“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
* * *
зима злітає з Божої руки,
у лігві вже ворушаться морози,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
розхристані жоржинові свічки
лишають нам невиплакані сльози
не шкода дня, що вичах і змалів,
із золотого став потроху срібним –
анестезія холоду й снігів,
така покірна і така потрібна
цей листопад готує вдалині
стрічки новин в зимовому етері,
хай буде так – то все дано мені,
щоб назавжди не зачинити двері
* * *
протрушуєш душу вдесяте і всоте
і врешті стає зрозумілим тобі,
що попри негоду, жалі та гіркоти
єдино можливе незмінне «to be»
калюжі й моква на грудневих раменах,
десь в інших світах загудуть поїзди,
і тільки трава, непокірно зелена,
сміється з тієї брудної води
бо знає межу поміж світлим і темним –
листком календарним з холодних небес
впаде на сиру перетруджену землю
незайманий сніг як частина тебе
* * *
зима обіймає заплакану осінь,
зливаються сестри в єдине змаліле,
пітьма понад містом розпушує крила,
кудись ліхтарі поховалися зовсім,
віддавши пітьмі листопадове тіло,
лиш блимає місяць малий понад силу
навколо живуть несподівані знаки
надії, добра – листопаду на втіху,
а хижа війна захлинається сміхом,
з небес долинає виття вовкулаки,
лишає на серці подряпини лиха…
«Ти житимеш!» – місту нашіптую тихо
* * *
красива зима,
пересипана сріблом і чиста,
ота незрадлива груднева
незаймана юнь…
а відьма літає,
літає, літає над містом
і ронить уламки закутого в панцир вогню
літає над містом,
жорстока, чужа і безсила,
нахромиться лють на гостряк
родового меча,
а що там, під снігом,
загорнуте в місячно-біле,
чия урочиста чи вітром побита печаль?
красива зима,
помережана світлом, казкова…
за крок до Різдва,
до щорічного дива за крок
так глибоко знов
по-дитячому віриш у Слово,
і серце не стане, коли обірветься зв’язок
* * *
відчути
в січневому вітрі сичання змії,
побачити,
як застигає повітря за вікнами
і кава повільно малює пророцтва свої
на скатерці білій,
крохмальній і тільки-но випраній
почути
знервований туркіт і скрип голубів
на довгих карнизах,
легенько і ніжно засніжених,
укотре пробачити всім
і найперше собі,
та всупереч зойкам сирени
усе ж таки вижити
* * *
крізь вечори
веде мене дорога,
де взимку мерзнуть у застиглій сині
мов неживі
без подиху людського
розкриті навстіж
душі тополині –
там білить вітер
голі скроні кленів,
і за снігами відчуваю знову,
як шиті сріблом
небеса студені
шукають Бога
у глибіні Слова
* * *
весняно-туманно довкруж
і достоту незвично,
не віриш брунькам і прогнозам,
що це вже було,
зима не зимова
висотує душу із січня,
лякає і ніжить мене
норовливим теплом
малює пейзажі
пожадливим пензлем омани,
така милосердна
і разом облудна така,
зима не зимова
сніги загортає в тумани,
лякає і ніжить,
хуртечу сховавши в рукав
* * *
то бавиться вітер,
чи плаче небесна гітара,
чи грудню у груди
поцілив крижинкою час,
земля милосердна
малює свої аватари,
і журиться рік,
що так болісно швидко постарів,
що спурхнув метелик
з його золотого плеча…
небавом зима
розстеляє сріблясті сувої,
вплітає себе, відпочилу,
в щорічний потік,
і перед отим, неминучим,
цією зимою
нараз почуваюсь чомусь
безпорадно нагою,
як перша людина
в годину творіння світів…
* * *
і солодкі, й гіркі знов пригубимо вина ми,
позирає на рік завірюха лиха –
відпусти людям, зимо, гріхи із провинами,
бо й сама ти, голубонько, не без гріха
скине висохлу плоть календар за лаштунками,
на останній струні нам зіграє на біс –
чи зігрієшся, зимо, земними цілунками,
чи воно вже не треба сьогодні тобі
всі грудневі громи залишаєм за спинами,
по-новому звучать і пісні, і слова –
відпусти нам колишні гріхи із провинами
у дорогу важку від Різдва до Різдва
* * *
Водохреще нині без холоду й снігу
лише підкрадаються тихо,
мов таті,
і раптом зриваються краплі відлиги
у чорні калюжі на мокрім асфальті
сіріють будинки,
садки,
переходи –
це місто немовби позбулося шкіри,
укотре на мить перехоплює подих,
вдихаєш зимовий світанок – і віриш
* * *
сніги і хуга
вечір став на лижі
остуда крає скибками тепло
десь мабуть протяг поселився хижий
що стільки ряден білих намело
і мерзне час у дзиґарях на вежі
і місяць січню сплачує борги
і знову душу тугою бентежать
сніги і хуга
хуга і сніги
* * *
груднева ніч
зі смаком кави й пепероні
нестерпно довга,
як дорога в самоті,
в ній сни приречено
змагаються з безсонням
за кожен крок
цієї тихої путі
дерева сплять,
лляними ряднами покриті,
і сплять бруньки
під тягарем зимових шат,
листок,
забутий на побіленому вітті,
немов колиска
для майбутніх немовлят
* * *
а грудень сніжить,
гублячи у білі
осінній сум похмурої землі,
дає на відкуп юній заметілі
пожухле листя,
присмерки зотлілі,
усохлий квіт на чорному стеблі
збирає рік свою останню силу,
щоб врешті вітер видихнув – і стих,
зимове місто стало срібно-білим
і на Святвечір всі гріхи прикрила
примарна цнота пелен снігових
* * *
не вітряний, не лютий
дивний лютий,
звабливо ніжний в леготі відлиг,
десь жебонить мені струмок розкутий,
уже забувши злі кайдани криг
на вітах нині й спомину немає
про білий сум січневої зими,
і юні верби легко припадають
до вітерця лелечими грудьми
аж раптом лютий снігом закуріє,
загомонить на різні голоси
та поховає в реготі завії
беззахисну
довірливість
краси…
* * *
січневий сніг розлючено мете,
ховає нас у білу сутінь вулиць –
іду і долі дякую за те,
що вітровій сліди твої не стер
і ми в імлі зими не розминулись
торкну твоє засніжене плече,
і давній смуток змиється сльозою –
отою, злою, з глибини очей,
яка нараз востаннє пропече
холодне сіре небо наді мною
січневий сніг розгойдує крило
завії, що хурделить білим світом –
і нас, і час, і місто замело,
але несу в собі живе тепло,
яке тепер не зможе відлетіти
* * *
таки не зима,
то якась непоступлива осінь,
незвично і лячно лягає на землю тепло,
здається, що магія сонця вплететься у коси,
і мудрий лелека,
який немовляток приносить,
нарешті накриє мене
милосердним крилом,
таки не зима,
нині осінь достоту незламна,
і, може, по колу на сьомім щаблі висоти,
почувши приречено
владне загрозливе «Amen!»,
байдужий лелека літає собі між світами
і душі збирає,
бо треба у вирій нести
РІЗДВЯНЕ
зима сховала всі свої принади,
календарем керує рік новий,
а десь потойбіч сивого свічада –
підкаже хто, чи радо, чи не радо? –
у звичну путь збираються волхви
готують вже в дорогу патериці,
таки заслабли ноги за віки,
і світло легко кидає на лиця
зоря ота, якій в цю ніч не спиться,
яка зійшла з Господньої руки
це тихе світло, що спадає долі
на бляклу плоть пожухлої трави,
святе і грішне, з’єднане у колі,
оті волхви, які бредуть поволі,
посвідчують: цей світ іще живий…
* * *
укотре цей грудень сміється над нами:
зануривши глицю в сльотавий потік,
ялинковий цвинтар ворушить гілками,
мов хоче зловити згасаючий рік
хай зійде над містом звізда, і потому,
простивши людині сподіяний гріх,
заплаче ялинка, бо хтось невідомий
її самоті покладе на поріг
і двері народять притишений стогін,
й шукатимуть очі у темряві те,
що робить живою порожню дорогу,
а, може, снігами усе замете
* * *
навчи, Алісо, де знайти шпаринку
у чарівну твою країну див…
на смітнику іржавіють ялинки –
все як завжди,
з нового тільки сироти і вдови,
поперемінно криги і сльота,
бо люд шукає хліба і видовищ,
хоч як би там…
зірветься сніг, іскристий і лапатий,
засипле ранок і сміття нове,
спроквола тихо зазирне в кімнату,
де ти живеш…
січневі тіні тануть на осонні,
несміло лютий входить, мов приймак…
до тебе я побігла би й босоніж,
але ж зима…
* * *
потічки людські
по грудневому місту
ховають в собі щось від магії вуду:
на відстані й відстані
множиться відстань
до зашпорів в пальцях,
до зашпорів в грудях
тут кожний для себе,
і все ж таки кожний –
окрема деталь полотна пантоміми:
по вулицях міста спішать перехожі
із осені в зиму,
із осені в зиму…
* * *
чекай:
потрібно перебути нам,
похмуре сонце зглянеться невдовзі…
іде весна,
безсмертна йде весна,
хоч заблукала трохи по дорозі
підніме віти
згорблений каштан,
от-от заплаче паморозь недужа –
терпи,
допоки холодно…
сльота…
й зашерхле небо
в засклених калюжах…
* * *
захмарене, сіре,
похмуро лютневе
обкутує небо дахи і дерева
повільно впиваючись в землю вологу,
сочиться сльота
на розкислу дорогу
накидавши чорних пір’їн
у калюжі,
додзьобують зиму ворони байдужі
оголений сум під ногами…
відлига…
бентежно,
так хочеться чистого снігу..
* * *
а сніг мете –
рясний лапатий сніг,
навкруг усе задимлює завія…
замерзлий вечір з інеєм на віях
вповзає в дім і тулиться до ніг…
смутний блукальцю,
хай вже буде так,
хоч не спитав і навіть не постукав…
дозволь покласти попід серце руку,
а потім знов
помовчимо усмак…
чи ми, нерізні,
досі ще на «ви»,
мій зореквітний і самотній брате?
а сніг мете –
нестримний і лапатий,
зима здіймає білі корогви…
* * *
змахне зима-казкарка
рукавами,
щоб хуговій світи перемішав,
і день блідий
поділиться снігами,
як наболілим ділиться душа
а ти мовчиш –
не може голос кволий
перепинити сніжні табуни,
та знаєш:
десь на люту кригу кола,
немов зернина,
що запліднить поле,
несміло впала крапелька весни…
* * *
мов дивна акварель,
стоїть свята Софія,
луну її дзвіниць вітри у світ несуть,
і молиться в мені,
і стигне,
і німіє,
і кається душа,
задивлена в красу…
спадає срібло зір
на позолоту бані,
натомлена за день,
зима спокійно спить…
лише собор – і я,
і небо в Божій длані,
і ятери Петра між берегів століть…
* * *
Вона – зима.
Іде, несе на плечах
незриму тінь покірливості й зречень
це вочевидь тендітне дитинча,
і тільки зріла хтивість ув очах.
Вона – зима.
Ій затишно у січні,
сама собі набридла і незвична,
лишає всюди крижані сліди,
така жива на віддих і на вдих.
Іде у сяйві непорочнім, ніби
алмази сипле з льодового німба,
сама душа твоїх щоденних мантр…
То стережися.
Бо вона – зима.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.