***
Цей невтоленний березневий ранок,
ці тіні втаємничені й глевкі,
ці відсвіти, кружала по воді,
ці сплески пам’яті палкі безперестанні…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В цій тиші усамітненій туманній
постане все сьогодні, як тоді:
ці відсвіти й кружала по воді,
ці спалахи нічийні й нездоланні.
Когось стрічають потяги й вокзали,
а ти забув свої шляхи сюди,
де глибину ховають береги
й співають світу звітрену осанну.
Де знає нас колишніх древній камінь,
де шелестить зажурена глибінь
цілунками, словами, пелюстками
сьогодні,
як тоді…
***
Ранкове небо – невтоленна спрага!
Ріка прозрінь, що вийшла з берегів,
раптові зблиски, незбагненні спалахи,
журливий наспів здаленілих слів,
ламка дорога дорогої памяті
й слід голосу – як кола по воді…
***
Простують слідами вітру
достиглі жагою краплі,
в долоні упертої спеки
спадають дощі крижані,
на зіллі настояний липень –
висока розгониста ватра,
сьогодні – кипучий пломінь,
назавтра – текучий дим.
Сповільнено блимає зірка,
бо пульс її гусне й холоне,
колишуться сонні крони
і відсвіти ловлять вгорі,
доріжкою місяця липа
пливе у липневий спомин,
всю ніч у вікні прочиненім
блищать золоті ятері.
Усе, що сьогодні меркне,
назавтра постане спочатку,
оберне розморене коло
в замріяне літепло лип,
ця мить розімліла і тепла
осонцена в пам’яті цятка
поверне у різьбленій згадці
й залишиться назавжди…
***
Дорога пам’яті –
ожинова стежина,
по схилах весняних
це літепло тече,
цей незбагненний сум,
ця ніжність тополина
на відстані руки,
на відстані очей.
Палючий суховій,
гроза закамяніла,
в твоїх долонях дощ,
вчування теплих злив,
твої тремкі сліди,
сліди непояснимі –
зникомі й недосяжні
малюнки на воді.
***
Дощами сполохані вишні
полум’яна пожежа манка
мліють терпнуть вологим блиском
у схололім листі імлистім
як твої незбагненні вуста
променіє ясніє глибше
переткана дощем висота
на вершечку зажурені вишні
безнадійно звабливо кличуть
як любов перестигла ота
***
… і коли вже нічого не важать затерплі слова,
коли світ завмира, коли ти сам собі світ і повінь,
враз зринає вона – молода безтурботна вода
і несе ген за обрій до світлих долоней Господніх.
І несе навпростець нас вечірніх все та ж течія,
а під нами гарячі й холодні невпинні безодні,
а над нами, як струм голубий, ворухкі небеса,
всеохопна любов, всепроникна любов і свобода.
Ти поволі підеш по глибокій і темній воді,
ти обступиш мене, ти огорнеш, як дим і як спомин –
і підніметься світ із тотальних болючих руїн,
і піде вслід воді, й раптом стане самим собою…
***
Сягти до дна себе
у мерехткім етері,
така глибока ніч,
такий безмовний сад,
ці відблиски небес,
ці відсвіти на стелі,
задиханий політ,
повільний зорепад –
усе моє, в мені,
всі шепоти, всі тиші,
цей первозданний світ,
що вгледиш до роси,
де рветься і тремтить
палка нестерпна ніжність
і як зоря серпнева
всю ніч палахкотить…
***
Небо зблискує рівно й тривожно,
кличуть, тануть зоряні ріки,
серце втримає неба стільки,
скільки вмістити зможе.
В ритмі ламанім легко і вільно
проминальність свою впізнавати,
у небеснім і спраглім тяжінні
з небом небом до неба мовчати…
***
Оці серпневі стиглі небеса
палахкотять в ріці, спадають звільна
у тепле розімліле надвечір’я,
де їх вода гойдає мовчазна,
де течія карбує тлінні тіні,
у соннім плині глибину колише,
де безпритульний день передосінній –
зов’яла квітка, що на камені залишена…
***
Допоки ти
тривай
ясній
тремти
незмислимі
глибокі
всотуй далі
ночей медових
в сотах висоти
лови прощальні
змерхлі пелюстки
в нестримний поклик
вічний й первозданний
в найвищі ноти
зоряних коралів
космічним протягом
як музика
лети
***
ці дивні сни
у літеплі злотавім,
осінні краплі,
пізні пелюстки,
ці наспіви,
ці нашепти,
ці далі,
цей невловимий
ілюзорний дим,
цей світ,
що квітне
спогадом тремким,
розбурханий
розпечений
неспокій –
допоки ти,
допоки світла плин,
над нами час
допоки…
***
… І в попелі вечірнім гаснуть далі,
блищить і опадає денне світло,
і щедре небо безтурботно сипле
щоденні радощі, просвітлені печалі.
Іще тепла і світла вистачає,
ще ніжності розгойданої стільки!..
Стоїть над світом вереснева зірка,
колише неба втомлені скрижалі.
***
В небесні просвіти у сірих клаптях ватних
розсипле скалки мерехтке проміння,
і даленіє сонце за екватор –
пливе на південь.
Враз усвідомлюєш – життя навпіл розтяте,
вчуваєш холод спиною недремний,
межу між світлом й темінню освятить
це рівнодення.
***
Це осіннє тепло,
це щемливе
палке проминання,
цей сповільнений вітер,
що звільна торкнувся щоки,
ця симфонія світу,
що хоче пролитись
востаннє
на мости й тротуари,
на все, що є осінь і ти.
Неминуче моє,
нездоланне
моє повертання,
мій приречений шлях,
мої певні й непевні сліди,
мій зухвалий
й впокорений поклик,
мій спалах останній,
мій одвічний неспокій –
усе, що є осінь і ти…
***
І сипле, і сипле суцвіття тепла і світла
це небо осіннє, беззахисне і тендітне,
летить понад світом розніжене бабине літо,
летять понад світом зотлілі осінні слова…
Стоїш зачаровано в теплім і плавнім безвітрі,
і ловиш цю ніжність
поривчасту й несамовиту,
і ловиш ці нашепти світлі в задумливі сіті,
і зчитуєш знаки – і ось вона – вічна межа.
І міняться, зблискують і життєствердно світять
в летких павутинках уламки пожухлого літа,
і навстіж тобі сьогодні світи відкрито –
сьогодні й повік – неминаюча Viva Vita!