Вночі не спалось.
Думалось про все.
Чи Все про мене думало так само?
Куди мій ангел душу віднесе:
До пекла?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чи до раю?
Чи до мами?
Готуюся…
Тихенький – наче мед,
Посеред діамантів, динамітів.
Висить над ліжком
Байрона портрет
І прадіда,
Якого Бог помітив.
В кутку – ікона.
Мертві квіти слів
Фіксовані у книгах на полицях.
Лампадна радість.
Язички котів
Вогняться на свічках
Печальнолицих.
І нудить душу
Чорний сік життя.
Іскрить торкання спогаду до мрії.
Линяє на сільраді
Юний стяг.
А хрест на білій церкві майоріє.
Я розмовляю з вороном про все.
Я знаю мову
Клена і калини.
Засну навіки…
І пізнаю сенс
Сльози і глини.
ОПТИ-МІСТИЧНЕ
Нічний.
Нічий.
Малюю сіллю море
На чорному корчмарському столі.
Воно про небо солодко говорить.
Воно співає втомленій землі.
Сльозою відьми котиться горілка.
Сльозою Бога мається зоря.
У цім бутті мені далося стільки,
Що у вині не тоне, не згоря.
Вже таїнствами тайни раптом стали.
Кривава рвота бунтів.
Усміх зла.
Щоб виразити Суть –
То слова мало,
А Логосу пора ще не прийшла.
У чорносливі радості земної,
У чорнославі ярих чорнослів
Ставав я то собою, то сосною,
То сінним соком матері-землі.
Кричав до зір,
Мовчав до шуму крові.
У власних жилах –
Як в стежках –
Блукав.
Вже й не нічийний.
Божий.
Світанковий.
Малюю
Кров’ю
Душу
На кістках.
РОДИННЕ
Літо полинне…
ТУга тугА –
Мов граніт,
В рідному краї моєму
Прибились до мене.
Довго не був тут.
Хоч звідси почався мій світ.
Синьо-зелено.
Папороть.
Пташка.
На ровері їде дівча.
Білий метелик тріпоче
На носі лошатка,
Наче над мертвою мамою
Вічна свіча,
Наче над рваною раною
Бинтик і ватка.
Падає слізка
В космічну пилюку журби.
Мрії красиві –
Мов небо над храмом прадавнім,
Де ще мій предок душевний
Молитись любив
Після язичества –
Як вже відкланявся травам.
Світлом кривавим
Відплакала зірка його.
Димом курвавим розвіялась
Банда ворожа.
Воду і «водку» пройшов дід,
Вогонь.
Ледь не згубила душу його
Ворожка.
Хрестик сріблястий на грудях –
Його оберіг.
Мама за нього і мене
У небі молилась…
Літо липневе прожив,
Як умів я і міг.
Риють могили
Для мене
У небі
Пташині крила.
село Ужова – Люблін, липень 2019 року
***
Небо серпневе –
Із серпиком Місяця.
Буг.
Зірка-сльозина стікає
По іклах ведмежих.
Очі заплющу –
Здається:
Колись я тут був,
Сконцентрувавши у серці своїм
Безмежжя.
Вибухнув бруньково.
Тихо, корінно зацвів.
Кісточка плоду тверда,
Мов алмаз,
Насінинна…
Дав мені Бозя
Матьорих таких ворогів
І вишиванку-кольчугу
На душу дитинну.
Як той розбійник,
Вишу на хресті молодім.
З мене сміються,
На мене плюють фарисеї.
Я не від світу оцього.
Мій храмовий дім
Не в Галілеї.
Пісні зачаття люблю,
Як зачаття дітей.
В битвах духовних,
Я знаю,
Немає поразок.
Зло і добро тут,
І грішне й святе
Не розрізняю.
До бісів у людях
Маю відразу.
Мрія моя,
Що далека й близька –
Мов зоря, –
Може й здійснитись,
А може собі
Не здійснитись…
Не претендую,
Народе,
На поводиря.
Та обіцяю нащадкам
Лірично
Снитись.
МІННЕ
На мінному полі кривава тінь.
Маки.
Волошки.
Вітер.
По мінного полечка животі
Лазить щось, шерстю світить.
Поранені світлом летять пташки,
Летять, як пливуть, їй-Богу.
І братик мій Ліс в сестриці Ріки
Рости питає дорогу.
Забуваю пластмасове, Інтернет.
Забиваю на всі суєти.
Я – маленький-маленький серед планет –
Що наче човни на Леті.
З бомбосховища тіла метелик мрій
Полетить на зорю й розтане.
Квіти мінного поля старі-старі
І різкі –
Мов душевні рани.
І собаки, як люди,
Блукають сумні.
Розміновують даль солдати.
Ми на мінному полі тепер не одні.
Але добре, що ми крилаті…
***
Ніч прийшла, мов чорне котеня
У мовчання білої ворони,
Доки пас я сивого коня
На моїх таких же сивих скронях.
Зрадили язичеські боги,
Зрадив співчарківець-шулер в спину.
Тільки Муза з маком пироги
Напекла й поклала під калину.
Та нема у мене ворогів.
Хоч у них є я…
Нехай їм добре.
Все частіш обходжуся без слів
І лікую рани ядом кобри.
Пуповина з духу до душі –
Поетична –
Ніби сміх сльозини.
Ніч пройшла – як ніжність.
Шепіт шин –
То сучасний голос батьківщини.
Діти і священики у ній
Бавляться у ігри ритуальні.
Істина блукає по вині,
Суєті базарново-вокзальній:
Що й Христос цей світ наш не змінив,
Із хреста вказав лиш стежку Божу,
По якій не всі підуть у сни,
Оминувши Князя Тьми сторожу.
Соняхи.
Калина.
Зорепад.
Страсно.
Квітно.
Все летить по колу.
Ось і я вертаюся назад
В перший клас…
Та вже у іншу школу…
***
Хочеться мовчати і мовчати
У колисці розуму – Землі.
Як мовчить весь космос пелехатий,
В душу загніздивши журавлів.
Хочеться писати вірш – то осінь…
Серце перелить в церковний дзвін.
В полиновім заблукать волоссі
І навік заснути у траві.
Хай присниться мудрих зір розмова,
Ніжна, як бабусині казки.
Зорі плачуть світлом,
Люди – кров’ю,
А собою – снігові стежки.
Сниться горобинове намисто –
Мов калини вітряна сестра.
Сниться все…
І ще –
Святкове тісто…
Кораблі на срібних якорях.
Молоді батьки…
Стареньке небо.
Виноградні груди рідних муз…
Пуповинний промінь –
Шлях до себе –
Як у храм,
А не як у тюрму.
Хочеться мовчати і мовчати…
Хочеться летіти крізь тунель.
Можеться нове життя почати,
Що уже ніколи не мине…
21 серп. 2019, Волинь.
МЕТАМОРФОЗНЕ
Пахнуть зорі пташиним пір’ям,
Сиво світяться люстри рік.
І у вирій летять сузір’я.
Не на рік летять,
А на вік.
Як сльозина стає сніжинкою,
Так, як іскра стає димком,
А чи дівчинка мила – жінкою,
Я поемним стаю рядком.
Ллється пісня вином диявольським,
Вовчим криком снується біль,
Що розплавиться –
Стане славою –
Похоронною
В час весіль…
Тінь на дзеркалі.
В сяйві зорянім
Тане дзеркало –
Наче лід.
Відболіла душа,
Спрозоріла –
І заглибилась
У політ.
24 серп. 2019, Ужгород.
***
Хтось шукає золото – і гине.
Хтось шукає Бога – і живе
У Небесній вічній Батьківщині,
Де немає ні стежин, ні вен…
***
Не кличу на ймення ні мавок, ні квітів, ні зір.
Лиш болі фантомні при їхніх смертях відчуваю.
Не вірю ні лунам, ані бумерангам…
Як звір,
Я скраю
У зграї.
Міняється голосом вовк з журавлем восени,
І злюча, як совість, блукає між душами правда.
Коли мені важко,
Ховаюсь в молитву, у сни…
Але воскресаю,
Хоч прагну сховатись назавжди.
Іще не пора мені…
Вірю у вирій із вирв.
Сльоза журавлина і вовча сльоза нероздільні.
Гаряча й не грішна вологість тварини й трави.
Все більше стаю я подібним на хрест мій натільний.
Мій біль соковито знаходить свою благодать,
Красиво, як літо, ми з Музою спати лягаєм.
І скоро з-під снігу камінчики два засторчать,
Дві зіроньки скрикнуть над голим, як небо, гаєм.
А далі, а далі…
Мовчатиме космос, як вовк.
Лиш два журавлі за усіх проячать над рікою.
Дивлюся на листя.
Я також сьогодні замовк.
І що це зі мною?..
***
Сонце заходить.
Над річкою тінь полину –
Наче розхрестя моєї стежини земної.
Років зо двадцять душею лечу в глибину.
Дно вже пробито.
Веду із собою війну.
Але не став ні ченцем,
Ні героєм.
Милості хочу,
Не жертви,
Від світу й Небес…
Думаю межами космосу,
Вічності,
Болю.
Хтось ДНК редагує,
А я лиш себе.
Душу мою форматую,
Як вітер тополю.
Зернятко слова-сльозини
Посіяв у синь,
Зачудувавшись у храмі
Прапіснею свічки.
Виростив доньок.
У старшої – син…
Смішно сміється до мене,
До зір,
До синички.
Хату дідівську покинув я,
Зрадив наш сад…
Все розмінявши
На суєтні слави монети.
В мене тепер листопад,
Плодопад…
І чорно-білі під серцем
Предків портрети.
Сонце зійде ще,
Хоч, знаєм, –
Не вічне й воно.
Душу колише чуття
Помирання і росту.
Все.
Вже не страшно.
У тайну розбите вікно.
А бунтарі наймудріші
Вже моляться й постять.
***
Вчуся не подобатися людям,
Все потрібне маючи в собі.
Тут і птах я, караван верблюдів,
Тіло на хрестатому стовпі.
Я і кров калинова прозора,
І сльоза червона на іклі,
І глибини гір,
Висоти моря,
Магма і насіння зір в землі.
Я тепер космічний біль травини.
Динозавра крик у небеса.
Покладіть мені у домовину
Книжку ту,
Що я не дописав.
Забере душа чужі секрети,
Музику останньої свічі,
І казки, й придумані планети,
Сонячного зайчика з мечів.
Лірику дощу і драму грому
Проживав я з вами й залишу.
Все частіш хотілося Додому…
Залишити цей кривавий шум,
Де умів ридати і радіти –
Зоряна пилюка я й вода, –
Що зуміла діток народити,
Написати книжечку про даль,
В соковитий вечір цей відбути,
Скинути тілесний шарм душі…
Вчуся не подобатися людям –
Як боги вчорашні,
Алкаші…
27 жовт. 19.
***
Кажуть люди і трави: «Ти набрав висоту!»,
Хоч я рідко літаю, та надійно росту.
ДО ВОВЧОЇ ТЕМИ
Золотіє вітряна калина.
Спить зоря – як чортова сльоза.
Виє вовк із серцем журавлиним:
Хоче душу Богу розказать.
Як його я нині розумію,
Мирний воїн, дід і буквоїд!..
Ми із вовком маємо надію,
Що потрапим у свої раї.
Ми шукали їх, як маму діти,
Як вогонь – суху печаль трави.
Я умів ридати,
Вовк – радіти.
Тому він сміявся…
А я вив.
Ліс був нашим многохрестним храмом,
Небо мало колір вовчих шкур,
Крізь які іскрився рваний камінь
Мертвих зір, чи божих кучугур.
Я перехрещу,
Не перекреслю,
Тих людей,
Що вбили вовченят,
Адже так учив розп’ятий Тесля
Вчора,
Чи три вічності назад.
Пахла книга кров’ю тої вишні
Із якої зроблена вона.
Вовк читав − що написав Всевишній,
Я писав про те, що серцем знав.
Від зорі сніжинка пада нині
В голубу олію забуття.
Плаче вовк із серцем журавлиним.
Журавлі крізь нашу кров летять.
***
Космічна печаль осіла на серце моє,
Неначе мороз на калинову китицю зранку.
Скафандри і німби…
Під ними когось пізнаєм…
Свою їм душевну показуєм ранку.
Любові не знаєм.
І віри не маємо теж.
Зостались надії
Морозно-калинні коралі.
Оці у скафандрах і німбах
Нехай нас візьмуть до безмеж…
Так само в скафандрах…
Бо в німбах –
То далі…
СНІГ
Сніг – це сивий дощ,
Це цвіт останній,
Як вологий зоряний пилок.
Він тепер і в Африці, як в Данії.
Снігом наші душі замело.
Серцем чую голоси сніжинок,
Що, здається, бачили богів.
І ворони, і машинні шини
Сніг цей передсмертно побілив.
Я також, як сніг, −
З води й пилюки,
Яку вітер зоряний приніс.
Дивимось на свіжий сніг з онуком…
І сніжинки розтають від сліз…
Але люди вже сльозам не вірять.
Вже не вірять крові і зіркам.
Ліпимо зі снігу диво-звіра,
А реально я виходжу сам…
ВЕСНЯНЕ
Солодкий холод юної весни.
І перший дощ,
Несмілий грім.
І Паска…
Насвіжо пофарбовані човни…
І позашляховик, що вбив «запаску».
Вода ікриться, із якої ми…
А ще в нас іскри зоряного пилу.
Втікаємо з планети, як з тюрми, −
У весни,
В церкву,
В себе,
У могилу…
КОЛОДЯЗЬ
Я п’ю із колодязя голос моєї зорі.
Нікого не вчу,
Як-то правильно жити у світі.
Не знаю: підріс я душею, а чи постарів…
Бачу крилате коріння квітів.
Я себе уявляю землею в землиці Землі.
Надивився −
Як явним таємне ставало і гасло.
Вмирали поети, метелики і королі.
Мінялись партійні гасла.
Із піщаного болю родились
Перлини пісень.
Березнева гроза –
Мов ікона упала на камінь.
Мед гарячий душі
Хтось містичний невидимий ссе.
Ми стаємо «компами»,
Комп’ютери – нами.
Але це не безсмертя.
Тілесне –
То зоряний пил,
З водою,
Сльозою
Чи потом
У тісто плоті убитий.
П’ю зорі із себе,
Допоки хвататиме сил.
Я трохи колодязь.
Приходьте пити.
16 березня 2020 р.
***
Молитва.
Кава.
Вечір золотий.
В намордниках і масках
Люди бродять.
Весняну казку білої води
Сама собі розказує природа.
І Місяць – як усмішка сироти –
Над горизонтом
Вище, вище, далі…
Горять під ним підпалені мости,
Дзвенять навколо зорі –
Як медалі.
Малий скрипаль смичком малює біль.
А шулер-біс з поетом в долю грає.
Всевишнього знайшовши у собі,
Із ним я тихо-тихо розмовляю…
***
Маю досвід душі:
Все во благо на Божій дорозі.
Світ пішов не по ній.
Світ пішов не туди.
Заблудив…
Тому в січні ми маєм
Травневі задимлені грози,
А у квітні –
Земля без святої води.
Смертоносні корони…
Прикмети диявольські всюди.
А великі й печальні події
Дрібніють, смішать…
І уже оскотинились
Деякі люди…
І тому відступилася
Благодать.
Гул майданний замерз
Перед совісті зойком тихеньким.
Скрізь Чорнобиль…
Війна.
Рак
Розгублених,
Втомлених душ.
Голос голоду чути.
І відчай обценьками…
І скловатяно
В нашім веснянім саду.
Благодатний вогонь
Погасити святою водою
Ще алхіміки духу
Наразі не можуть у нас, −
Тих, для кого Всевишній –
Дідок з бородою,
І рогатий цапок –
Сатана.
Божі ліки гіркі.
І для когось ці ліки –
Як трунок.
Пахне страхом озон.
Пісня родиться з вірша про даль.
Небесами хмаринки летять,
Наче труни.
Кров горілка не змиє,
Та змиє свячена вода.
Змиє Божа сльоза,
І дитини сльозина,
І мами…
На могилках дітей,
Що горять,
Як весільні торти.
Маю досвід душі,
Що сміється до Всесвіту шрамами.
Світ земний заблудив…
Буду сам я до Неба йти.
“Українська літературна газета”, ч. 6 (298), 26.03.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.