Інна Ковальчук. «Важка хода безжальної доби»

* * *

 

злітає знову збита з неба зірка,

повітря ловить вибухів луну,

і діти Маріуполя, Охтирки

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

не гратимуть ніколи у війну

 

тополі горді посхиляли крони,

на мить гальмує стомлена Земля,

бо тихо плаче київська Мадонна,

що прикривала тілом немовля

 

хлопчина йде на битву, як на прощу,

і вкотре дух перемагає плоть…

візки порожні, ті, на львівській площі,

рахує сам розгніваний Господь…

 

 

 

 

* * *

 

підвал напівтемний, застиглий під шаром бетону,

він прихисток нині, надія, і лікар, і брат,

смиренно ховає тривогу, і сльози, й прокльони,

і слухає тишу,

і вірить,

і дихає в такт

 

десь там нагорі помирають розбиті дороги,

сьогодні крокує по них кровожерна війна,

підвал милосердний мовчить і приймає пологи,

бо це –

Україна,

а ще –

незнищенна вона

 

 

 

 

* * *

 

то чим нас порадують інші реальності –

там попелом поле укрите, чи квітами,

бо тішиться лютий, нагий і безжалісний,

тримаючи руку на горлі у Стрітення

 

то що там під цими незмінними касками,

куди покалічені душі заховані –

похмура тривога, війною обласкана,

тече з моніторів гнітючою повінню

 

то знову холодна реальність ламається,

бо хоче назватися втраченим іменем…

століття двадцяте до нас посміхається

і тягне своє павутиння розірване

 

 

 

* * *

 

важка хода безжальної доби

по ранах міста, по тілах полеглих,

стікає кров’ю заповідь “Не вбий!”

і поруділе пір’я голубів

несеться вітром по уламках цегли

 

а хтось любив, молився і просив:

“Мій добрий Боже, не забудь про мене”,

тепер запнула тиша голоси,

і тільки виють десь дворові пси,

зачувши знову київські сирени

 

холодний дим, розриви вдалині –

у ранок ти заходиш, як у воду,

як нота на обірваній струні,

та прошиває гостро, ніби ніж,

і біль,

і гнів,

і цей весняний подих

 

 

 

 

* * *

 

ще день, ще ніч,

Великдень скоро,

невтомний абрикос розцвів –

цей квітень щедрий і суворий…

не плачте, мамо,

ми живі

 

прокинувся Батурин, Крути,

озвався пам’яті фантом,

але ж нестерпно важко бути

броньованим живим щитом

 

лише до світла

крок за кроком

йдемо по спаленій траві –

здається, зранку чув сороку…

не плачте, мамо…

ми живі

 

 

* * *

 

проростає трава

крізь горіле чужинське залізо,

миють небо дощі, відшкрібаючи сажу зі хмар,

рясно виткнувся квіт і схиляє голівки донизу

на розбитих подвір’ях,

де звичного слова нема

 

сонце пестить солдат,

і потрібно живим відпочити,

хай спочине рука, що відводила нині біду,

та надійна рука, що тебе рятувала, мій світе,

знову прийде сюди та й усе приведе до ладу

 

неминуча весна,

зачекались поля на зернину,

заклопотаний час нагадав про серпневі жнива,

із мечем і сапою сьогодні стоїть Україна,

крізь чужинське сміття кожен день

проростає трава

 

* * *

 

не злетиш, не заснеш,

не завієшся в росяні трави,

не торкнешся років

ні душею, ні навіть крильми,

не зачепить очей

золота гордовита постава,

як не стане того,

що в людей називається “ми”

 

не проллється з криниць

череда непосидливих крапель

у долоні землі,

й журавлі у світи відлетять,

як загубиться “ми”

на задимленій, зніченій мапі,

де рукою в руці

зроду креслили

кола буття