Ігор Павлюк. «Логосу правда гірка…»

951

* * *

 

Так втомився іти,

Наче крильми я виорав небо,

Що душі уже ближче,

Ніж сива безліса земля.

Словом світ не візьмеш.

Тому Логосу зріє потреба.

Пахнуть квіти, як свічі,

І тіло у душу стріля.

 

Тіло – карта дорожня

І раю, і пекла, і того,

Що між ними мовчить…

Душу вимучив зоряний дощ.

У підземних церквах

Ми шукаєм небесного Бога

І майданимо клято

Посеред місцевих площ,

Щоб змінити життя,

Не міняючи стержня хребтово.

Але так не буває.

Тре жалом платити за мед.

Мов скрипаль на «Титаніку»,

Робить хтось Логосом слово.

Хтось чекає комет.

 

Хтось, отруєний медом,

Шукає полинного лугу.

Слізьми солить вогонь

Приіконної свічки душі.

І по кругу, по кругу,

Спірально безмежному кругу

Шлях до Батька вершить.

 

Доки царства земні,

Як хмарини, летять у безодню.

Та з оргазмом бджоли

Повертається віра в Буття.

Я пишу оцей вірш…

Я молюся сьогодні, −

Як звір,

Як дитя.

 

Як первісна людина,

Пришелець із Альфа Центаври…

Неважливо – ізвідки

Це тіло вітри принесли.

У земному житті суєта −

Позолочені лаври.

Тільки болі терпкі

Помагають, −

Щоб душі росли.

 

Зберігаю любов,

Як багаття людина первісна.

Лебединою вірністю

Мічена зграя вовків,

 

…Вже життя моє з гірки,

Але залишається пісня.

 

Починається вічність

У матричних лонах віків.

 

* * *

 

Душа умилась чесною сльозою,

Сумуючи за раєм на Землі,

За журавлями, що летять по троє,

Безсонними метеликами слів,

За калиновим небом над хрестами

Із маковим міжзоряним медком,

Епохою, що любить тан з шаблями,

За Божим світом ув утробі мами,

Який ще не заражений гріхом.

 

Слова – як рани.

І тяжке мовчання.

Клубком у горлі Місяць став мені,

Всміхнулась доля.

Смерть минула рання.

Співає висота у глибині.

 

Чим більший парус –

То тим важчий якір.

Поет – скрипаль з «Титаніка» тепер…

Армагедонські відчуваю знаки,

Як відчував свій розпад СССР.

 

Безвір’я… вірус… маскарад… дурдомність…

Бездомні пси.

Лиха грошва братви.

Моїх писань дзвінкий багатотомник

Почує світ,

Як віщиий спів трави.

 

Мов кров зорі,

Молитву опівнічну,

Мовчання мавок,

Кам’яних бабів.

Але матеріальне все невічне…

А те навіки,

Що наш дух створив.

 

Благословляю ворогів біблійно.

Я – садівник,

Астролог.

Сторож слів −

Люблю боротись

На духовних війнах

І лікувати

Людський біль

Землі.

 

ТЕЛЕСИКІАНА

Крилата рука бабусі колише Місяць,

В якому наш кіт спочиває, Телесик і я.

А Бабу Ягу ця людська ідилія бісить.

Зміючка Оленка сама не своя.

 

Телесик – мій друг дитинства.

Ми разом пасли гусяток.

Ділили печалі ранні і радощі золоті.

В пісочниці часу зайчик

Учив нас із бід сміятись,

І вовчики з нами грались,

І бобрики іще ті!

 

Сварились, бились усі ми,

Мирилися…

Знов сварились –

За іграшки, за любові…

Та всі тут були свої:

Повзучі, стрибучі, лиси…

І ті, що ростили крила…

 

Всі Бабу Ягу боялись:

– Як зловить, – казали, —

З’їсть.

 

Зміючка Оленка мліла.

Її ми від себе гнали, −

Вона з нами хтіла гратись,

Бо в хатці була сама…

І хлипала та Зміючка,

До Баби Яги кричала:

«Чого мене всі не люблять?!.

Скажи мені чесно, ма!..»

 

А «ма» фарбувала ступу

У колір своєї долі.

Гординя із неї перла,

Сичала: «Бо ми – то ми…»

Оленка росла самотньо.

І зло в ній росло поволі…

А я і мій друг Телесик

Учились жити з людьми.

 

Любили нас Дід і Баба

І впасені нами гуси.

Вже Баба Яга боялась,

Щоб ми не приснились їй…

 

Оленка, як зріла відьма,

Калинові їла буси…

 

Та йде із іншої казки

Апокаліптичний Вій.

 

* * *

 

В мені пульсують древні сили світу.

То ж дні мої, мов зграя тих вовків,

Яким уже густі ліси не світять,

Де смертю сосен пахне даль віків.

 

А десь є пам’ять серця й пам’ять генів,

Що в благодатній єдності своїй

Духовній протиставлені гангрені,

Як молитов віршований сувій,

Букет емоцій сонячно-квітчастих,

Пісні старіші за монастирі,

Де пращури, приймаючи причастя,

Тайком молились Сонцю і зорі…

 

І їх дороги звивисті, мов змії,

Вели їх всіх в камінні небеса,

Аж доки виріс Божий храм Софії

У землях цих, де народивсь я сам.

 

Життя ж отут, як гойдалка:

То нудить,

То дух захопить –

Аж душа раїть.

Мене то б’ють, то хвалять

Різні люди.

Та не на людях світ оцей стоїть…

 

У понеділок люд кричить «Осанна!»,

А в п’ятницю: «Розпни його! Розпни!»

То сипоне з Небес манлива манна.

То сніг пройме тебе до глибини.

 

Донос проб’є подвійне дно печалі,

Який напише учорашній друг…

Це все усі в бутті земнім стрічали,

Та й буде це, коли і я помру.

 

Хоч це життя любить не перестану,

В ганчірку, в бинт замотане, в парчу…

 

Бог увійшов в мою душевну рану.

Тепер я не росту вже…

А лечу.

 

* * *

 

Живу як умію

У цьому скловатному світі,

Де шістки козирні

Влетіли в прості королі.

В дитинстві я думав:

Дерева народжують вітер,

А в юності:

Вітер – вітрильних дитя кораблів.

 

Я сам – наче вітер,

Як молодість в серце постука,

Що пташки кровинку

Чи риби сльозинку штормив.

Та завжди знайдеться

Якийсь охломон а чи сука,

Що вкусить за душу тебе

Зі своєї пітьми.

І буде боліти душа,

І захоче до Бога.

Природа і люди

Все менше цікавлять її.

І з’явиться ангел,

Неначе «швидка допомога»,

Щоб душу забрати

У інші краї…

 

Де рани глибокі,

Немов динозаврів могили,

Душа залікує

Й не схоче вертатись назад.

Духовні хрестаті хребти

Там з насіння ростили

Й засіяли Землю,

Немов опекельнений сад.

 

* * *

 

Душно.

Клени хоронять вітер,

Наче люди хоронять старих богів,

Із яких вже сміються старі і діти,

Їм простивши мішиська своїх гріхів.

 

Тихо.

Слухаю серця стукіт.

Тепло мені, як у гніздах райських зозуль.

Ніч – наче танець чорної суки…

Поміж світлих зір-повітруль.

 

Наче вітрила шхун затонулих,

Хмарки ізранку тремтять, важкі.

Місяць тонкий плавником акули,

Якого боїться бабусин кіт.

 

Кота пожалію, погладжу спинку,

До муркання стиглого доведу.

На хрест подивлюсь, як на голу фінку,

На свічку – немов на мою звізду.

 

Подумаю серцем про першу радість,

Душею надій горизонт прорву.

Тарілка літаюча на сільраді −

Лелеча гніздечко – пасе траву.

 

Усе тут єдине, усе окреме –

І церква, і цирк, і сльоза, і кров,

Клітина і Всесвіт, іскринка й кремінь…

Шляхом Чумацьким тече Дніпро.

 

* * *

 

Мій духовний хребет –

Це той хрест,

На якому розп’ято Христа,

Ув основі його –

Черепи моїх предків далеких.

Їх курганів поганських земна висота…

Йшли варяги крізь них у греки.

 

І хрестові походи крізь них ішли,

І монголи на конях летіли в Европу.

Ремигали із Криму чумацькі воли,

Як сльозини за гробом.

 

Навіть відьмине щастя блукало тут,

Мов кровинка із рани.

І піснями заповнював пустоту

Той, хто бачив кургани…

 

Мов хмарини, блукали земні діла

В суєті і кривавих тайнах,

Поміж душами предків наші тіла

В’ють гніздечка охайні.

 

І на древніх іконах помада губна

Будяком зацвітає.

Борисфеном Перун, наче Стіксом труна,

Пропливає і тає…

Зверху небо біблійне, димок думок,

Знизу – маки медові.

Наче милості, смерті вже просимо,

Без хреста безтолкові.

 

Тому буду триматися за хреста

У аскезі й екстазі.

Бо глибока крізь нього дзвенить висота,

Наче Всесвіт у глиняній вазі.

 

* * *

 

Я би вже пішов собі Додому.

Перед тим би помоливсь, простив…

Заспівав би пісню, випив рому,

Заповіт нашрайбав перед тим:

Що донькам рукописи лишаю,

Внукові – квартиру, га землі…

Люде хай книжки мої читають,

Істину знаходячи між слів,

У які свою впустив я душу,

І послав їх Логосом у світ.

 

…Я би вже пішов собі,

Та мушу

Готувати зміну

У політ…

 

* * *

 

Пером чаїним вірш пишу про море,

Вода в якому – наче із медуз…

Мов білий хрест,

Ячить-ячить угору

Та чайка –

Мов чаїна у меду.

 

Медуза хвильно лащиться до мене.

Самотньо їй у світі, як мені.

Дзвенять морського коника стремена

У зоряній солоній глибині.

 

На всій планеті вже немає тиші.

Шукаєм тишу в морі й у собі.

Я знову з Богом розмовляю віршами.

Він, чую, любить мій ліричний спів.

 

Нехай простить мій рваний ритм.

Я – море…

Я плачу і сміюся… як пірат.

А чайки хрест із глибини – угору –

То воскреса,

То радісно вмира…

 

* * *

 

Як в час рідкий, лечу у космос моря.

Морським загаром змив з душі печаль.

У Бога моря (Нептуна) в коморі –

Перлини, зорі і рідкий кришталь.

 

Тут черепи романтиків-піратів

І Атлантида із добром своїм.

Уміє море все від всіх ховати,

Як не уміє серце в світі цім.

 

Кигиче чайка білий відчай моря,

І п’є душа алмазний сік зорі.

Душа уміє говорити з морем,

Під мрійні передзвони якорів.

 

Відбитий в морі космос сінно-синій.

Вони моє розгойдують єство,

Мене іще приймаючи за сина

Воскреслого із потойбічних вод.

 

Все бореться з усім та із собою.

Хтось хоче стати, морем, Богом, всім…

 

Виходжу з моря,

Як виходять з бою,

На тільних душах

Залишивши сіль.

 

* * *

 

Якимось дивом вижив і зацвів,

Хоч доля починала гру козирними…

Я жив без мами і не розумів,

Чому бувають люди злими, зимними.

Я жив без тата і не відчував,

Як, люблячи, він дивиться у вічі,

Як в бороді, як сарни серед трав,

Пасуться чесні сльози чоловічі.

Сільради, церкви, клубу не було

В селі, де жив я з бабою і дідом.

Гніздо лелече  − наче НЛО.

Хрест на горі –

Як біла тінь боліда.

 

Я вивчив мову лісу і зірок.

Я жив у казці прабабусі Ганни.

Робив у себе перший-перший крок,

Щоби злетіти в першому коханні.

 

А далі – далі…

Подорож у глиб…

Я не нажив медалей,

Тільки шрами…

Та предки би гордитися могли

Моїм життям, онуком і книжками?..

Покаже, врешті, вскритіє…

 

Пиши.

Допоки в тебе місія – писати…

І душам

Світлом власної душі

До Господа

Красивий Шлях вказати.

 

 

СТЕЖКАМИ ДИТИНСТВА

Стежки дитинства заросли травою.

В дідівській хаті спить чужий онук.

Он хтось іде, говорить із собою.

І час іде, і дощ − немов без мук…

 

Смішний і милий песик мявкно гавка.

Гірчать в душі меди колишніх свят.

І бинт ріки, і порохнява лавка

Мрійливо кличуть − мов у райський сад.

 

Тут літургія першого кохання,

Тут перша сповідь і безплідний цвіт.

І перша смерть… і рвана рана рання,

Зорі віконце в нетутешній світ.

 

І перша Муза – наче скрипка біла,

Що нашептала вірш із болю й вір,

Поцілувала – і кудись побігла,

Мов ангел ножовий чи ніжний звір.

 

А я зостався із самим собою,

І храм в собі із хламу будував,

Немов гніздо лелека…

Після бою

Молився щиро,

Ворогів прощав.

 

Десь тут моя душевна пуповина

З Чумацьким Шляхом зв’язана навік.

Я п’ю вино ще,

А мій друг вже глина…

І мак цвіте у нього в голові.

 

Ну тобто тут не кожного зустріну,

Хіба хрести крилаті обійму…

Зігрію душу під небес периною

І буду снитись зайчиком комусь.

 

Тихенько з братом пісню заспіваєм.

Стежки дитинства – струни наших доль,

Які ведуть від краю і до раю,

Мов нитки-ноти:

До… ре… мі… фа… соль…

 

 

ІРОНІЧНІ АЛЮЗІЇ

Перших ранків осінніх щаслива печаль…

У судьби золотий перетин.

Скрипку з Дерева Роду зробив скрипаль

І грає на всю планету.

 

Грає про корінь він, про крило,

Те, що між ними, − долю…

Біси із тими, що з НЛО,

Розподіляють ролі:

Хто красивіший, мудріший хто,

Хто головніший, врешті.

Хтось має вигляд коня в пальто,

Інший – старого мешта.

 

Всі вони злобно не люблять людей.

Та й люди людей не завжди…

Розподілили – як ніч і день,

Мов кривду і правду:

 

Інопланетним гостям – тіла,

А бісам – то душі наші.

Усе від кореня до крила

Зайди купують, важать.

 

Між ними також не все ОК.

Біси вони є біси:

Форму приймають то псів, то фей,

В душі пришельців лізуть.

 

Тобто між ними також війна…

Меч, а не мир – повсюду…

 

Вип’ю з пришельцем стакан вина,

З бісом – не буду.

 

 

ДО ТЕМИ «ПОЕТ»

Він − історик емоцій.

Скиньте їх – скільки не жаль…

Порожнечу заповнює,

Згладжує смертну печаль.

Вічність в пісню стискає,

Безмежність колише стару.

Білим криком-безкраєм

Битву єднає і гру,

Квітку і чорну диру.

 

Діти з Музою – книги,

Мов тіні прадавніх дерев.

Сльозокров стане кригою,

Стане туманом…

Не вмре.

Бо вода не вмирає,

Як не помирає душа.

Поміж пеклом і раєм

Пасеться вона, як лоша.

 

Дарування душі

У красивій обгордці зі слів –

Це поезія, містика, місія…

Сіль золота землі.

 

Труту в ліки поет перетворює

В пінних медах крізь ножі,

Творить генів історію,

Що непідвладна іржі.

 

Прийде Доля з фігурою скрипки,

Що схожа на Смерть.

Даль співатиме голосом сипким

Пісню незнаних сфер.

 

…Інтуїція.

Душі вовків, динозаврів трави

Алхімічно в поеті кричать

І вмирають галактики −

Кільця кольчуг татарви…

Матюкається, молиться він

І стяга благодать.

 

Проповідник,

Мисливець за образом,

Маг і магніт…

Співтворець із Всевишнім,

Дитина і дід…

 

Він первісна людина…

Він –

Кіборг,

Печаль ДНК…

 

Тайна Слова,

Як хліба,

І Логосу правда гірка…

 

 

ІЗ ЦИКЛУ «БІЛЯ КАМІНА»

Вскрив Дніпро, наче вену,

Шматочком осіннього льоду

І подумав про Море,

В яке навіть Стікс упада.

Тепла мрія про парус

Із мрією про перельоти −

Те, що треба сьогодні.

Ще б завести кота…

 

Журавлі – корінцями калини

У небі зависли.

Білі тіні хрестів.

Скла рідкого рубіновий цвіт.

І до Трійці святої скеровані мислі.

І душа врівноважена жде зореліт.

 

Як застиглий вогонь,

Золотіє ця осінь.

Озонно.

Мов боги наших предків,

Пришельці крізь мене ідуть.

Он один з них, дивак,

Він подібний на висохлий сонях,

А одна з них – на ртуть.

 

І пульсує печаль,

Як сивушні масла після п’янки.

І акулячим поглядом

Третій хтось в душу гука.

Пробивається вечір

Крізь каро-туманні фіранки,

Як небесна рука.

 

Мов оркестр «Титаніка»,

Птахи співають тривожно,

Не спішать вже у даль,

Ні уверх, ні у глиб…

Їм дорога у рай,

Як і всім музикантам набожним,

Що ще жити могли б…

 

Мов первісна людина,

Дивлюся на вітряну воду,

На метелика свічки,

На сіль, сірники, на крило…

 

Вскрив Дніпро,

Наче вену,

Шматочком тоненького льоду…

 

Хай по ньому ідуть

І святі,

Й диваки з НЛО…

 

* * *

 

Я принесений в жертву

Древнім слов’янським богам.

Наче свічі від свічки,

Так слово від слова займаю.

Праві, ліві, зелені, червоні…

Я душу вам не віддам.

Не від світу я цього.

Ще рано до раю.

 

Хоча тут все не так.

Нелогічно і дивно…

Бо й Місяць

Океан підіймає,

Пір’їну ж не може піднять.

Біле тісто бабуся,

Мов глину Всевишній,

Замісить –

І для внуків смішних

Із варенням спече благодать.

 

Засумують за коренем

Білі троянди у вазі,

Засміються над тінями

Сонячні зайчики слів.

Випадковість чи диво −

Цей Всесвіт? −

Кровинка в алмазі?

ДНК сотворив

І всіх нас поселив на Землі.

 

Ми, дурні і забавні,

Суми і тюрми боїмося,

Через піст і молитву

Убивши коріння тривог.

Та в оренду церкви віддавали,

Здаємо і досі…

 

Самотіє поет,

Мов останній язичеський Бог.

 

Я принесений в жертву

Отому останньому Богу.

Біля вогнищ своїх

Дочекалися предки мене.

 

…Я родився удруге

І вийшов з хрестом на дорогу.

 

І тепер в цьому світі

Лиш хрест

І підносить

Мене…

 

“Українська літературна газета”, ч. 1 (319), 14.01.2022

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.