* * *
злітає знову збита з неба зірка,
повітря ловить вибухів луну,
і діти Маріуполя, Охтирки
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
не гратимуть ніколи у війну
тополі горді посхиляли крони,
на мить гальмує стомлена Земля,
бо тихо плаче київська Мадонна,
що прикривала тілом немовля
хлопчина йде на битву, як на прощу,
і вкотре дух перемагає плоть…
візки порожні, ті, на львівській площі,
рахує сам розгніваний Господь…
* * *
підвал напівтемний, застиглий під шаром бетону,
він прихисток нині, надія, і лікар, і брат,
смиренно ховає тривогу, і сльози, й прокльони,
і слухає тишу,
і вірить,
і дихає в такт
десь там нагорі помирають розбиті дороги,
сьогодні крокує по них кровожерна війна,
підвал милосердний мовчить і приймає пологи,
бо це –
Україна,
а ще –
незнищенна вона
* * *
то чим нас порадують інші реальності –
там попелом поле укрите, чи квітами,
бо тішиться лютий, нагий і безжалісний,
тримаючи руку на горлі у Стрітення
то що там під цими незмінними касками,
куди покалічені душі заховані –
похмура тривога, війною обласкана,
тече з моніторів гнітючою повінню
то знову холодна реальність ламається,
бо хоче назватися втраченим іменем…
століття двадцяте до нас посміхається
і тягне своє павутиння розірване
* * *
важка хода безжальної доби
по ранах міста, по тілах полеглих,
стікає кров’ю заповідь “Не вбий!”
і поруділе пір’я голубів
несеться вітром по уламках цегли
а хтось любив, молився і просив:
“Мій добрий Боже, не забудь про мене”,
тепер запнула тиша голоси,
і тільки виють десь дворові пси,
зачувши знову київські сирени
холодний дим, розриви вдалині –
у ранок ти заходиш, як у воду,
як нота на обірваній струні,
та прошиває гостро, ніби ніж,
і біль,
і гнів,
і цей весняний подих
* * *
ще день, ще ніч,
Великдень скоро,
невтомний абрикос розцвів –
цей квітень щедрий і суворий…
не плачте, мамо,
ми живі
прокинувся Батурин, Крути,
озвався пам’яті фантом,
але ж нестерпно важко бути
броньованим живим щитом
лише до світла
крок за кроком
йдемо по спаленій траві –
здається, зранку чув сороку…
не плачте, мамо…
ми живі
* * *
проростає трава
крізь горіле чужинське залізо,
миють небо дощі, відшкрібаючи сажу зі хмар,
рясно виткнувся квіт і схиляє голівки донизу
на розбитих подвір’ях,
де звичного слова нема
сонце пестить солдат,
і потрібно живим відпочити,
хай спочине рука, що відводила нині біду,
та надійна рука, що тебе рятувала, мій світе,
знову прийде сюди та й усе приведе до ладу
неминуча весна,
зачекались поля на зернину,
заклопотаний час нагадав про серпневі жнива,
із мечем і сапою сьогодні стоїть Україна,
крізь чужинське сміття кожен день
проростає трава
* * *
не злетиш, не заснеш,
не завієшся в росяні трави,
не торкнешся років
ні душею, ні навіть крильми,
не зачепить очей
золота гордовита постава,
як не стане того,
що в людей називається “ми”
не проллється з криниць
череда непосидливих крапель
у долоні землі,
й журавлі у світи відлетять,
як загубиться “ми”
на задимленій, зніченій мапі,
де рукою в руці
зроду креслили
кола буття