напівдика.
На лівій руці в неї плаче дитя,
А праву витягує кошик
******
Хрестато-пожежних машин завиття
За нею зірвалося в пошук.
Летить навперейми трясучий трамвай,
З боків підсікають маршрутки.
Кричить хтось з бульвару:
«Злодійку тримай!»
Під регіт гучний проститутки.
Їй страшно. «Спаси мою душу, Господь!» –
Шепоче у натовп скажений.
Всі двері чужі і не кличуть «Заходь!»,
Бо й ближній не завжди блаженний.
І просить-благає гіркими слізьми,
Щоб знов повернув її в хутір,
Де люд не забув іще слова «Візьми!»,
Хоч теж опинивсь на розпутті.
Дворянко, живі іще твій Семидвір
Й за ближнім кряжем П’ятихатки.
… Та місто вхопило тебе, ніби звір,
І з ревом кладе на лопатки…
*****
Час невблаганно за обрій сплива,
Дні – немов натиск оскоми,
Й дуже напористі твої слова,
Що не поставиш коми.
******
Знаю, даремно мені навстріч
Їм посилати спротив,
Бо ти стоїш, як незрушна ніч,
Вікон моїх навпроти.
Серпень ще сниться, але зима
Вкрила той спомин снігом.
Тож знову й знову снаги нема,
Ніби живу під ігом.
Та струсонувши себе, потойбіч
Поглядом вже лечу я.
Що ж то так сяє? Невже з твоїх віч
Сльози всім серцем чую?
*****
Дні твої, немов дві краплі, схожі.
Ну, хіба що, все нестерпніш жить.
За вікном, як тіні, перехожі –
Може, з них до тебе хтось спішить?
Вихололий чай, мов темна пляма,
На серветці прикро виступа.
Ззовні – непомітна мелодрама
Із одним актором: він не спав,
Цілу ніч визубрюючи ролю,
Що на душу так і не лягла.
Скільки ж їй іще потрібно болю
А чи непідробного тепла?
*******
Кутаючись в материну хустку,
Що з вікна – як мальва в ясен-день,
Вбита, ніби цвях, в холодну пустку,
Анна жде. Та Командор не йде…
*****
Сідає в таксі, ніби в лодію.
Сумну замовляє мелодію
І пальці відчайно лама.
Водій її жест перейма,
Мов дівка «нагана» вийма.
Хтось дивиться з п’ятого поверху –
В обличчі склянім – ані поруху.
Скриплять цільнозварені нерви:
«Уже не підкотишся, стерво!».
… Вино, як прощання – гірчисте
Під назвою «Ізабель»
Та вслід, ніби тріснув щабель:
«Вернися хоч духом нечистим –
Й такою прийму я тебе!».
*****
Чи літо спечне, чи юга.
Чи вечір, чи година рання –
На поржавілих ланцюгах
Ледь чутно стогне Міст Кохання.
*******
Які він чув слова вночі,
Що задихались в поцілунках?
… Тепер звучить там «Помовчім!»,
І в темінь рикошетить лунко.
Ще попереду ніч глибока,
Та двом, принаймні, всеодно:
Вони вже йдуть у різні боки,
Щораз прискорюючи кроки –
Мов камені на чорне дно.
Селище Васильківка Дніпропетровської області.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.