Інна Ковальчук. Не любов’ю єдиною

267

* * *

шукати себе у слові

чи слово в собі шукати –

для мандрів таких не треба

готелів, квитків і віз,

від ліній долонь вологих

іще один день відтятий,

і злегка щемить на сонці

тонкий непомітний зріз

 

куди приведе дорога,

до сивих небес – і вище,

обпалює крила слову

незмінно байдужий час,

торкають зап’ястя тіні

шорстких і шовкових віршів,

шепочуть нам щось про вічність,

як тим, що були до нас

  

* * *

ну що тобі, дівчинко, треба в дорослому світі,

тут вічно танцюють в обіймах і мертві, й живі,

налякано ділять скоринки голодні та ситі,

і рештки любові Земля настромила на вісь.

 

ще трохи –

і літо зійде непомітно зі сцени,

зачиняться двері, загубиться в просторі ключ…

живеш? то живи собі тихо всередині мене,

не муч незбагненним,

не здійсненим дивом не муч

 

 * * *

причаєна пристрасть,

загорнена в спокій золи,
насилу надгризене яблуко райського саду,
химерне блукання в байдужому юрмищі лиць
і літа розкутість,

і сині осінні принади,

холодна розважливість,

біль від задавнених ран,
любові манлива усмішка і вічна потреба
зі свічкою віри в небесне і силу добра
шукати шляхи в лабіринті

всередині себе

 

* * *

 холодні вікна, перо лелече
червоні цятки чомусь на нім
десь впало сонце у порожнечу
і прокотився по небу грім

 

холодні вікна, замки залізні
дубові двері, нема ключів
ще надто рано, вже надто пізно
ніхто не прийде сюди вночі

 

не заголосить, не засміється
не кине долу прозору тінь
холодні вікна, холодне серце
холодне лоно твоїх видінь

 * * *

і буде солодко і гірко,
і сни залишаться самі,
коли востаннє зблисне зірка
і ген загубиться в пітьмі

і стане ніколи і ніде
творити ворохи молінь,
і з люстра тріснутого вийде
чиясь напівпрозора тінь

і буде сумнівів багато
на тім перетині, але ж
наосліп кинешся шукати,
і вже нікого не знайдеш

 

* * *

 ніч розкривається синьою квіткою
зорі застигли німотними свідками
щось нерозпізнане падає долі
віти вікну простягає тополя
світло ліхтарне блукає по маєчці
хіть ілюзорна в тобі прокидається
порожньо в пам’яті

холодно зовні
вірші покреслені

відра не вповні

 

* * *

здається, немає у тім нічиєї вини,
все ніби о’кей, і троянди цвітуть, одначе
водою нізвідкіль наповнюються човни,
а де затікає –

не можу знайти, не бачу

от і стане колись, що налито в мені ущерть,
береги розійдуться і зникнуть мости в тумані,
бо треба нарешті відчути земну твердь,
а не підозріле,

непевне оте хилитання

здається, немає у тім нічиєї вини,
все ніби гаразд, і над пам’яттю крук не кряче,
та вода потихеньку просочується в човни,
тільки де те наскрізне –

подосі чомусь не бачу

 

* * *

 темне дзеркало пристрасті
квіти скляні
у повитій імлою глухій глибині
важко ходить любов поміж “може” і “ні”
в прохолодній воді
поза зоною літа

пам’ятаєш усе що торкало торік
тихий сум
до якого і звик і не звик
відпускаєш туди розкоркований крик
розчиняєш вікно
бо так хочеться жити

 

* * *

 в мереживі сну, в підсвідомому спомині
рука нерозгадана ділиться свічкою
опівночі, там, де ледь чутно і стомлено
порипує корба колодязя вічності

десь там, де земного торкається Богове,
легка, припорошена зимами й веснами,
для мене тремким переливчастим вогником
людини чи янгола постать окреслена

у снах, закодованих кров’ю і подихом,
чи то в потойбічнім видінні містичному
десь там, де земного торкається Богове,
рука нерозгадана ділиться свічкою

 

* * *

беруть своє червневі дні,

зникають повагом зі сцени,

і небу дякую смиренно,

що смерть дихнула не мені

 

що в чорній матриці зникань

сьогодні місця не знайшлося,

і лагідно голубить коси

твоя закохана рука

 

що десь там визирне з вікна

холоднолика господиня,

когось запросить на гостину

і засміється не до нас

 

 * * *

 ця сонячна жінка вростає корінням у літо,

вона – як дитина, загублена в землях чужих,

безмовно шукає в ошкіреній темряві світло,

лікується снами і знов забуває про них

 

ця жінка сміється неголосно і кришталево

і плаче нечутно, мов зламана гілка сосни,

чаклунка чиясь, незбагненна чиясь королева,

не знайдена кимось у тих лабіринтах скляних

 

ця сонячна жінка вростає у літо корінням,

лікується снами, огорнута сяйвом принад,

в ній серце, і сила, і слабкість її покоління,

бо досі не знає, для кого й для чого вона

 

* * *

таке обличчя в жінки загадкове,

немовби снить минулим на ходу,

чи творить ранок із далеких дум,

по вінця повних і вина, і крові,

 

чи вочевидь загублена у слові,

якому хтось чужий промовив: «Цить!»,

душа заціпеніла – і мовчить,

таке обличчя в жінки вечорове…

 

 * * *

долоні тепло, прохолода мохіто,
такий собі дивом не втрачений рай,
а скільки нам ще залишилося літа,
спитаємо в Павла, спитаєм в Петра

крізь пальці тікає розбещений липень,
грайливо підморгує літу: лови!
ховається в легіт, у мальви, у липи,
у пахощі саду, у голос трави

а потім, в тенетах нещадного плину,
всміхнеться прощально: мені не до вас!
збере потихеньку і кине в торбину
не сказані вчасно потрібні слова

 

* * *

 заквітчані липи нашіптують вікнам

про чари купальські,

про ватри магічні

ой, літечко-літо, ще трохи – і зникне,

шкода, що недовге,

шкода, що не вічне

 

ой, літечко-літо, повік його мало,

на віях – безсоння,

на кучерях – квіти,

розвіються тіні весняного шалу,

та літо й без тебе

залишиться літом

 

* * *

понад містом укотре

розжарене сонце повисло,

сушить душу і тіло,

як зла ворожбитка зі сну,

виліковуєш опік холодним,

солодким і кислим,

ловиш відгомін літа,

його тонкошкіру луну

 

все пече і пече,

вже немає ніякої сили,

тільки голе безсоння,

і спека, і вранішній стрес –

не про це ми у січні

смиренно і тяжко просили,

тільки як зазирнути

в прочинені двері небес

 

 * * *

небавом задмухує зорі світанок,

такий прохолодний, такий дощовий,

тихенько торкається шибки вустами,

незвичний для червня, та все ж таки – твій

 

у ньому проміння розлитого літа

тремтливо лягає на сонне чоло,

і кров шаленіє, і барвами квітне

обличчя твоє в ніжній льолі долонь

 

у ньому зникають усі забобони,

і випадок, що не буває сліпим,

нізвідки озветься раптовим рингтоном,

нарешті розбудить, а поки що спи

 

* * *

сяє любов’ю свята Великоднева путь,
промені ловиш і молишся –

втретє, вчетверте…
з Богом в душі воскресати прекрасно, мабуть,
тільки бентежить,

що треба спочатку померти

ніби мереживом ніжним затягнена синь,
біло вгорі, та затемнено в долі на споді…
Отче небесний, люби Україну.

Амінь.
Дивляться в душу всевидячі очі Господні

 

 * * *

потойбіч свідомості –

чорна діра:
по світлу, по вірі, по мові…
сльозами змарніла Чернеча гора
ослонила хвилі Дніпрові

 

а поки ми тут,

неминучі, живі –
дай, Господи, змоги такої
побачити в люстрі майбутнього світ
з дітьми

в українському строї

 

 * * *

 вклонюся свічкам,
що крізь вікна вдивляються в сутінь,
єднають у коло
згорьовану пам’ять віків,
вклонюся усім,
ненародженим і не забутим,
теплом поділюся
моєї живої руки

 

свічки мерехтять,
хижий протяг працює старанно,
вплітається в коси країни
старе і нове,
де квітка спокути,
розквітла на тілі Майданів?
де берег для качі,
яке у майбутнє пливе?

 

 * * *

сумлінно визбируєш дрібочки страху,
занурившись тихо у власну глибінь,
а тут непосидлива вранішня птаха
заспівує місту і трохи – тобі

а тут потягається сонна тополя
і ти розбиваєш свій внутрішній скит,
коли вона так обережно, поволі
торкає липкими листочками світ

а тут, у тонких візерунках мімози,
прочитуєш раптом знання неземне,
що випалить сонце нечутну загрозу
і пошесть проклята тебе не торкне

 Овільєхос:

Хто сум підіймає зі споду?
Негода.
Хто радості нищить несталі?
Печалі.
Хто в серці народжує звіра?
Зневіра.

Вкриваються попелом сірим
пригашені промені долі,
як душу змагають поволі
негода, печалі, зневіра.

У кого дощі кольорові?
В любові.
Хто сонцем цілющим зігріє?
Надія.
Хто врешті розвіює тіні?
Терпіння.

Тому ж ми, і прісно, і нині
для щиро коханих, для себе
вимолюєм в щедрого неба
любов, і надію, й терпіння.

 

 * * *

 таки не зима,

то якась непоступлива осінь,

незвично і лячно лягає на землю тепло,

здається, що магія сонця вплететься у коси,

і мудрий лелека,

який немовляток приносить,

нарешті накриє мене

милосердним крилом,

 

таки не зима,

нині осінь достоту незламна,

і, може, по колу на сьомім щаблі висоти,

почувши приречено

владне загрозливе «Amen!»,

байдужий лелека літає собі між світами

і душі збирає,

бо треба у вирій нести

 

* * *

весняно-туманно довкруж

і достоту незвично,

не віриш брунькам і прогнозам,

що це вже було,

зима не зимова

висотує душу із січня,

лякає і ніжить мене

норовливим теплом,

 

малює пейзажі

пожадливим пензлем омани,

така милосердна

і разом облудна така,

зима не зимова

сніги загортає в тумани,

лякає і ніжить,

хуртечу сховавши в рукав

 

* * *

 то бавиться вітер,

чи плаче небесна гітара,

чи грудню у груди

поцілив крижинкою час,

земля милосердна

малює свої аватари,

і журиться рік,

що так болісно швидко постарів,

що спурхнув метелик

з його золотого плеча…

 

небавом зима

розстеляє сріблясті сувої,

вплітає себе, відпочилу,

в щорічний потік,

і  перед отим, неминучим,

цією зимою

нараз почуваюсь чомусь

безпорадно нагою,

як перша людина

в годину творіння світів…

 

* * *

 і нині, і прісно всує,
нехай холоди надворі,
всередині себе чуєш
віддалений віддих моря

по вікнах, сумних і сонних,
стікають осінні сльози,
та зріє тепло в долонях
усупереч всім прогнозам

 

 * * *

осінній світанок –

ну що тобі з того,
дивись: тонкошкірий скоцюрбився день,
коротшає року невпинна дорога,
він хмари на дах спересердя кладе

не все відбулось,

як намріялось влітку,
остигло не все, що в Петрівку пекло,
сукають дощі нескінченності нитку,
і срібним стає замальоване тло

ну що тобі з того

в похнюплену пору,
як блимне сполоханим оком айпад
і хтось із липневого теплого вчора
озветься до тебе, у цей листопад

 

* * *

нічого не спиниш –
іде з листопадовим димом,
невільно і зайве
у вчора вертатись було б,
не знаєш напевне, коли,
за якими дверима
тебе відігріє
останнє осіннє тепло

нічого не спиниш –
і холод хапає за п’яти,
парує в долоню
невистиглий чай на столі,
торкне оксамитовий носик
твого кошеняти
загублене щось
між заплетених зимами літ

 

* * *

осінній дух літає містом –

тонкою стрічкою, самий,

зміїться дим із купи листя,
гірчить передчуттям зими,

ще надто рано, надто рано
снігам торкнутися землі,
ще розчиняється в туманах
прощальне селфі журавлів,

заледве чути луни літа
у віковому зшитку тиш,
і ніби хочеш попросити,
та розумієш і мовчиш

 

* * *

увійди в листопад…
в цю звичайну пору – і не тільки,
прозирни крізь печаль
на його золотому сліду,
під асфальтом відчуй
часом приспану пам’ять бруківки,
перевиту вузлами
доріг, що в нікуди ведуть,

чи, повіривши снам,
ти давно нерозважливо рушив
у бездумну, важку,
перекреслену мороком путь,
де панує олжа
і затягує зраджені душі
в чорне коло доріг,
що незмінно в нікуди ведуть…

 

 * * *

 день зап’явся дощем
і відчутно змалів
ходить містом в осінньому строї
прокидаються тіні голодних снігів
у мені
вдалині
наді мною

десь ховається холод між істин простих
щоб не вистигло небо і душі
рухлим листям Покрова встеляє світи
до узвару
антонівку сушить

після білих пір’їн крижаного крила
може вигулькне з-за небокраю
обережна весна з оберемком тепла
і засніжених нас
не впізнає

 

* * *

Ці кольори і ці щорічні ноти,
це дежавю, що вже не раз було…
Кладе красивий незворушний жовтень
холодну руку на твоє чоло,

кудись углиб вдивляється крізь вікна,
до злого блиску вимиті дощем,
і вкотре просиш Бога, щоб не зникла
та повторилась осінь ще і ще…

 

 * * *

Вогненним оком підморгнувши вітру,
по шурхітливій стежці золотій
гуляє жовтень з осінню попідруч,
шепоче ніжно щось на вушко їй,

іскриться мідь холодного багаття,
і сумно так зітхає осінь, бо
жаги у жовтня юного багато,
та мало часу власне на любов…

 

* * *

Торкнула осінь Пущу пензлем золотим,
іскристим ніжним шовком огорнула хвилі,
глибінь озерна снить у лагіднім безсиллі,
шепоче ледве вітровію: “Відпусти…”

Опале листя часом чує кроки тих,
кому стежки строкаті незбагненно милі,
торкнула осінь Пущу пензлем золотим,
іскристим ніжним шовком огорнула хвилі,

невдовзі з’являться зимові тут свати
і килими довкруж розстелять сніжно-білі,
насиплють срібла на безлисте чорне гілля,
а нині вересень до грудня шле листи –
торкнула осінь Пущу пензлем золотим.

 

* * *

 міниться місто тривогами, хтиве і хворе
вкотре говориш собі:

не любов’ю єдиною
стільки насіяно слів, тільки знову не поряд
значно зручніше тобі почекати за спиною

міниться місто і пахне покутним єлеєм
міняться кров’ю і соками вранішні істини
тихо питаю про весни в любові своєї
тихо вростаю у квітень

під небом розхристаним

 

 * * *

 Зазирнути у тишу,

гукнути: “Аґов!”
Крізь осінні тенета безлюдні
понесеться відлуння імення мого
у чиїсь листопади і грудні

та всотається врешті отрутою в кров,
підійме весь неспокій зі споду,
стане збурений хтось,

мов стражденний Іов,
безнадійно шукати свободи,

будуть поряд не ті,

буде поряд не те,
доки променю вклониться сонях
і чиєсь довгождане ім’я проросте
у моїх нерозкритих долонях…

 

 * * *

 весна невловима – то далі, то ближче,

як погляд, як зморшка тонка поміж брів,

ніхто не пояснить, куди і навіщо

іти цьогоріч березневій порі

 

не спинить ніхто білу магію влади,

таку милосердну, незвичну, живу,

коли все заради, єдино заради

нерівної лінії в кутику вуст

 

і віддихом ніжним ніхто вже не звіє

з долоні, допоки тримає земля,

усмішку, і цяточки білі на віях,

і руки художника чи скрипаля

 

ніхто не врятує, бо знову і знову,

коли видається, що вітер ущух,

на шибці нечутно, підступно, раптово

лице намалюють краплини дощу

 

* * *

 Це далебі здалося, що нестерпно,
що вмерли і поховані слова.
Маленька крапля – весняне люстерко
чи просто селфі, ділене на два?

Долоні доторк – як єднання ліній,
заміс нової суті на крові.
Безсмертя лик – у бруньці тополиній,
і ми – в маленькій краплі дощовій.

 

 * * *

 пробігти росою босоніж або
торкнутися віршами суті своєї
повірити що не зникає Любов
за рогом

за горами

за межею

 

радіти забути прокинутись бо
за щирість одвіку кешбек не платили
і вірити в те що не зникне Любов
за рогом

за небом

дай Господи сили

 

 “Українська літературна газета”, ч. 17 (283), 28.08.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!