Ірена Яніцька. «І сталось сонце у вогні…»

***

І сталось сонце у вогні,

в долонях розтеклась сльоза бурхлива

Терпить земля, збирає всі тіла живі

І рветься небо в сліпих зливах.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

У часі роз’єдналися людські портрети,

Тріщать доми хитких думок невмілих.

Крадеться по підвалах спрагла і лиха

М’який потік гарячих тіл збирає біла

А дивиться таки!

Заглядує тихесенько чи вільно.

Чи може ще хай дихає тут день чи два,

Подумає як пишно пахло літо.

Шумить земля, шкребоче дике віття звірств

Бетон тріщить, під ним кричить побита.

Почула! Бач почула!

Кинула голодних по підвалах

Біжить напитись крику з губ, розбитої бетонами живої.

Назбирає собі в дзбанки, щоби надовше жовчі стало

І піде у підвал старих глухих,

Там сяде разом з ними під стіною гніву.

Бо разом легше пережити чорні дні,

Косою не злякати більш нікого.

Тепер і день жахливіший за ніч,

На вулицях домів згорілих,

закостенілі дивляться крізь діри

Нема кому сховати їх, нема кому прикрити тіло.

 

 

***

Я ж просто стою у черзі за хлібом,

За хлібом стою, я не маю ніякої зброї

Можу хіба дивитися пильно, але хліб зараз треба, не навчився за миру пекти.

Я хочу хоча б половинку хліба.

Не можуть вони ж стріляти в людину, яка просить подати хліби?

Не можуть дитино, не розтирай кров по щоці.

Нам зараз приїде машина.

І хлібчика дасть.

 

 

БІЖИ….

 

У квартирах тепер живуть трупи, по кімнатах лежать гранати

Моя донечка шукає тата, я сокиру беру у руки.

Запитаєте мене нащо? Чи скількох я хочу убити?

Всіх, всю цю наволоч хочу рознести, але зараз рубатиму вишні.

Один хрест моїй бабі старенькій. Мене вчила читати молитву.

Другий хрест нені рідненькій,

На великдень білим розквітне.

Третій хрест для мого чоловіка. Просто хтів врятувати старого.

Розстріляли впритул танкісти. Нащо? Нащо ж їх було убогих?

Всюди тиша. Збиваю докупи вишневі хрести.

Йде, шкандибає до мене жінка і за руку веде в битий сад, до яблунь старих. Щось шепоче собі, в роті так гірко.

Жінко кажу їй, моя дорога, не плач прошу тебе, я знаю!

Де їх поклала, піди покажи, зараз я хрестик зладнаю.

Скільки лежить їх тут всіх по шматках, саду на всіх нам не стане.

Сокирою міцно жену геть свій страх і хрест із яблуні міцно в’яжу.

Дитина, хлопчисько, весь в чорній росі хапає міцно за руку

Знов йдуть рубати святі, збивати зі слив хрест правічний.

Зі спалених вулиць смерть не пішла

Всіх треба землею прикрити. Аж чую співає яке пташеня.

Співає таки, аж лячно.

В розлогій калині чорне шпача щебече над насипом грішним.

Рубаю калину.

Поставлю хреста хай знайде його всевишній.

 

Я ходжу містом і ставлю хрести, людям яких ніколи і не знала

Дитина моя ховає тварин, каже їх Бозя до себе забрала.

Беру в руки сокиру і йду навпрямки.

Хрестовий сад свій саджати.

Смерть не пішла, залишилась тут

між нами

тихо дрімати.

 

м.Червоноград, Львівська область