Ірена Яніцька. «Граничне дихання»

232

 (містерія)

1

У словах не залишилось більше життя,

Бачу ніч серед степу

Мовчу.

Бачу кров на воді, трохи листя,

Збоку ноги присипала в голій землі.

Біля них на коліна присіло дитя,

Тихо бавиться словом торішнім.

Я щаслива – шипить,

Тихо, щоб не злякати кота,

Пір’я чайок кричить понад містом.

Я щаслива – мовчить,

Забирає в кишені денне тепло,

Розливатиме тихо в очі підвалу,

Роздаватиме німо у руки скорбот,

Шепотітиме вголос щаслива.

У словах не залишилось більше життя.

Хіба мир це не те ж що й війна?

А війна то заради вселенського миру?

То виходить все та ж скотська різня?

Бачу дерево зтрощене соком весняним,

Бачу в темряві краще ніж вдень.

Та дитина щаслива між нами

Вперто тре в руках людське тепло,

Стогне біль з глибокої чорної ями,

Очі світяться, дибають страхи святі.

40 днів між світами тіні трясуться

Чути гуркіт. Пір’я падає вниз.

Вже нарешті, нарешті

розітреться тепло між руками.

Зникнуть мовчки живі, в укритті.

2

Стогін рельс під вагонами

січе тишу вночі

Хто будитиме ніч коли людства не стане?

І спустошені землі волочитимуть дні,

Хмари ж дертимуть цегляні храми.

 

Земля залишилась сама собі,

хмари б’ються об муровані храми.

Вночі блукають вітри гучні.

Свистять

між бетонними тілами.

Стікають соками дерева міцні

Людей нема, сонце рве стяги

Ніч залишилась сама собі,

як земля, що зараз під нами.

3

Збирати зараз ці кавалки міста

Чи залишити їх чекати інших людей?

Скільки їх має перейти через розвалені будинки?

Скільки тіл вони мають побачити на стежках перемелених бомбами.

Скільки слів має впасти на папір?

Скільки танків має зайти в тихі міста?

Скільки людей ми маємо скинути просто в траншею?

Почорнілі пальці стиснули камінь смерті.

Голодні собаки ще повзуть через розбиті вулиці. Збирають порох і засохлу кров.

Добре, що мороз. Хробаччя ще не завелось у волоссі вбитої жінки з дитиною під серцем.

Запах смерті ще не змішався з пилом розбитих життів.

Ракети. Ракети. Ракети.

Коли вже всі люди світу перейдуть через наші міста?

Кожному буде улаок цієї війни.

Вони мають повішати його на свої шиї.

Наче хрест, на якому розіп’яли того,

Хто кричав: схаменіться!

Десь в підвалі родилось дитя.

Десь в підвалі померла дитина.

4

У твоєму голосі я зловив тепло.

Тут мені не треба більше жару.

Я сьогодні надягнув чуже пальто

І приніс молоко додому.

В нас у стелі ракета досі висить,

На порозі застрелений пес.

На столі залишились перець і сіль,

Спокій вчорашнього вечору щез.

Я сиджу за столом де розсипані стіни німі,

По підлозі розгублена гречка.

Я не знаю де закопати тіло твоє

Я не знаю як розбудити серце.

5

Гадаєш так просто зібрати руки і частки чиїхось тіл?

Думаєш просто іти з мішком своїм розбитим садком

та збирати чиїсь відірвані ноги?

Ні я не герой, я проста жінка з дрібного села.

І за тиждень мені треба садити свою грядку.

А вже нині я маю прибрати наш сад,

Бо що не кажи, а квіти не цвітуть під м’ясом окупанта.

Те їнхє залізяччя потовкло дідові сливи,

Вогонь з їхніх кабін спалив торішню траву.

Я йду своїм садом і збираю шматки окупанта.

Собаки їх не їдять, і ворони теж обминають.

Сморід вже лізе над садом моїм.

Зберу їх докупи і піду закопаю там, в рові.

А як хто шукатиме, скажу: згоріли в огні.

Та й кому вони треба – ця погань паршива?!

Ніхто за ними вже місяць не йде.

Сморід від тіл вже лізе крізь вікна зі саду –

Треба зібрати швидко поки мала ще спить.

6

Дощ

Проведи по шибках руками

Слухай

Падає дощ

Тремтіння тихо зникає.

У мокроті не чути гуркоту ракет.

У мокроті вогонь війни стихає.

Дощ

Я не знав чи встигну побачити дощ

Це ж так просто.

Я так часто ненавидів дощ,

А зараз збираю його відрами на післязатра.

Дощ це життя, так баба стара казала.

Баба прожила життя, дощ був її сила

Хоч і ноги крутили, баба чекала доща.

Казала під дощем москаль не ходить.

Вода з неба падає у старе відро

Завтра всім буде що пити.

Дощ чистить від крові сухий бетон

І змиває попіл з дверей відкритих.

Дощ

Тремтіння землі трохи стихло.

Чути як вода летить у відро,

Завтра нам буде що пити.

Баба казала, що дощ то життя

Я не слухав її, бо що мелить жінка стара

Їй не довго ж лишилося жити.

Кажу знову тобі, не бійся мене.

Проведи по шибках руками.

Слухай.

Слухай як падає дощ.

В ньому не чути болю від рани.

7

Чуєш? Ти чуєш мене?

Я отут біля тебе між іншим.

Я між іншим усім живу в тишині

Кожну мить біля тебе я дишу.

Хочеш пальцем торкнуся щоки?

Може подихом зрухаю миті?

Чи шепнути у очі тобі, що тепло за вікном вже розлито?

Знаєш, я все думав,

як так?

Що ракети прокляті гатять просто в місто.

Що ні мури, ні люди, ні голуби з площ не в силах їм відповісти.

І земля всіх приймає так вчасно,

Кожного тихо в обійми сирі бере,

Так ховає тихо все місто.

А он тут, в темноті

Якось сильно гуснуть чуття

І збираються сльози у миску.

Ми з тобою ковтали шматками життя.

Я все згадую, як ти сміялась.

І чого в темноті так гуснуть слова?

Це в кутку наша доля сховалась?

Чуєш? Так темно не було ніколи!

Вітер риє між цеглами здичавілі дні

Розсипає грішні молитви по полю.

Але ти не почуєш, не знатимеш, ні!

Ти захована в ритмах спокою.

Я отут біля тебе. Чуєш?

шепчу в губи твої

Я люблю,

я люблю тебе.

Тихо.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!