Ігор Павлюк. Розмова кореня з листочком

632

Нові вірші

 

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

Плаче сніг.

П’ю каву на балконі.

Згадую…

І сльози – мов слова…

Теплий космос маминого лона

В пам’яті сердечній ожива.

 

Тихо риба молиться й дерева.

Кров снігів –

Як віщі тіні зір,

Що іскрять –

Мов шерсть ще того лева,

Який більш дитина,

Аніж звір.

 

Спи, моя колодязна печале.

Доростай до радості в мені,

Щоби журавлями там ячали

Предків зачаровані пісні.

 

Щоб струна зрослася з тятивою

В наготі святої простоти,

Щоб до смерті став я сам собою,

Змігши до Всевишнього рости.

 

Сніг стає водою і туманом.

Небо вабить кольором землі.

 

На балконі каву п’ю…

І ранок –

Наче рана…

І не треба слів…

9 лют. 19.

 

ЛЮТНЕВА ЛЮТНЯ

Лютий лютнює.

Яблуко – сніжка кривава.

Воля по жилах до нього тече –

Впізнає…

Медом гарячим малює

Полин кучерявий

Доля моя –

Перше кохання моє.

 

Наші сльозини кигичуть,

Мов птахи вирійні.

Бореться з льодом душевним

Свячена вода.

Що я тут можу, поет?..

Перевозити мрії.

Мрії людські перевозити

В синю глибоку даль.

 

Там найдивніше –

Божа стежина до себе.

Плаче сніжинками

Біла ворона із хмар.

Кровна земелька

Небом стає мені, небом.

Рідні могили де – зорі…

Навколо –

Пітьма.

 

Слово зі словом танцює –

Щоб Логосом стати.

Пісня цілується з піснею –

Для літургій…

 

Лютий лютнює,

Бо треба весну починати

З білого болю цвітіння,

Чорного меду надій.

15 лют. 19.

 

ВЕСНА-2019

Пташиний крик весняної зорі.

Все дуже просто.

Навіть геніально.

Стікає пінно небо по корі.

Стою.

Молюсь у суєті вокзальній.

 

Про все уже, здається, написав.

Все пережив:

Падіння і польоти…

Мене вбивала дівчини краса

І до сльози смішили анекдоти.

 

Мою печаль купують-продають

У Інтернеті,

В магазині книги.

Та тільки небо знає

Справжню суть

Душі моєї,

Як сльозина –

Криги.

 

Несу свій хрест

І ближнім поможу,

Як Симон допоміг тоді Христові …

Та кожен йде самотньо за межу,

Готовий вмерти,

А чи не готовий.

 

Мов ритуальна кров,

Кипить зоря.

Немов ридальні сльози,

Пахнуть вина.

Вітрила душ

На тіла якорях

Заземлені,

Блискучі,

Мов калина.

 

Хтось постить-пестить «мурку» у ФБ,

Від світу на гірський Афон втікає

І там знаходить Бога і себе

В собі самому,

Як у вовчій зграї.

 

Удвох вже райськи,

Наче дітворі.

Так просто й тепло.

Прощено.

Грайливо.

 

Пташиний крик весняної зорі…

І грім…

І – злива…

 

10 берез. 19.

 

***

У гніздах пташиних ще сніг, ще сніг…

А камінь в землі вже теплий.

І щось відбувається у мені:

Боже?

Людське?

Вертепне.

 

Не перекреслю,

Перехрещу

Сіре і зле навколо.

Всі підсвідомо чекають дощу,

Цвіту – дерева.

Голо.

 

У себе лечу.

Там – фортеця-храм.

Древньо.

Лампадно.

Дзвінко.

Серцю здається:

У рай пора.

Хрест –

Наче Божа фінка…

 

Свічка смиренна і тепла тут –

Наче колись кохана…

Крила в метеликів сонних ростуть,

Мов пелюстки тюльпана.

 

Пада остання сніжинка-цвіт –

Біла ворона плаче.

Все менше цікавить цей білий світ

Серце моє ледаче.

 

Ще грому немає.

Та смерть рида,

Бо нині все воскресає…

 

І капле із гнізд золота вода,

Яка уже Небо знає.

14 берез. 19.

 

ЛЮДСЬКЕ

Постріл…

Дим папіросний.

Злий матюк прохрипів.

Свіжозрізані сосни

Пахнуть кров’ю вовків.

 

Тут, на цій от планеті,

У космічний наш вік

Птиць вбиває на злеті

Із «ружжа» чоловік.

 

Так, заради забави,

Щоби – адреналін…

«Роде… серцем лукавий»,

Хто ти вже

На Землі? –

 

Паразитна пухлина?

Трутна пліснява?

Тлін?

А чи Божа дитина

Сатанинських долин?

 

Маєм купи теорій,

Сонми храмів, наук.

І шукаємо в зорях

Панацею від мук.

 

А у себе дивитись

Нам болить –

Як вовкам,

Що у спину убиті

Мужиком

З літака.

 

Не труюся єлеєм.

Не впадаю у дрож.

 

За душею моєю

Хтось полює також.

 

Я молюся, співаю.

Я сміюся до сліз,

Син останньої зграї

На хворенькій Землі.

16 берез. 19.

 

***

Від любові а чи від гордині

Всесвіт швидко шириться без меж.

Плаче, не встигаючи, годинник.

Я за ними не встигаю теж.

 

Он ворону чорну зграя білих

Виганяє…

Чорні білу б’ють.

Ну а ми до себе бігли, бігли…

І згубили, розгубили суть.

 

А кругом кривава клоунада

І церковні таїнства, і бій…

Ще й оргазм зі смертю,

Зорепади

І кумиропади голубі.

 

Той старий годинник схлипно плаче.

Серце райським яблуком дзвенить.

А дороги долі – як гілляччя

Рифів неземної глибини.

 

Припадає все космічним пилом.

В’яне квітка Сонця у віках.

Наче наш священик із кадилом,

З космосом Всевишнього рука.

 

Час тече –

З пустого у порожнє.

Щоб спастись –

Юродивим зроблюсь.

 

Я – паломник,

Вічний подорожній,

Що на рай міняє

Рідну Русь.

21 бер. 19.

 

КОРАБЕЛЬ, ЯКИЙ ТОНЕ

«Караул!» –

Кричить хтось –

Як на фронті.

Тоне корабель наш,

Тоне…

Тон…

Мерехтливі брови горизонту –

Мов песячий комір у пальто.

 

Тане корабель у морі мору.

Чорну мітку має капітан.

Хтось ридає в передсмертнім горі,

Той регоче…

Ті співають хором,

Топлять друзів.

Страх і суєта.

 

Мов кишені трун – човни,

А чайок

Ще не видно.

Пацюків же тьма.

В мить оцю згадає хтось Почаїв,

Хтось бісяку,

Маму хтось,

Чи «мать…»

 

Хтось молитву чинить покаянну,

Хтось на скрипці «Реквієм» бере

В унісон двом бубнам, трьом баянам,

Що порвались ще на ноті «ре».

 

Тонуть трюм і палуба, й вітрило,

Тонуть діти, воїни, діди…

Звірі і священик із кадилом

Не уникнуть чорної води.

 

В чім застав Господь – у тім і судить

Всіх нас на оцьому кораблі…

Он поет цілує Музу в груди,

Онде топлять добрих люде злі.

 

Дно вже близько.

Даленіють зорі

Навколо акули, вітер, сіль.

Топче хтось тут ближніх,

Каже «соррі».

Мікс із похорон тут і весіль.

 

«Sos!» луна,

Та не спішать сусіди

Рятувати нас і корабель…

 

Чому тонем?

Звідки нам ці біди?

Перш за все спитаємо себе

Через років триста,

А чи й більше…

Спить багато кораблів на дні.

А наразі тим, хто ждав нас,

Біль ще

І надія в кровній глибині,

Що можливе в цьому світі диво:

Корабель спасе Ковчег,

А ми

Глянемо на себе сиротливо

І воскреснем

Божими людьми.

30 берез. 19.

 

СУЧАСНА ВЕСНА В УКРАЇНІ

Бореться вода з останнім льодом –

В Україну знов прийшла весна.

Олігархи б’ються із народом.

Вій…

Війна.

 

Я героєм в цій війні не стану…

Засміюся шрамами душі.

Там десь поміж Біблії, Корану

Й мій народ пісні свої лишив.

 

Вже й на храмах прапори усякі.

Розділяють, владарюють… ох..

У країні банди, гайдамаки…

Вавилон народів та епох.

 

Десь це все було уже трагічно,

В нас кривавим фарсом віддає.

Мить ридає і сміється вічність

З левів, що у масочках гієн.

 

Маски-миски на усіх і всюди.

Біс у масці ангела прийшов,

Щоб його любили глупі люде

Й віддали йому душевну кров.

 

Ангели без масок, як і зорі,

Як хрести на шиях та церквах.

Лід останній – маска.

Він прозорий.

Маска – свіжоявлена трава.

 

І тіла – це маски душ безсмертних.

Сік оно березовий замерз…

Хочеться гріхи минулі стерти,

Жити не майбутнім, а тепер.

 

Бо весна – війна себе з собою,

Вибух плоті і насіння мрій.

Нині жити хочеться до болю

Тій он навіть вербочці старій.

 

Я ж сміюсь, молюся і співаю.

Я пишу поему про усе…

 

Вже весна.

Лелеча вірна зграя

Щось мені небесне принесе.

1 квіт. 19.

 

ПОДОРОЖНЕ

Ранок.

Вогко…

Мов білизна в потязі,

Що зі Львова чахка на Херсон.

Я лежу тут.

Вірш пишу на протязі,

Дійсність трансформуючи у сон.

 

Сон – у дійсність.

Все тут переплетено:

Матюки…

Молитва…

Спирт,

Духи…

Хтось падіння називає злетами,

Хтось весь космос посила на «хи».

 

Хтось горілку п’є –

Мов час розплавлений.

Крейдяно-вугільно на душі,

Золотом спокушеної, славою…

Та яку Всевишній не лишив.

 

Плаче і сміється,

Тихо молиться

І співає втомлена душа.

 

Поїзд чахка.

Шпали пахнуть смолами.

Провідниця – рідна і чужа.

 

Чай.

Димок кілечками, кілечками…

Тихий, мов метелик, спить солдат.

За вікном пір’їною лелечою,

Як сльозина,

Падає звізда.

 

Вірш пишу про вітер, біль,

Козаччину…

Про дитячий сон,

Про смерть,

Про бій.

Он бабуся внуку каже казочку.

Слухаю…

Для них уже я свій.

 

Скоро всі приїдемо.

Розстанемось.

У Фейсбуці вірш я покажу.

 

Рідне тіло на кінцевій станції.

А душа…

Душа

Шука

Межу.

5 квіт. 19.

 

ВЕСНЯНЕ

Встати рано.

Дум зібрати клаптики.

Виганяти бісів із душі.

І насіння квітів,

Як галактики,

В чорні діри кидати,

В дощі.

 

Уявляти щастя незамулене.

Як дитину, колисати біль.

Молитвами, матами і кулями

Захищати Всесвіт у собі.

 

Радістю лампадною умитися –

Що живий, охрещений, що йду,

Що бузку напіврозквітла китиця

Зірку нагадала молоду.

 

Що за мною пес біжить із котиком,

Біля мене діти та онук,

Що я досі пам’ятаю дотики,

Запахи і звуки, жести рук

Із отого милого минулого,

Що майбутнє краще не знайдеш…

Кінь.

Колодязь.

Бджоли понад вуликом.

Цвинтар.

Церква.

Юний грім гуде.

 

Перший стрес кохання.

Смак портвейновий.

І солодкий біль,

Солоний кайф.

Журавлі-вовки

Літали венами.

Яблуня біліла –

Як мукА.

 

Клена сік від пристрасті калинився.

Кров іскрилась і стогнав алмаз.

 

…Спогади бредуть над серцем клинами –

Журавлино…

Як утробне «Ма…»

 

Ляжу пізно.

Хрест свій серцем зміряю.

Напишу у віршах заповіт.

 

На душі лампадна радість.

Вірю я:

Райським плодом

Стане

Світу

Цвіт.

 

19 квіт. 19.

 

***

Емігрую у тіло,

У своє,

Хоч весна…

Цвітом стежка збіліла

До веселого дна.

 

Древня стежка до себе,

Де фортечніє храм,

Де біблійніє небо

І сльозиться кора.

 

Я стиснувсь,

Як пружина.

– Де мій Симон?.. –

Кричу.

Сам нести я повинен

Хрест,

Вінець

І свічу

Вперто,

Дико-смиренно,

Крізь кривавий вогонь.

 

Я б хотів стати кленом

Після болю,

Безсонь.

 

Тихо-тихо шуміти,

Вниз рости і до зір.

Ніжним гніздам радіти

І колись обігріти

Престарий монастир…

 

Я ж людина наразі –

Поле битви стихій.

У аскезі й екстазі

Вік минає вже мій.

 

Рівновагу шукаю.

Вірш пишу і молюсь.

І прощаю,

І каюсь…

І грішу…

І люблю.

 

По краплині вмираю.

Світ хвилює все менш…

Та стежина до раю

Ще цікавить мене.

 

Емігрую у себе,

В білий внутрішній храм,

Наче падаєм в небо

Хрест

І Симон,

Я сам…

1 трав. 19.

 

***

Кислотний дощ печалі.

Травно-травно.

Бринить бузкова музика десь там…

Життя триває.

Майже все поправно.

Кришу хлібець сивеньким голубам.

 

Алмазним соком піниться тривога –

Що жив не так,

Що в рай не попаду…

Он схожі,

Наче дві сльозини Бога,

Дві бджілки впали

На росу святу.

 

Вони збирають мед у злому світі.

Дерева – ноги вітру –

Ждуть плодів.

Мені зоря солоним світлом світить,

Що сипле в душу вірші золоті.

 

Артезіанськи.

Шахтно.

Чорночасо.

Кислотний дощ печалі заіскривсь.

 

І попри біль…

І попри всі нещастя…

 

Я вірю Тому,

Хто

Іде

Згори.

 

18 трав. 19.

 

***

Весна.

Дощить.

Пегасик Музу хвицає.

Черешня плаче цвітом –

Як свята.

Струмок тонкий –

Мов голос інтуїції –

Зміїться повз

Базарного кота.

 

Дідок сидить.

Чекає смерті рідної.

Гарячим медом

Душу веселить.

Панки спішать

З інстинктами коритними

Учити діда

Родіну любить…

 

Мов темний час,

Горілку п’ють поетики,

А програмісти п’ють

Імбирний чай.

 

Похмілля…

Не до етики й естетики.

Горить за душу предківську

Свіча.

 

Надривний вірш

Вночі стає молитвою.

У храмі лісу

Всесвіт спочива.

 

Моя ж душа болить

Між грою й битвою.

 

Якщо болить,

То значить –

Ще жива…

18 трав. 19.

 

ВІТЕР

Цей вітер іще пам’ятає

Предків зітхання,

Вишневі козацькі тіні,

Кулясті сльозини щасть.

Цей вітер іще пам’ятає

Насіння яблуні крайньої,

Тієї, з якої Єва

Ябко Адаму дасть.

 

Він пам’ятає також

Перше світло,

Вологий блиск

Пилинок золотих,

Як замітали їх комети –

Мітлами.

І щось кричало:

«Господи, прости!»

 

А потім

Вічність кров’ю заридала.

І сніг пішов.

І вмерло немовля.

І перше слово

Логосом ставало,

Артезіанським

Криком

Журавля.

 

Цей вітер пам’ятає дикий час,

Серця тиранозаврів,

Мов піони,

І перший хрест…

І плакала свіча

Вогнем святим,

Як даль тепер –

Неоновим.

 

Ламав цей вітер віття.

Світ вітрил

Ставав із ним

Об’ємнішим,

Тугішим.

Коли він був –

Скрипіли явори,

Поетам всіх часів

Писались вірші.

 

А повітрулям хтілося кохать.

А вітрогонам праглося молитись.

Без вітру не було би злих багать,

Не стерся б напис на могильних плитах.

 

Задихає колись цей вітер-Дух.

Розвіються тумани і дурмани.

 

І стане знов –

Як в райському саду

Іще до рани…

 

8 черв. 19

 

***

Мутняк у світі.

Хімія.

Блукання.

Стою у черзі

Здати кров траві.

Недавно ще я плакав від кохання.

Тепер сміюся,

Дивлячись на світ.

 

Гордині запах

В зародку вбиваю

В моїй душі,

Що Шлях до зір знайшла,

Та не прибилась

До грошей,

До зграї,

Шукаючи коня,

Весла,

Крила.

 

Поет.

Зі слів знімаю

Маски древні.

Кривавим світлом вічності умивсь.

Все більше, тонше

Хочу бути деревом.

Все більше з Богом,

Менше із людьми.

 

Іскрять в мені,

Мов зорі у колодязі,

Пісні Пісень

І просяться у рай…

Де душі Божі

У тілеснім одязі

І старці Божі –

Наче дітвора.

 

Моя молитва

Тихим зойком світиться.

І п’є душа

Алмазний сік зорі.

 

Мутняк.

Блукання.

Хімія у світі цім…

 

А Божа астрофізика

Вгорі.

 

15 черв.’19.

 

“Українська літературна газета”, ч. 1 (267), 17.01.2020

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!