* * *
Усе на світі – від любові:
І гарний настрій, і ріка,
І м’якість споришів шовкових,
І сон в бузкових пелюстках.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Усе на світі – від світання,
Від перших променів тепла.
Ще світ в снігах, а вже бруньками
Он прокидається весна.
Усе на світі – від чекання,
Від подолання висоти.
Щоб пережить гірке страждання,
І дощ, і грім, і падолист.
Усе на світі – від надії,
Від сподівань п’янких і мрій,
Що є та зірка в небі синім,
Що стане долею тобі.
* * *
Може, ми із вами і не зорі,
А всього лиш паростки трави.
Та все ‘дно ми тягнемось угору,
Та все ‘дно ми прагнем висоти.
Щовесни листочками із неба
П’єм то сонце, то небесну синь
І тоненьким стебельцем уперто
Вгору намагаємось рости.
Зацвітаєм квітами жаркими
Кольору то сонця, то землі.
Навіть мрію голубу у серці,
Наче зірку, світимо собі.
Усмішками сяємо і грієм,
Поглядами кличемо навстріч
І згораємо в любові ніжній,
І в долоні падаєм чиїсь.
То якщо й не зоряні ми діти,
То якщо ми навіть і земні, –
Є в нас у душах їх небесна сила,
Що не дасть вже спокою мені.
* * *
Навчи мене дивитись так, як ти –
Невинними очима немовляти
Спивати з неба голубі світи
І зелень саду поглядом спивати.
Навчи мене сміятись так, як ти –
Щоби й земля хиталася від сміху,
Щоби найбільша памолодь душі
Та раптом оберталась білим цвітом.
Навчи мене так мріяти, як ти –
Щоб мрії, наче квіти, зацвітали,
Мов пташенят з-за пазухи, думки
Відразу в небо відпускали.
Навчи мене так жити до ладу,
Щоби і день і ніч були при світлі.
А я навчу, а я тебе навчу
Кохать мене, як зорі в небі квітнуть.
* * *
Домерзаю, домерзаю, домерзаю…
Твої руки більш мене не зігрівають.
Домерзаю серед травня уночі
Біля печі при засвіченій свічі.
Ти на вушко щось шепочеш мені дивне.
Я сміюся в льодяніючі вуста.
Дмуть вітри, снігами стукають по вікнах,
А між нас все більша прірва вироста.
Я не вірила у відстані ніколи.
Я не думала, що можна даленіть
Біля серця біля люблячого твого
Аж на відстані космічні навесні.
Я не знала, що у травні можна січнем,
Що отак тобі сміятися буду,
Що слова, твої такі жадані й вічні,
Будуть просто умирати без сліду.
Мерзнуть пальці, мерзнуть очі, мерзнуть квіти,
Мерзнуть мрії, мерзнуть хмари і дощі.
Білий сніг летить на голови крізь стіни,
Білий сніг крізь всі чекання і плачі.
Через розпачі, облуди, самотину,
Через рани, що не гояться життям, –
Білий сніг, як чародійство, як провина,
Як покара і довічне каяття…
* * *
Не приходь до мене. Не приходь.
Не приходь ні в спогади, ні в мрії,
Ані в щасті, ні в гіркій журбі,
Навіть в сни до мене не навідуйсь.
Ми з тобою не знайомі ще,
Ми з тобою ще не зустрічались –
Інша жінка й інший чоловік
Там, на тому березі зостались.
То не я всміхаюся тобі,
То не ти мої голубиш руки,
То не наші мрії золоті
Світяться у небі, як голубки.
За півкроку жде нас листопад,
Білий-білий сніг на цвіт травневий.
То не ти страшні речеш слова,
То якась не правдонька страшенна.
Нас іще не зводили стежки,
Як вже там не тісно в світі цьому.
То не ми тоді були, не ми.
Стрілись люди. Та й пішли. Додому.
* * *
Не зарікайся, не клянись.
Тобі не личить так страждати.
Ти князем був і князем є,
І князем мусиш залишатись.
То тільки лиш моя біда,
Що тобі зради не прощаю,
Що золотистий щастя птах
Ізнов у вирій відпускаю.
Забудь мене, забудь, забудь.
Я дозволяю забувати.
Твого кохання уже ждуть,
Щоб образ твій благословляти.
Засяй ув іншому вікні,
Здійми на крила іншу душу –
Може, вона зуміє все ж
Бути щасливою з тобою.
А я нічого не прошу,
Нічого в тебе не питаю,
Лиш краплі вічного дощу
Моє обличчя умивають.
* * *
Не губи мене. Не губи.
Я не квітка, справді, не квітка.
Я надія на білім коні,
Що до тебе приходила в квітні.
Пам’ятаєш той день весни?
Птахи з вирію повертались –
Й раптом пір’я одного з них
Біля ніг твоїх тихо впало.
Ти не зважила: «Ет, пусте!»
Я до тебе прийшла у травні,
Заливалася солов’єм
У саду у твоєму на яблуні.
Жасминами й бузками цвіла,
Споришами тобі встелялася,
У лелечім гнізді була
На подвір’ї у тебе на ясені.
Ти блукала стежками сліз,
Ти у ночі шукала просвітку –
Блискавицею на землі
Я в вікно твоє стукала вдосвіта.
В липні градом тобі ішла,
В серпні падала зоряницею,
Я і в січні тобі цвіла
Білим інеєм, квіткою-шибкою.
Я не квітка, не квітка – не бійсь.
Ми не стрінемось більше ніколи.
Я остання надія тобі.
Я твоя недосяжна доля.
Смуток
Він йшов дорогою собі,
Сказав до мене «добрий вечір».
Я була жінка, як усі,
І він узяв мене за плечі.
А вже був в світі листопад,
Морозом дихало невпинно,
Холодний дім, безлистий сад –
І лиш червоний цвіт жоржини.
Ми не журились ні про що,
Ми ні про що не говорили,
Але відтоді я його,
Несу в собі, немов провину.
Так, ніби я уже не я –
Немов розчахнута калина.
З ким заговорю – самота,
А засміюся – наче крига.
Вже жарт для мене – не рідня,
Й весна для мене – не весна вже.
Живу ув осені щодня
Й дощами міряю всі щастя.
«Та йди собі, звідкіль прийшов.
Навіщо ці мені печалі?
А він: «Покинув би… Та от…
До кого ж мені далі?»
* * *
Насупилось небо зранку.
Ізнову дощі прийшли.
Чого тобі плакать, хмаро?
За чим тобі сльози лить?
Які в тебе там печалі?
У серці які жалі?
Вгамуєш землиці спрагу
І – маєшся у добрі.
То птахом, то пароплавом
Пливеш в небесах собі.
Чого ти ідеш дощами,
Коли не зовуть дощів?
Які тебе біди-болі
Примушують душу рвать?
Невже і у тебе доля –
Каратися і ридать?
Громами й дощем голосиш,
Як більше немає сил.
Невже і тебе розп’ято
У небі, як на хресті?
Невже і в тебе немає
Горя гіркого меж –
І ти, наче я, дощами
Крильми у відчаї б’єш?
* * *
Пам’яті мами Лідії Григорівни
Замість тебе – сніги,
Замість тебе – дощі,
Замість тебе – вітри пелехаті.
Відлітають у вирій пташині ключі
І назад замість тебе вертають.
Сиротиною – день,
Сиротиною – сад,
Сиротинами – ружі й левкої.
І сніжинка маленька віднині сіда
Сиротинкою на підвіконня.
Плачуть мрії і сни,
Вир нестримних думок,
Плаче сад у веснянім розвої
І, прикрившись долонями, наче щитком,
Переходить печаль у стогін.
День за днем,
День за днем –
Літо осені згірш.
Ходять спогади сивими смутками…
Ти ж на березі вічності тихо стоїш
У тумани космічні закутана.
* * *
Утікає до вирію птаство.
Знов зима їх за гори жене.
А мене у дитинстві навчали,
Що від зимна свого не втечеш.
Не сховатись від холоду долі
Ні в хатині, ані в яру.
Може, й того стеблинкою в полі
Я в житті у своєму живу.
Не лякаюсь ні вітру, ні снігу,
Не боюся, як лист опада.
Заховаю у землю зернину
І нового чекаю тепла.
Хтось квітучою квіткою став десь,
Хтось вазоном росте на вікні –
Я ж у полі живу, як всі трави,
Й разом з ними хилюсь до землі.
Не надбавши ні слави, ні шани,
Ні умовних отих одиниць –
Зустрічаю птахів й проводжаю,
Білим цвітом вдивляючись ввись.
Я вам заздрю, птахи, до знемоги.
Ну чому я не можу, як ви,
Помолившись статечно в дорогу,
Полетіти за щастям кудись?
Хоч на день, хоч на зиму єдину
Відірватись від звичних тривог,
Полетіти в якийсь собі вирій,
Затулившись від долі крилом.
* * *
Ще не осінь. Ще не осінь.
Але вже і не весна…
На мої русяві коси
Сіла перша сивина.
Опустилася на скроні
Ні від чого, нізвідкіль.
Тільки ниткою одною,
Непримітною, як сіль.
Де взялася ти, нечиста?
Із яких прийшла світів?
Може, з бабиного літа
Подарунок прилетів?
Може, з сивої ожини,
Що збирала за селом?
Чи з туманів, може, сивих,
Що біліють молоком?
Чи ти, може, вже з морозів,
Із хурделиць снігових
Телеграмою на коси?..
Що вже їдеш із гори…
Що чекати тебе скоро,
Що в полон візьмеш у свій
Моє серце, мою душу
І мій погляд голубий.
Схаменися! Зупинися!
Досить з мене жартувать!
Я тебе іще не кличу.
Я ще хочу літувать.
Ще у липні мої мрії,
Мої зорі і громи,
Ще зовуть мене дороги,
Ще казкові сняться сни.
Ще чекають мене справи,
Ще горять думки мої,
Ще в душі моїй співають
Невгамовні солов’ї.
В модну сукню одягаюсь,
Каблуками – цок-цок-цок!
Ще не осінь. Ще не осінь.
Тільки сивий волосок.
* * *
Може, ти і не осінь, а жінка.
Може, такою була, як я,
Безталанною, нещасливою,
І від долі у дощ забрела.
Йшла, блукаючи понад річкою,
Прихилилась чолом до верби
Й стала жінкою невловимою,
Невидимкою для юрби.
Може, з горя ти збожеволіла,
Може, сивою стала враз,
Заломила в одчаї руки,
Опинившись між сивих хмар.
Ти злякалася, ти розплакалась,
Не впізнавши свого лиця,
І, щоб цього ми не побачили,
Заховалася у туман.
Світиш сонечком, граєш барвами,
Розмальовуєш дерева
І всміхаєшся літом бабиним,
Обіцяєш тепло всім нам.
Хтось малює тебе вродливою,
Хтось премудрою зве тебе –
Ти ж туманах шукає прихистку
І у зиму свою бредеш.
* * *
Друзів не вибирають.
Вони приходять самі.
Несподівано і негадано
У найтяжчі для тебе дні.
Просто зійдуть, немов з екрану,
Не промовивши майже слів,
І притулять тобі до рани
Той листок, що тамує біль.
Хай дощі ще ідуть із неба,
Хай навкруг ще метуть сніги,
Та у серці уже озветься
Перша іскра нових надій.
Ти на руку на їхню спрешся,
Ти довіриш їм погляд свій
І почнеш свою знову стежку
З світлом – вірою у душі.
* * *
Це майже вірш.
Лиш розпростерти очі,
Лише вуста зашерхлі розтулить,
Лише в долоні зачерпнути сонця,
Як враз струна озветься, задзвенить.
Лише на крилах знятись в небо вільно,
Лише пірнути в хвилі бистрину,
Лиш рани спогадів посипать сіллю
І відчаїв накликати грозу.
А потім довго каятись дощами,
Метати блискавиці та громи
Й листочок подорожника шукати,
Єднаючи веселкою мости.
Це майже вірш…
Лише назустріч вийти,
Намучившись безсоннями чекань,
Повірити в любов безмежну вітру
Й собі помчати вітром в синю рань.
Без місяця, без зірочки, без свічки
Шугати через нетрі напролом,
Щоби на ранок
словом
свої рани
Зализувать,
мов звір той язиком.
* * *
Тепер поетів не шукають.
А я все жду, давно, давно,
Що хтось в осінньому тумані
В моє постукає вікно.
Якийсь напівнебесний янгол
Присвітить стежку ліхтарем,
Своє плече мені підставить
І поведе, ніби в едем,
В поезію. Немов дитину,
Що пальчик врізала ножем,
Малу, безпомічну, безсилу,
З іще заплаканим лицем,
Через дощі, через тумани,
Через яруги й болота.
Розчинить браму диво-храму
З благословенням на вустах.
І, може, аж тоді озветься,
Розквітне на моїх губах
Те слово, що на денці серця
Мовчало до сьогодні. Ах!..
с. Нове Село,
Хмельницький район,
Хмельницька область.