Юрій Кириченко (1954-2015). Важкі меди

973

СИВИЙ ЧОВНИК СЛОВА

Білила хату моя біла матінка,

А я малий був, наче в полі маківка…

Просив матусю взять мене на руки,

Бо поруч дибуляли чорні круки…

Матуся круків квачиком шугнула,

І гвардія чорнокрилів спурхнула –

На вишняки, в ошаття зелен листя,

А день – на мене білим сяйвом лився…

Матуся, хату білячи, співала,

Де треба, вдатним жестом шпарувала…

На серці в мене біло миготіло:

Ще чорнокрилля в нього не влетіло…

…Дивлюсь на хату: де ж матуся, мати?

І нічим серця щем зашпарувати…

…Літа-літайленки, лелеки й круки з саду,

Ведуть мене на сповідь в цю баладу…

А неня бачить все, але – не чує:

Її душа – у безмірі кочує,

На сивий човник слова очі мружить…

…За сволоком – біленький квачик тужить…

 

 

БАБУСЯ СЕРАФИМА: БАЛАДА З ХРЕСТИКОМ НА ПОЛОТНІ…

У душі – каганчик блима,

Сутемінь, а видно – все:

Ось бабуся Серафима

Полотно на став несе…

Босі ноги, гожа врода,

Ув очах живе Христос:

Щира гілочка народу,

Котрий вийшов з чистих рос…

Днина бабці – серцю зрима,

Полотно її – святе.

В небі грім на хмарку грима,

Льон в очах ясних цвіте…

Гей, бабусю, гей, бабусю,

Наче лід – в ставку вода.

А в одвіт з небес: „Юрусю,

Молода я, молода…“

Спогадання, як ридання:

Очі витер, і – нема.

Забарилось виглядання:

Бабця в зорях – не одна…

Зірка Долі – незгасима:

Глянеш в душу, там – вогні…

…Світить бабця Серафима

Хрестиком на полотні.

 

 

БАЛАДА, ГАПТОВАНА НЕСМЕРКЛИМ ЦВІТОМ

…І тільки рушники на образах!

І. Іов

Все в Господа на зрячих терезах:

Шляхи, криниці, кораблі, цілунки:

…Говіють рушники на образах:

Святинь і свят несмерклі обладунки…

Ще бабця вишивали їхню суть, –

Янголочола бабця Серафима…

Життя злиняло, а вони – цвітуть:

Для діда і онука – невгасимо…

Спасибі ж вам, бабусенько, бабу… –

За полотно, в якім журба і – свято…

…Пішла бабуся гоїти судьбу,

Та рушників із образів – не знято…

 

ГАЛЮ, СЕРЦЕ…

Галю, серце, Галю, серце, Галю, серце,

Галю, серце моє віддане тобі…

Білі вірші впали зорями в озерце,

Натомившись ноги мить чужій журбі…

Квилять птахи, квилять птахи в небі згуби,

Птахам, Галю, більше нікуди летіть…

Хиже небо більше, Галю, їх не любить,

А в сюжет цей – не бажає відпустить…

Я не знаю, чим цим птахам помагати,

Я не знаю, як їх, Галю, рятувать…

Колись птахи ці учили нас кохати,

А тепер самі велять у них стрілять…

Що це, Галю, що це, Галю, випадковість?

Чому в щастя розсургучена печать?

Палить зірка опівнічна змерзлу совість:

Чому лебеді, вмираючи, мовчать?

Галю, серце, Галю, серце, Галю, серце,

Моє серце – замуроване в „курли“…

Білі птахи б’ють крилом в сумне
люстерце,

Котре зойком віддзеркалює стволи…

 

* * *

Ходім удвох на свято медозбору,

Моя, зболіла в прикрощах, душа.

Помолимось квітковому собору,

Нехай довіра нас не залиша.

Ходім удвох, душа моя, ходімо –

Так гірко пахне сивий молочай.

Бджолі і квітці, сестро, порадіймо,

Поглянь, ось нас вітає іван-чай.

А ось – сокирки, дзвоники, ромашка.

А за півкроку, бачиш, – деревій…

Сидить на жовтецю якась комашка,

Ще мить і скаже: „Смуток свій розвій…“

Ходім удвох на свято медозбору,

У нього лик далекий від біди.

Помолимось квітковому собору,

Ти зважилась, душа? Ходи! Ходи!

 

* * *

…Кохана, прошу, не плачте,

Кохана, прошу, всміхніться…

Смутки – переіначте,

На вірш цей ледь озирніться…

Впізнали його в анфас?

У профіль його впізнали?

Він – з тих, що нудивсь при нас,

А ви, кохана, й не знали…

Кохана, не супте брів

І не смутіть обличчя…

Ви родом з яких жалів,

З тих, де хміль протиріччя?

Не з тих? Це теж не біда,

Не з тих? Невелике лихо…

Під кладочкою вода

Хвилюється тихо-тихо…

Кохана, минущий біль,

І лихо – теж проминуще…

За річкою, в царстві піль,

З нами – наше грядуще…

Минуле – чуттів зреклось,

І хай йому хоч абищо…

Лось бродить серед колось,

Росу спиваючи віщо…

Кохана, не треба сліз

І тихих жалів не треба…

В гостях у нас верболіз

І райдуга з крайки неба…

Все інше – зійшло на пси,

Все інше – давно забуте…

…Окрім банта й коси,

І щастя, що в сміх ваш взуте…

13.03.2013р.

 

ВАЖКІ МЕДИ

А в мене все прекрасно, як ніколи:

Четверту осінь донька йде до школи.

Важкі меди обсіли щільники

І сумувать, аж ніби, й не з руки.

На клумбі пахнуть мальва й матіола,

В сусідки не змовкає радіола.

Були в гостях з легенди козаки –

Їх не взяли ні кулі, ні роки.

З портрета мама дивиться у очі –

Спитати про малу онуку хоче…

Важкі меди обсіли щільники

І сумувать, аж ніби, й не з руки.

Над обрієм цвіте зоря співуча,

Спить скіфська баба, даленіє круча,

Де соняхи, мов латників полки,

Від копанки на відстані руки.

А ще, буває, раптом серед ночі

Крізь сон твої проб’ються коси й очі.

Хоч серцю, котре літо вже, втямки,

Що ми – на різних берегах ріки.

Давно вляглися сумніви й докори –

У мене все прекрасно, як ніколи.

Немов недоціловані роки,

Важкі меди обсіли щільники.

Чого ж тоді ім’я твоє шепчу,

Як терен зацвітає увічу?

 

 

НІЧ НА ВАРВАРУ

М. Дробашку

Кажуть, Варвара ночей увірвала,

Ти ж цю примножила ніч:

Так обіймала, так цілувала –

Гасли лампади сторіч…

Часу пелюсточка в’яла повільно,

Губи – мов човник жаги.

Наче навала ординців, свавільно

Хвиля неслась в береги…

На узбережжі – сни нелукаві,

Човен із курсу не збивсь:

Зваби – геть звідані, клятви – хупаві,

Ночі тюрбан розповивсь…

Варю, Варваронько, ніч – наша рана,

Хоч і вона – до пори…

Врода, мов юна сестра Незів’яна,

Просить: „Сльозу мою втри…“

Родом із ночі – і губи, і руки,

З ранку – паслін каяття…

Згодом над розпачем всядуться круки,

Ниньки ж – святкуймо життя!

Ніч нам покої свої отворила,

Ніч постелила постіль.

Чорна лебідка взяла нас на крила,

Обрій гойднувся тіль-тіль…

Кажуть, Варвара ночей увірвала,

Ти ж цю примножила ніч:

Так обіймала, так цілувала,

Так припадала до віч…

Що ти в очах моїх, Варю, читала?

Де ті тепер письмена?

…Ніч перед ранком навколішки стала:

„Брате, не застуй вікна…“

 

 

ЩЕМ, ЗІТКАНИЙ З „ЯКБИ“

Якби цей чоловік тебе любив,

Він би з тобою згірклий будень пив,

Не вимагаючи твойого тіла –

В час, як душа в снігах осиротіла…

Якби цей чоловік тебе любив,

Він би себе й на йоту не зганьбив

Отими вчинками, що злі й дешеві,

Хоч ряджені у кожухи смушеві…

Якби цей чоловік тебе любив,

Він, певно ж таки б, щиро підсобив,

Не сподіваючись від сліз віддяки,

Добра сподіявши на три мідняки…

Якби цей чоловік тебе любив,

Він би в степу злий егоїзм згубив –

Отам, де лютиків чарівних жменька,

Хіба не так? Адже ти – жінка, ненька…

Якби цей чоловік тебе любив,

Він канчуками слів тебе б не бив,

А гладив тихо шерхлою правицею,

Закутавши твій зойк в китайку вицвілу…

Якби цей чоловік не ніс журби,

Я випріг би каурого з судьби

Своєї, щоб йому – за так віддати,

А тільки ти – ним навчена ридати…

 

 

БУРКУН-ЗІЛЛЯ

Хтось поміж нами висіяв буркун,

І він вродив притаєно і рясно.

А ми ішли зеленооким рястом,

Млів дикий мак, росла трава шовкун.

Усе довкруж було в ладах з красою –

Волошки і ромашки, і паслін…

Присіла сутемінь на голубий ослін,

Левада вмилась першою росою.

Сміялись чорнобривці коло хати,

На пізній ружі чубились джмелі.

Цвіла зоря в хмарини на крилі,

Вуста цілунок вчились колихати.

В’язала в спільність нас трава шовкун,

Ще наші небеса шулік не мали.

Та вже дзвіночки імпульси впіймали:

Вкорінюється поміж нас буркун…

 

 

ЗАБЛУКАНІ СНІГИ

В мені мовчать заблукані сніги,

І годі їх мені розговорити:

Уже – не друзі і – не вороги,

Нема за що їх ганить чи корити.

Я з ними розвітався так давно,

Що нині вже несила й пригадати,

Коли пили прощань терпке вино,

Яке судьба веліла нам подати…

І ось вони вернулися домів,

І ось вони в мені, вже сивобровім…

З яких прийшли доріг, країв, томів,

Чи мандрівні при доброму здоров’ї?

Як їх спитати, як розговорить? –

Мовчать, аж душу огорта зазимок.

Ця безсловесність так мені болить,

Як їх відсутність в зиму – для озимок…

В мені гірчать задавнені борги,

І я сповна готовий їх платити.

Та у прозріння вже катма снаги

Розмовою мій гріх позолотити…

 

* * *

…Диво з див – твої очі, Галю,

А найперше – з невтоми – губи…

Це з твого золотого жáлю

Острів щирості,  казка згуби…

Диво з див – твої намагання:

Всіх – любить, всім – прощати…

…А невінчані ці вагання?

Як їх кавою пригощати?..

22.05.2015р., м. Січеслав.

 

Чай, заварений з вишневих гілочок, –

Органічний, наче скрипка і смичок…

Чому ж ти ніяковієш, далебі, –

Біль поламаних гілок саднить тобі?

Чай, привезений з Ірану, не такий,

Що вгамує виквіт устоньок палкий?

Але, схоже, що й вино тобі не в смак,

Чи не ввів тебе в заблудоньку відьмак?

Усміхнулась, шепче: „Боже, одведи.

Любий, дай мені кри-нич-ної во-ди…“

 

ЕЛЕГІЯ КУПАЙЛИНСЬКОЇ НОЧІ

Пізно вночі, на Купала,

Радість тривогу приспала.

Тихо пішла до води,

В росяних травах – сліди…

Пізно вночі, на Купала,

Вивільга-птаха зітхала.

Кликала вивільга нас:

„Час, мої суджені, час!“

Пізно вночі, на Купала,

Зірка до зірки припала.

Зірка сказала зорі:

„Все – на порі, на порі…“

Пізно вночі, на Купала,

Річка жагу колихала.

Кликала, люблячих, нас:

„Час, мої суджені, час!“

Мавки – теж бавитись хочуть,

Хрещених – не залоскочуть…

Хрещеним ниньки – везе:

Хрещених – Бог береже!

Пізно вночі, на Купала,

Неня в любистку купала

В ночвах малого мене:

„Хай тебе зло обмине…“

Серце слова ці пророчі

Не забува сеї ночі.

Мовить, кохана, тобі:

„Брів не заламуй в журбі…“

Пізно в ночі, на Купала,

Юна русалка не спала.

Вийшла, як ти, із води:

„В красні обійми – ходи!“

 

 

ІНТИМНА ЛІРИКА

Галі

…Інтимна лірика, інтимна лірика:

Душа розіп’ята у пана лірика…

Чуття відпущені „у світ“ з налигача –

Не кіптявіючи, чаруй-гори, свіча…

…Інтимна лірика, інтимна лірика:

Жар-птиця ніжності скраєчку
ліжника…

З руки – годована, з роси – напоєна,

У час жертовності – жага потроєна…

…Інтимна лірика, інтимна лірика:

Всерозуміюча, всечасна лікарка…

Із простирадел (жах!) кепкує: простині,

Кохання, треба ж так, смакує „
в розтині“…

…Інтимна лірика, інтимна лірика:

Цесарка царственна в обіймах
півника…

Всевиміряюча, всевідторгаюча,

Безодня щирості, нас поглинаюча…

…Інтимна лірика, інтимна лірика…

 

* * *

 

Срібна флейта, осінь золота,

Небо голубе, а хмари – білі.

Незабаром вже і заметілі,

А любов, як мак, не відцвіта.

Пахнуть стиглим яблуком уста

Не збагну: у тебе чи у мене…

Невдалік джерельце безіменне

Казку про невтоленість чита…

 

“Українська літературна газета”, ч. 14 (306), 16.07.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?