Юлія Нестерова. Десять віршів

585

1.

Кров священна

прадавня

старіша за корені гір

Із утроби в утробу тече

із людини в людину

І якщо джерела ти сягнути захочеш, то вір

У найглибшу печеру небес заведе пуповина

 

Що за дивна ріка усередині всього шумить

Дивний запах народження

Колір вулкану і лона

З-під асфальтів і плит струменить

заливає блакить

Кров як жінка

таємна

живлюща, міцна і солона

 

Сину мій

притулись до землі

пригорнись до трави

світ кружляє так швидко

шугають комети бентежно

Просто очі примруж

золоту пуповину злови

І почуй, як пульсуюча кров

тебе любить безмежно

 

2.

Хто сказав би тобі, що все буде саме так

Чи казав тобі хтось, що тіло ось це – твоє

Чи навчив тебе хтось розімкнути думки

вуста

І сказати як є. Якщо, звісно, ти знаєш, як є.

Доторкнися. Це ти. Твої руки

чуйний живіт

твої груди-джерела

стегна

міжніжжя мед

твої стопи штовхають цей дивний нестерпний світ

аби він не схолов

аби рухався уперед.

А коли ти самотня, загублена уночі,

я прошу тебе, рідна

За водорості

за сльоту

за що зможеш – вхопись

і щодуху кричи кричи

Щоб почула хтось з нас

й підхопила тебе на льоту.

 

3.

Колись я писала вірші

Тобто вони мене

хапали, не відпускали, доки не випишу

Зараз я просто живу

живу все більше

Я думала, час важкий і холодний

а він, виявляється,

зовсім інший

Я думала, час заповільнює

а в мене легка хода

Насправді все легша

Я часто

зриваюсь на біг

І зрештою я, здається,

зроблюсь невагомою

І земля відірветься

і геть полетить

від невагомих

ніг

 

4.

Розтане сніг,

розвіються замети

і розплетуться сіті холодів.

Мине зима,

мов промінь, чи комета,

немов сльоза скотилась в темноті.

Так швидко!

А здавався безупинним

нестерпний плин

закрижанілих діб.

Розтане все.

І з кожної крижини

тектиме світло і

ростиме хліб.

 

5.

Я жінка земна, просто мені не спиться.

В нічному дощі сяють безлюдні вулиці…

Гортай мене, пести, ховай мене на полицю.

Чому ж я мовчу – тебе, золотий, не стосується.

А в світі оцім ніщо не стоїть на місці,

і крутиться день – рипке неквапливе колесо.

Я слідом іду із ґрацією сновидця.

Невидимий місяць за мною невпинно котиться.

 

6.

БАЛАДА СВІТЛА

 

У зливу, у лагідне лоно землі,

у руки твої, у вологе безсоння,

у хмари набряклі – і хмарам услід,

у квітку, у тіні тугі на осонні,

 

у промінь тепла, що пристав до щоки,

у віддих. У істину, названу мітом;

у стежку, що – випнута навпрошки, –

вливається тиша й насичує світлом.

 

Страшне і прекрасне всетишшя земне.

Все тане у ньому – мов входить під воду; –

та іншим мовчанням стискає мене

зацькована пам’ять мойого народу –

 

що мудра, мов звір, і так само німа…

Ми можемо тільки дивитись, мов діти,

як точиться галас і гусне пітьма.

А потім, всміхаючись, мовчкома

з прадавньої тиші світло родити.

 

7.

заснула, дощова і лісова,

розтікся віск у тебе в головах

і свічка потонула і загасла.

у сні тебе водою накрива;

ти спиш і бачиш губи і слова,

слова і губи рідні і невчасні.

 

забудь усе. прислухайся – згори

надходить тиша. з нею говори,

нікому більш ні подиху не вимов.

хай пройде повз і стихне до пори.

загаслу свічку вилови, завмри,

допоки розгориться – невловиме.

 

8.

Приходять листи, порожні листи нізвідки,

Колишні, прийдешні і ті, що писались вві сні;

Усі, навіть спалені вщент – на попіл – до нитки –

Приходять, лягають під ноги, провіщують сніг

 

Листи і мовчання, обійми, квапливі прощання,

Що тягнуться струнами, довшають, лунко гудуть…

І що мені з того, що слово болить останнє?

Я чую прийдешню зорю, я намацую путь.

 

Не можна пройти по траві і її не прим’яти.

Я тут, на межі, я коріння, проміння і плоть…

Йдучи до зорі, що здіймається тихо і свято,

Крізь сон приминає мене стопами Господь.

 

9.

Зорі підіймаються з глибин

і повільно над землею плинуть.

Пахнуть медоноси і полин,

здимлюється музика рослинна.

 

Тихо обертається земля

в срібних пасмах зоряного пилу…

Відчуваю зірку, мов маля –

я ж її в нутро своє пустила;

 

і вона вібрує і росте –

я ж ніяк не здатна це спинити…

Болісне, туге, струмує світлом

павутиння чорно-золоте.

 

10.

Менше внутрішньої пустоти,

менше протягів, віршів з римою,

щоби з мене могли рости

щоби бути твердою, зримою

 

Підіймати з нутра свого

воду, землю, небесне колесо

щоби там, де горить вогонь,

голий жар не обпік нікого

 

Перезгадую все назад –

аж довкола – червоне з золотом

Я сотворений дивний сад

в роті солоно

 

“Українська літературна газета”, ч. 6 (272), 27.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!