“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
Давньоукраїнський текст «Слова», невіддільний від усно-фольклорних джерел мови, майже не потребує перекладу – ідеться лише про деяку адаптацію твору (передусім у морфології) до сучасних мовних норм. У цій спробі ми уникали пізніших, зокрема й іншомовних слів, намагаючись у цілому дотримуватися того словесного складу, яким послуговувався автор ХІІ ст. Основний принцип адаптації – максимальна фонетична, лексична та ритмічна близькість сучасного тексту до давнього.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Перший заспів
Чи не час нині, братіє,
почати пісні ратнії
словами старовинними
перших повістей дружинних
про похід Ігорів славний,
Ігоря Святославича?
Боян віщий, внук Велéсів,
як захоче пісню вести –
біжить білкою в древесах,
сірим вовком в темних лісах,
сизим орлом у небесах.
Пам’ятає Боян віщий
перших віків люті січі.
Тоді пускає кречетів
на зграю білих лебедів –
яку лебідь доганяє,
та перша пісню співає
і старому Ярославу,
і хороброму Мстиславу,
що вбив вождя ворожого
могутнього косозького,
і красному Романові,
Святославову синові.
Боян не десять кречетів
на зграю лебедів пускав,
а пéрсти велерéчиві
на живі струни накладав,
вони ж самі вже співали,
княжу славу рокотали.
Другий заспів
Почнемо нині, братіє,
повідáти повість ратну,
згадаємо князів много –
Володимира старого
та Ігоря молодого,
що стягнув розум кріпостю,
мужністю серце погострив,
ратного духу сповнився
і навів хоробрі полки
на землю половецькую
за землю нашу руськую.
О Бояне, соловію
тої години стариї!
Оспівав би полки сії,
вовком біжучи лісами,
білкою між древесами,
стрілкою під небесами,
звиваючи словесами
ту годину й цю годину –
дні минулі й сущу днину,
рищучи в тропу Трояню
через поле та й на гори.
Заспівати б Ігореві
Бояну, внуку Велéса:
«Не буря птаство занéсла
через поле половецьке –
біжать зграями галúці
до Дону до великого».
Заспівати було, віщий
Бояне, Велéсів внуче:
«Іржуть коні за Сулою,
дзвони дзвонять у Києві,
труби трублять в Нов-гόроді,
стяги стоять у Путивлі».
Ігор чекає на брата
Ігор жде милого брата,
дорогого Всеволода.
І каже буй-тур Всеволод:
«Один ти, брате, на весь світ
світлий єси – ти, Ігорю,
обидва ми Ольгόвичі!
Сідлай же бόрзі комоні,
А мої вже підковані,
готові та осідлані
біля Трубчеська зарані.
Трубчани – свідомі кметі,
під трубами всі сповиті,
у шоломах злеліяні,
зі списів нагодовані,
з калених стріл напоєні,
і дороги їм відомі,
і яруги їм знайомі,
і луки в них напружені,
й сагайдаки розтулені,
мечі у них нагострені –
скачуть сірими вовками,
шукаючи в полі чистім
князю слави, собі честі».
Ігор узрів сонце світле
і видить: від нього тьмою
всі свої прикриті вόї.
Ігор мовить до дружини:
«Браття мої та дружино!
Лучче ж нам потятим бути,
Аніж полоненим бути –
А сядемо на комоні
Та узрім синього Дону!»
Хіть князеві ум приспала,
Жага знамення заслала –
скуштувати Дону-річки.
«Хочу копіє зломити
Кінець поля половецька,
Хочу голову зложити –
Дону шоломом попити!»
Виступ у похід
Вступив Ігор у стремена
І поїхав чистим полем.
Сонце тьмою путь закрило,
Ніч стогнала і грозила –
говір птаства пробудила,
свистом звірі в зграї збила.
Велес кличе у древесах,
велить чути землі чужій –
і Помор’ю і Волозі,
і Посуллю і Сурожу,
і Корсуню, й поганому
боввану Тьмутороканя.
І тут побігли половці
путями неготовими
до Дону до великого –
кричать вози опівночі,
мов лебеді сполошені.
І прибігли сірі вовки
від Дону від великого –
то були не сірі вовки,
а поганії половці,
хочуть пройти воюючи,
взяти всю землю руськую.
Ігор свої полки веде –
Горе його згори пасе,
вовки виють, грозу грозять,
орли клекчуть, звірів кличуть,
лисиці на кості брешуть.
О військо славнеє Руси –
уже за пагорбом єси!
Довго ніч тоді тьмяніла.
Зоря світло запалила –
синя мла поля покрила,
солов’їв угомонила,
говір галиць розбудила.
Руськая велика сила
поле перегородила,
шукаючи в полі чистім
князю слави, собі честі.
Перше зіткнення
Рано-вранці потоптали
вражі полки половецькі,
стріли сиплячи, помчали
красних дівок половецьких,
золотом тканини шиті
та розшиті оксамити.
Вкривалами, єпанчами
мости мостити почали
потоками й болотами
та грузькими все місцями.
. . .
Се вітри, внуки Стрúбожі,
Віють із моря стрілами
на Ігореві дружини.
Земля дуднить, ріки мутні,
стяги рекуть: вороги йдуть
і від моря, і від Дону,
і з усякої сторонки
(від моря і звідтіль, де Дін,
і звідусіль, з усіх сторін)
Руські полки обступили.
Половці погані свистом
заповнили поле чисте,
а хоробрі руські мужі –
щитами харалужними.
Пісня-слава «буй-турові» Всеволодові
Ярий туре Всеволоде!
Став на битві в обороні,
стрімко на війська ворожі
стріли прискаєш калені,
б’єш шоломи їхні пружні
мечами харалужними!
Куди, туре, ти поскочиш,
шоломом посвічуючи,
там і лежать посічені
голови половецькії,
поскіпані шаблями
каленими шоломи
оварськії через тебе,
ярий туре Всеволоде!
Не забув, для чого жити,
чим у битві дорожити –
Чернігова дорогого,
і престолу золотого,
і коханої дружини,
і великої родини!
Золоте слово великого князя київського
1.
Тоді князь грізний Святослав
і зронив золоте слово,
зі сльозами строго мовить:
«Дорогі мої синовці,
Ігорю і Всеволоде!
Та ж відкрили ви ворота
половецькому ворогу…
Зарано ви розпочали
до зловорожої землі
йти та шаблями скіпати,
а собі слави шукати…
Дорогі мої синовці!
В кожного хоробре серце –
у харалузі коване,
у буєсті годоване»
2.
А уже не бачу влади
сильного і багатого
дружинниками ратними
Ярослава – мого брата
з боярами презнатними,
з воїнами удатними,
що в битві сяють латами
і з ножами ідуть на рать –
від кличу вороги біжать.
3.
Минулу славу візьмемо,
майбутню теж не віддамо.
А чи диво, мої діти,
старому помолодіти?
Як сокіл недуж буває,
чи високо птиць збиває,
чи дасть гніздо зобидити?
Князі мні не підсобили,
врем’я в ніщо претворили.
Римів кричить під шаблями,
Володимир під ранами.
О горе, і жаль, і туга
Ігорю, Ольга онуку!
Звернення до галицького князя
Ярославе Осмомисле!
В золотім сидиш ти кріслі,
стережуть твої дружини
гори, доли й полонини,
королеві путь заступив,
Дунаєві хід перекрив,
від Галича владу простер
аж по Дунай і по Дністер.
Мечеш стріли через гори,
бачиш, де далекий ворог,
військом сильним ти дістанеш
геть за землями султана
суворого Саладина.
Стріляй нині, господине,
Кончака препоганого
за Ігореві за рани,
за державну справу спільну
і за Русь велику й вільну!
Голосіння-заклинання Ярославни
1.
Жони піють за Дунаєм –
чують голос Ярославнин:
пташкою незнáємою
плаче у Путивлі славнім:
«Полечу Дунаєм рано,
омочу рукав шовковий,
князю втру криваві рани
тіло вимию від крови».
2.
Ярославна плаче-квилить
на забралі у Путивлі:
«Вітре, вíтрище, вітриле!
чом ти злу підтримав силу –
носиш половецькі стріли
на своїх легеньких крилах,
несеш горе ти Ігорю,
дорогому мужу-ладі?
Чи мало тобі угорі
під небесами віяти,
леліючи ті кораблі
далече в синьому морі?
Чом тепло мого весілля
ти розвіяв між ковилі?
3.
Ярославна плаче рано
у Путивлі на забралі,
зі сльозами слово ркучи:
«Дужий Дніпре-Славутичу!
Поможи моєму горю –
ти пробив камíнні гори,
на собі ти Святославлі
ніс човни-насáди славні
дорόгою за пороги,
де полки були ворожі.
Прилелій же, господине,
мою ладу сеї днини,
щоб не слала до Ігоря
сліз рано на синє море!»
4.
Чути голос Ярославни
у Путивлі-граді славнім:
«Сонце світле і тресвітле,
Тепле, красне і привітне!
Чом ти свій гарячий промінь
з висоти безжально рониш
на моєї лади вої,
у пустелі тій безводній
спрагою їм луки спрягло,
тугою їм стріли стягло?»
Ігорева дорога в Русь
1.
Прище море опівночі,
ідуть з моря млами сморщі,
Хорс князеві показує
доріженьку найдорожчу –
з землі злої ворожої
долом, половецьким полем
до отцівського престолу.
До свят-руської землиці
путь віщує Хорс великий!
Вночі Ігор не ночує –
лежить, не спить, усе чує,
мислями зміряє поле
від сього до того кінця –
від Дону та й до Дінця.
Ірже опівночі комонь –
Влур присвиснув за рікою,
велить князю розуміти
вже не вільно князя ймити
злим половцям у полоні.
2.
Гуде земля, шумлять поля,
а половецькії вежі всі
у полі чистім движуться.
А Ігор-князь борзо скόчив
сірим вовком опівнόчі,
горностаєм поміж тростю,
білим гоголем до устя,
сів на бистрого комоня,
скочив з нього босим вовком,
б’ючи гусей і лебедів
до сніданку й до обіду.
3.
Донець каже: «Ігор-княже!
Не мало тобі величі,
Руській землі веселощів».
Ігор мовить: «Донче-річко!
Добре й тобі, величному:
водив човни ти водами,
простилав зелені трави
на сріберному березі,
милував теплими млами
під зеленими древами.
Ти стережеш і бережеш
стрижами поміж вітрами,
чайками між струменями».
Славень поверненню Ігоря
Сонце світить на небеси –
Ігор-князь у святій Русі!
З Дунаю спів стоголосий
До Києва вітр доносить.
Ігор їде Боричевим
до церкви Богородиці –
спершу до Десятинної,
потім до Пирогощої.
Гради раді і весі всі.
Піли пісні князям старим –
піти нині вже молодим:
Ігорю Святославичу,
буй-турові Всеволоду,
княжичу Володимиру!
Здорові князі й дружина,
боролися за християн
проти половців поганих.
Князям слава та дружині! Амінь.
Юрій Мосенкіс,
почесний громадянин міста Києва, почесний академік Національної академії мистецтв України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.