Ігор Павлюк. «Війна у лісовій пісні»

“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025

 

* * *

Загиблому

братові-поетові-воїнові

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

«Вмирати не страшно.

Родитись було страшніше.

Удосвіта постріли – наче падіння книг»…

 

Заданий чергою кулеметною

Ритм твого вірша,

Який ти дописати не встиг.

 

Спробую я дописати, брате.

Можна красиво, а можна із болем, та

 

Я лиш умію не убивати,

А воскрешати –

Рівень Христа.

 

Що написати?

Кому?..

Напишу до предків.

Все вже карбовано в Біблії.

По Писанію жити тре…

А те, що триндичать блогери

І про що шелестять газетки,

Надто невічне,

Хоча й пінопластовий тренд.

 

Троє дітей у тебе.

Ти написав три книги.

Що із них краще?.. –

Питання смішне, як те –

Що важливіше:

Вода, чи крига?

Яблуко райське,

Чи яблуко золоте?..

 

У кам’яної баби є внучка –

Мавка поліська.

Вчила вона цілуватися нас обох.

Ти допустив її, брате, до себе

Занадто близько…

Тому, можливо, так рано

До себе

Взяв Тебе

Бог…

 

Бо він не любить дводушних.

Таких, як мавка, він любить, –

Що не бояться тіло скинути,

Наче плащ,

Стати вербою…

Чи пролетіти душею

Через тунелі-труби

Прямо до Бога,

У предків щасливий плач.

 

…«Вмирати не страшно.

Родитись було страшніше.

Удосвіта постріли – наче падіння книг»…

 

Стали молитвою, брате,

Майже всі твої вірші.

 

А я став хрестом

Біля них.

 

ВІЙНА У ЛІСОВІЙ ПІСНІ

Не спиться. Не їсться. Танцює печаль білолиця.

В лісах моїх мавки по ночах кричать, як вовчиці.

Криничний журавлик у кадубі бовта червоне.

Весніє природа. Між хмарами дроно-ворони.

 

Мов сльози з-під серця, з гущавин являються злидні,

Торгують патронами й душами орки огидні.

 

Лукаш ув окопі чекає, стріляє уміло.

Сопілково плаче душа забинтована тілом.

 

Травою й деревами стали його побратими:

І той, що рве греблі, і той, хто боровся зі злими.

 

Кричать журавлі он – немов абортовані діти.

Ми рано чи пізно усі навчимося летіти.

 

Хтось піснею стане тією іще, лісовою.

Як мавка – сестра моя – стала тепер медсестрою.

 

 

ГІЛЬЗА

Ця, гаряча ще, гільза

Недавно була патроном.

Розпрощавшись із кулею…

Гільза тремтить в руці.

Полетіла та куля

Крізь хлопця

В галактик гроно.

Бог – її ціль?..

 

Залишилася гільза вдовою.

Порожня.

Юна.

Наче лоно безлунне.

Мов келих із кров’ю зір.

Хтось у неї свистів,

Викликаючи дух Перуна.

Хтось лампадку із неї

Несе в монастир.

 

Пахла вічністю гільза.

Так пахнуть ще смерть і гроші.

Хтось повісить її,

Мов акулячий зуб, на грудь.

Де ударила куля –

Червона м’ясиста рожа.

Гільза – ваза для неї.

Гільза – тунельна путь.

 

Гільза –

Урна для праху…

Душевний пасхальний дзвоник.

Бавляться діти нею

Біля могил батьків…

 

Біль –

Це коли у світі

Гільзами стали патрони.

Але ким стали люди?..

 

Не ображайте, будь ласка,

Зграю вовків…

 

* * *

Предкам хрести поставив.

Купив подарунки дітям.

За всіх помолився щиро.

Пора вже Додому по…

 

Набувся вже тут.

Навчився

Ридати,

Рости,

Радіти.

Немов на трамваї,

Напис

На серці моїм

«В депо»…

 

ЕЛЕКТРОННИЙ ГОДИННИК

Електронний годинник підступний –

Іде нечутно, –

Як пливе на льодині людина

В космічну даль.

Наче пострілом снайпера

Скло розбризкане гутне,

Кров’ю вмитий кришталь.

 

Електронний годинник

Не любить круга чи кола.

Наче Всесвіт,

Він чесний,

Бо світло їсть.

Він і стрілок не має,

Тому не коле

Ні годинна,

Хвилинна,

Секундна,

Як тайна вість.

 

В Бога часу немає.

Це люди:

Коли на Багамах,

Рахують хвилини…

А коли помирають,

То мріють про вічність та

Хочуть стати богами,

Хоч іноді є бомжами…

Бо глибина –

Висота.

 

Час іде усе швидше:

Якісь Там квантові злами…

Електронний годинник

Від них незалежний,

Наче від Крузо Крез.

 

Коли ж упаде на цифри

Сирітська сльозина мами,

Замкнеться такий годинник –

І все…

Умре.

 

ПОСТАПОКАЛІПСИС

Наче свіжа могила –

Яскравий день.

Потім – темно,

Як в жилах вовчих.

Дзвін великий…

Тому й сумний.

 

І нема пісень.

І поети вмирають мовчки.

 

А хто воїном став – той вмира в бою.

Хто Мамай – не вмира ніколи.

Торгаші нині правлять у нашім краю,

Моголи…

 

Та немодний, мов правда, терен цвіте.

Старомодніють честі поняття і ліктя.

Я в минуле живу:

Там ще є святе –

Десь у шосте, сьоме століття…

 

Ну а тут вже осінньо прожито все.

Журавлино.

Смута.

Руїна.

 

Але вийдеш у степ –

І відчуєш сенс…

І з небес упаде пір’їна…

ВІРШ ПИСАНИЙ НА ВОЛИНІ

ПІД ГНІЗДОМ ЛАСТІВКИ

 

Довго був я в розлуці із домом і серцем своїм.

Тільки дим нас пов’язував.

Люди й вогонь розлучали.

Умирали боги,

Різні лєніни і буржуї,

Як пропали десь половці, обри чи галли.

 

Ми щасливі були б,

Якби так не любили життя це,

Якби так не любили цю землю,

Якою стаєм…

 

Божу руку у відчаї,

Мов мамину цицьку, намацуєм,

Доки тут є.

 

Доки б’ємось (як серце)

Зі світом, собою, чортами,

Кулі сліз, сльози куль

У намисто нанизуєм доль,

ДНК своїх предків читаємо,

Як телеграми,

Заховавшись від Неба

Під шпицями парасоль.

 

Наше внутрішнє небо

Ціловане смертю у зірку,

Що, як іскра бікфорду,

Спішить до катарсису зла,

Щоб його підірвати,

Залишивши чорну дірку

І поетовий шлях –

Ангельський злам крила.

 

Наразі ж я душу свою колишу – пишу,

Пишу на піску,

Як Христос, –

Про усе й про себе.

 

Я – Всесвіту копія.

Серце моє –

Боголюбний шум.

Вам його треба?..

 

МІЖ ОЗЕРОМ І СОБОРОМ

Стою біля озера.

Думи свої пасу.

Хвилі озерні тремтливі, як груди мавок,

Що навівають глибинний жагучий сум –

Мов кров голубу до кави.

 

Коли я між ними –

Цілую натільний хрест.

Одна з них (між нами) подібна до Магдалини,

Тому, як Христос,

Воскресне,

Коли помре,

Й мене принесе в душі

У предків долину.

 

Пора би видати Книгу,

Яку написав Христос

Тоді, на піску старому

Божественним пальцем.

І, мо, до Пришестя Другого

Її прочитає хтось,

По озері цьому піде перевальцем.

 

Над озером чайок сріблисті хрести кричать

І човники відчаю тонуть у мілководді.

Он парус.

Он лебідь.

Он Сонця пасхальна свіча.

 

В озерній сльозі

Соборні пасуться дзвони.

 

ТИТАНІЧНЕ

Відчуваю себе скрипалем ув оркестрі «Титаніка».

Граєм «Реквієм» Моцарта.

Темно.

На айсбергу плаче пінгвін.

Ось руде хлопченя просить в мами бліденького пряника.

Он свій тухес рятує гнилий, мов Сиваш, Мандарин.

 

Це не Ноїв ковчег.

Хоч тут кожної тварі по парі:

«Патрійоти», «єбіскопи»…

Їхня під масками суть.

Марнославні душонки бездарні,

Які й Бабі Смерті косу продадуть.

 

…І закохані тут,

І поети,

Святі і святоші.

Бог зібрав недаремно всіх тут, на оцім кораблі.

Хтось із них буде потім мальований навіть на грошах,

Коли стане на дні океану шматочком Землі.

 

Різні раси, релігії тут,

Бунтарі,

«Підараси»,

Мародери,

Бомжі

І тварини сякі і такі.

До аварії тут пасажири

Ділились на класи.

Айсберг всіх їх змішав,

Як у бочці «гурки».

 

Скрипка з Дерева Роду,

Що бите громами важкими,

У руках моїх крильних тремтить,

Наче карп золотий.

Коли тоне «Титанік»,

Всевишній запитує –

З ким ми…

 

Ми ж – розбійники ті…

 

А «Титаніка» щогли –

Хрести…

 

ВОЛИНСЬКЕ

Знов їду на Волинь,

Де знову заведу

Невінчаний гарем

Із мавок та русалок.

А бабу кам’яну –

Язичеську святу–

Спасу від суєти,

Посватавши з Купалом.

 

Від вітру і дощу,

Від льоду і людей.

Бо ж баба кам’яна

Беззахисна,

Як вічність.

Ідуть віки.

Вона ж нікуди не іде.

Опалим зорям либиться у вічі.

 

Її сльоза легка.

У космосі нічнім

Їй сниться і болить

Отой Великий Вибух.

Із вдячністю прийму

І блискавку, і грім,

І небо –

Як печаль золоченої риби.

 

Волинь мені – то я.

Тут мама, тут діди…

Казки, пісні, церкви

І привиди пралілісу.

 

Мов динозавра кров,

Кипить над всім зоря,

Шукає світлих душ

Безтінна постать біса.

 

Волинь – то воля воль,

Озерний сон зорі

Оспіваний в піснях,

Обласканий в повір’ях.

 

У Космос пахне торф,

Сік древніх яворів,

Трояндова олія надвечір’я.

 

НАШЕ СЕЛО

Одна корова,

Два свинячі рила

Зосталися у нашому селі.

Солдатська свіжа виросла могила,

Мов кров на журавлиному крилі.

 

Хатини-пустки,

Дід старий, мов цвинтар,

Бабуся на могилі внука…

Зойк.

Хрести побіля церкви –

Наче свита.

Садок, ставок –

В чистилищі райок.

 

Іде на цвинтар хлопчик-сиротина,

Вдова п’яненька впала в реп’яхи.

…Така моя маленька батьківщина.

Кровить війна.

Піп каже:

«За гріхи…»

 

«Пізнати важко смертному блаженних»,

То ж я молюсь,

Бо я з моїм селом.

Бо тут мої шукали Бога гени,

Тут пуповина,

Різана крилом.

 

Іскриться сиве золото печалі.

Тут хрест у профіль –

Ідол Перуна.

Мій внук питає:

«Ліс… а що там далі?..»

 

«А далі, Даня, ти побачиш в снах…

 

Ти ж бо міський хлопчина.

Я ж – поліський.

Отут я ріс, у цьому ось селі.

Було мені казково,

Райськи,

Слизько…»,

А нині просто слізно.

Сила слів

Не може передати всі відтінки

Душі моєї дивних відчуттів.

А спогади –

Немов хрестаті фінки,

Сльозини нетутешньо золоті.

 

Нема зв’язку мобільного…

Ракетою

В дитинства мого хату

Ворог вгрів.

 

Чому ж, скажіть,

Я виріс тут поетом?

 

Був би багатим,

Закупив корів…

 

* * *

Душа із болем стає Землею,

А тіло – небом.

Родитись – виграти лотерею…

Комусь це треба.

 

Щоби щасливим в цім світі бути –

Тримайся Бога.

Приймай, мов ліки,

Сліпу отруту,

Важку дорогу.

Помисли також про динозаврів…

Про Смерть і Долю.

Подумай серцем про терни й лаври,

Про хрест зі срібла,

Шаблі й пістолі.

 

Криваве злото,

Сни й сновидіння.

Скарби й скорботи…

 

Спасає душу

Любов-смирення,

А не робота…

 

Пегас буває конем троянським.

А Муза – відьма,

Що віддається божкам поганським,

Волхвам сусіднім.

 

Тому їм, браття,

Не дуже й вірю.

А вірю серцю.

А вірю звіру,

Який з долоні

П’є, як з відерця

Й мою довіру.

 

У цьому світі,

Де кров і порох –

Гримуча суміш.

 

Стаємо торфом,

Хрестом собору,

Космічним сумом…

 

А щоб щасливим в

цім світі бути –

Тримайся Бога.

Приймай, мов ліки,

Людську отруту,

Хресну дорогу.

 

* * *

Темна радість снігів.

Грішне місячне світло холодне.

І небоже створіння по цвинтарі бродить вночі.

Я сьогодні не сплю.

Я сумний і тривожний сьогодні.

А у вікнах моїх не хрести, а великі мечі.

 

Убиваю печаль чоловічою доброю люттю

На усіх і усе, що мені заважає рости.

Я дерева люблю, а не вас,

Пінопластові люде…

І тварин, із якими й у небі нема самоти.

 

Коли дівчина-скрипка зіграє на скрипці Шопена.

Ляжуть поряд два слова –

Й закохано третє знайдуть…

А поезія – завжди – озвучені веснами вени,

Як підкрашена кровію пінна здивована ртуть.

 

Пахне Сонцем мені –

Як в дитинстві лепехою, полем…

 

Ну якого ще раю?

Якого ще пекла чекать?

Після бою зі світом

Душевного світла чекаю.

 

Ну а потім, а потім –

Яка там, за Стіксом, ріка?..

 

* * *

Крик пораненого вогню –

Білі птахи над лісом.

Осінь.

Я себе лиш, себе виню

У зимовім Твоїм волоссі.

Я метався, як дикий звір,

По країні моїй убогій.

Не міняв ні ідей, ні вір, –

Черевики лише й дороги.

 

І по світу також блукав:

Від Америки до Байкалу.

Видно, доля вдалась така,

Видно, предки мене гукали.

 

А нащадкам аби наш чад…

І горілка («ще та…») пітніла.

Бо вперед – це також назад,

Бо душа – це всевишнє тіло.

 

…Крик пораненого вогню.

В морі неба хрести пташині.

 

Я себе лиш, себе виню

В грішнім присмерку батьківщини…

 

ОСІННЄ

Пахнуть хмарки яблуками й пір’ям.

Серпень вмер.

Серп Місяця над всім.

Мов зоря, що впала із сузір’я,

Спить поет під вже останній грім.

 

І поету сниться бригантина,

Сіль морська,

Скривавлена від війн.

Сон страшний:

Вмирає батьківщина:

В очі її сині зиркнув Вій.

 

Світ увесь горгонисто-медузний.

Меч,

Молитва,

Хрест

Спасають дух,

Як в казках спасають хлопця гуси,

Як в бою спасає друга друг,

Де важка,

Немов сльоза мурахи,

Куля вибирає місце сну.

Де любов перемагає страх і

Висота бинтує глибину.

 

Катапультували збиті мрії.

Капіталювали зграї доль.

Понад райським золотом Софії

Дронів свист на нижчій ноті до.

 

…Осінь йде –

Скажена, як лисиця,

Що укусить всіх,

Хто дасть їй хліб.

 

Осінь людства:

На дитячих лицях

Шрами –

Людськоокі журавлі.

 

СОЛОНИЙ МЕД ОСІННЬОЇ ПОРИ

Після епох крилатих динозаврів

Прийшла епоха мавп, кротів, щурів,

Що терни пережовують на лаври,

Як тіло в гній злі шобли хробаків.

 

Що дивуватись?

Що від них хотіти?

Воно дрібне,

Без принципів,

Богів.

Воно сидить у норах,

Як терміти,

Прикрившись грішми,

Тлом фальшивих слів,

Партіотизмом,

Титулами,

Капищем,

Тхорячим пшиком,

Мінним полем зрад.

Вони як зверху –

То на інших капають,

А як ізнизу –

То цілують зад.

 

Знов пахне світ великою війною,

Де кров жагуча бойових дівчат

Танцює зі сльозою золотою,

В якій боги язичеські кричать,

Яких ми всіх олюднюєм, вбиваєм…

І творим знов, як інопланетян.

Стаєм Землею

Між собою й Раєм

У айстрах ран.

 

Солоний мед осінньої пори.

Моя душа святіє… і світає.

 

…Немає динозаврів.

Є бобри

І самовбивча тінь

Людської зграї.

 

* * *

Це не гра у бісер.

Це гра в біси –

Це життя з катарсисом болючим.

Але ти радій йому.

Не бійся.

Все закриє журавлиний ключик.

 

…Все відкриє,

Коли вже не треба

Половини з того, що хотілось.

Так Земля бажала стати Небом,

Бувши в небі,

Як у дусі тіло.

 

Убивають

Влада,

Гроші,

Слава…

Шум трави морської тішить душу.

Що іде у вічність нелукаву,

Бо земне лукавство душу душить.

 

Бо Земля – мов розбрату зле ябко –

Заразилась пліснявою homo.

Ядерну вона поставить крапку

На собі і на своєму Домі.

 

А чи, може, може, може, може…

Згасне Сонце.

Всесвіт вмре, як звір.

 

Бісер, біси…

 

О, сердечний Боже,

В нас повір.

 

ОСІННЯ МЕТАФІЗИКА

Осінь.

Жовтень.

Золото фальшиве.

Відьма зло колише, мов дитя.

Ясен голий –

Многорукий Шива –

Тче молитву з вовчого виття.

 

Як волосся баби кам’яної –

Вітер гасить зорі і свічки,

Що кричать над Вічною Рікою

Про усі серця, усі віки.

 

Осінь –

Це завершення початку.

В неї ночі –

Наче чорний хліб,

Що несе Баба Яга у хатку,

Як свята свій білохлібний німб.

Так кругом катарсисно поету,

Що стає Землею, Богом, всім,

Що уже давно втопилось в Леті

Й світить тільки іменем своїм.

 

Світить, та не гріє,

Як і осінь,

Що плоди міняє на жагу.

 

Шкода мавку,

Бо,

Вербовокосу,

Осінь переплавить

У Ягу.

 

* * *

Захід Сонця пір’їсто-кривавий.

Лебедина пісня завмира.

Мов посли космічної держави,

Бродять їжачата поміж трав.

 

Скоро вийде чорний кінь до річки

Пити чорну воду…

А вони

Теж нап’ються чорної водички

І назад повернуться – у сни.

 

Сни – це діти Смерті,

Тіні Долі.

Місяць ось…

Веселі хмари мрій.

День, як і життя, мина поволі,

Топить сонне Сонце у Дніпрі.

 

Слів уже нема.

Та є патрони

В того, хто воює за святе.

 

…Зоряно –

Як в материнськім лоні,

Що народить Бога,

А чи Степ…

 

ЗУСТРІЧ ЗІ СТАРИМ ДРУГОМ

Зустрів учора старого друга

За чорним пивом.

Пустили наше буття по кругу,

Сумні, щасливі.

 

Пили душевно за тих, що в морі,

За тих, що в морзі…

За те, що час наш, як потяг скорий,

Пішов по торзі.

 

За те, що трохи іще зосталось.

Чого?

Навіщо?

Гріхи й тривоги,

Як води талі,

Зійдуть у вічність.

 

Прийти ніхто вже не обіцяє

До комунізму.

Куди? Навіщо ми поспішаєм?

Хіба на тризну?..

 

…Сиділи з другом

За чорним пивом

Під жовтим кленом.

Було нам ранньо,

Було красиво,

Було зелено.

 

Летіли птахи, пір’я скидали.

Лилася пісня.

Дзвеніли сипко в друга медалі

Об хрест залізний.

 

А я в дарунок дістав із сумки

Книжку поезій…

 

Було нам вічно,

Було нам сумно,

Було тверезо.