Юрій Завадський. «Вони не питають, навіщо ця війна…»

ДІТИ

 

вони не питають куди,

вони не питають, навіщо ця війна, —

кожен повинен робити,

що повинен, —

 

можливо, я не знаю, що таке переповнений потяг,

я не знаю, як вибивати черевиком вікно,

бо нічим дихати,

може, я не знаю, як боротися з безборонними,

бо боронитися нічим, крім власної безборонності —

чи знаю? —

 

— іще цілі руки насип!

іще цілі руки!

насип іще цілі руки! —

радісна дівчинка наказує мені

сипати їй пригорщі пшона,

бо голуби виїдають усе

блискавично,

крила шурхотять, тріпочуть,

разять, як фольга на сонці,

дзвенить вирване пір’я

й осідає на брук, —

 

стріляють у повітря

заради спокою, —

хлопчик зі сльозами на очах

вдягає наплічника з дракончиком

на пероні, —

 

кажуть: зайняти чергу —

займає чергу,

кажуть: у потяг —

вискакує по сходах,

як голуб, —

 

у брудну воду

осідає папір

і намокає широкими колами:

— де свідоцтво?

про народження свідоцтво?

 

 

 

ФРЕНК О’ХАРА

 

поки дійшов до цих дверей, обточених снігопадом,

обліплених снігом, занечищених глибокими відбитками черевиків

(хто й коли вдирався до цього помешкання, лупив ногами у двері,

поки не відчинилися, не обсипався з них увесь сніг,

увесь снігопад не висипав всього себе додолу?),

аж поки я дійшов до цих дверей, сам обліплений снігом,

невпізнаваний зовні та занедбаний всередині,

а вже настала зима, і як я ввійду? в снігу, що прямує до рідкого стану,

в собі, що прямую до загибелі, в комусь, наче стою непорушно,

в повітрі, що крихке від морозу, в моїх дітях, снах, в книжках,

в зруйнованому місті, в доісторичному холоді заліза,

в короткій пам’яті води, в невблаганній історії моїх поразок?

скажу хоча би: дивися – тримаю в руці згорток із шарлоткою,

і ледь чутно проказую рядок, поки прокручується ключ у замку:

я завжди настільний дурний, щоби знаходити радість у вітрі —

 

…I’m foolish enough…

Frank O’Hara

 

 

БОМБОСХОВИЩЕ

 

Що ж так просто сидіти, треба чимось зайнятися,

прибирати чи викидати з підвалу непотріб,

врешті ці газоблоки віддати комусь, ці скам’янілі

будівельні суміші, осілі фарби, гратися

можемо, що ж так просто сидіти? —

 

У «Крокодила»? — Це що, як «Показуха»? — Ну,

ти загадуєш, я показую, решта

відгадує, давай щось робити! —

У школі я пропонував заснувати

гурток спортивного бриджу,

директор сказав, що ідея чудова,

але не зрозуміють. —

 

Асоціації? — Так, щоб не напружуватись,

просто говориш, що перше

на думку спаде, коли слово почуєш:

помідор — червоний, червоний — вогонь,

вогонь — дрова і так далі. —

 

Не знаю, всі слова з голови

повилітали, треба спальник

від пилюки потріпати. — Давай,

не тягни, що ж так просто сидіти. —

Добре, хай буде. Хто починає? — Ну, я.

Посудомийка! — Що? Слово: посудомийка. —

Ага! —

 

Посудомийка? Не знаю. — Так отож,

не фантазуй, треба перше казати,

що на думку спаде, у тому весь смак. —

Добре, давай спочатку, з нуля.

Не напружуйся. —

 

Посудомийка?

Таблетка! — Таблетка? — Ну так,

таблетка для посудомийки! — Гм, катетер! —

Катетер? — Слово подібне. — Лікарня! —

Ровер! — Ровер? До чого тут ровер? — Я виріс

біля лікарні, на лікарні катався. Не зупиняйся! —

Ровер… Асфальт! — Асфальт? — Через кермо

я носом зарився в асфальт… — Ха-ха! Яма! —

Яма? Ха-ха: немає вже ям. Траса! —

Траса? Ремонт! — Ремонт? Демонтаж! —

Майдан! — Вибух! — Війна! — Cмерть! —

Крик! — Град! — Фронт! — Ніч! — Жах! —

Кров! — Опір! — Сила! — Україна! —

Не боятися! — Україна! — Не боятися! —

Україна! — Не боятися! —

 

 

КРАКІВ

 

— Голоси як хліб, — моя вчителька

з української літератури чверть століття тому

повторювала, що не можна порівнювати

однину з множиною, не варто співставляти

одного з багатьма, хмари з обличчям,

місто з поліціянтами, смерті зі смертю. —

 

Тепер дивлюся, що я написав,

і думаю, що написав дурницю.

І питаю себе, чи можна про це

написати інакше? —

 

Мій неголений друг із Кракова привіз

мені краківський хліб, щоденний,

простий, підпечений знизу,

з борошном на чубку,

що зібрав у собі бульбашки

з краківським повітрям:

розламую скибку — вдихаю

краківське позавчорашнє повітря. —

 

Моя подруга надіслала мені з Кракова голосове

повідомлення з проханням допомогти

в Одесі з ліками, мій знайомий сором’язливо

цікавиться як мої справи і чи не бракує

мені макаронів і хліба, мій друг-поет

час від часу телефонує, не хоче

говорити про поезію, — їхні голоси

збираю в пам’яті, ними підживлюю

сам себе, обдурюю своє хвилювання,

підмінюю свій страх, уявляю себе

в інших декораціях. —

 

Іншого порівняння я не придумав:

голоси, як хліб, — всупереч давньому правилу,

всупереч настановам, всупереч історії. —

 

м. Тернопіль