Ігор Курилів. Втомилася душа згасаючої ночі…

897

 

Втомилася душа

згасаючої ночі

німіли очі

сну шукаючи

якби я знав причини моїх втрат

що самосієм квітли буйно

а нині мовчкома

вирискують за мною

і точать мов деревину

голодний черв

спитати б в Нескінченного

чи не позбавив Він мене

своїх щедрот у гніві

та обезволює якесь заціпеніння

 

***

Фіранка біла

мирт зелений у вікні

і чорна квітка родимки

потонули в очах моїх

шукали пальці душу

в клавішах рояля

і таїнство це підносилось

аж до ясних покоїв Неба

 

Все в попередній прожиті зосталось

та ще не скоротала свого віку

приблудливість томливих мріянь

що в зрілості самотності моєї

незряче серце чуйно огортає

хочу в житті такої чистоти

щоби вона світилась в темноті

 

***

Очей жагучих полум’я

в червневій липовості ночі

як пристрасті Венери

у прославляннях поетичних Сапфо

 

***

Я отвердів

прогірк увесь

відносить час мене

на мілину

вимовчливо засіюю

паперу біле поле

один як нота та

що випала із ладу

якого в світі

вже давно нема

лиш хлань щоденна

догризає збайдужінням

і дні згорають

наче не було їх

важке похмілля

від життя такого

приходить час

гіркого прозрівання

 

***

Коли зіллюсь з зорею

в чорних водах неба

тоді й прийде початок

всіх моїх начал

я повернусь в якийсь із днів

після великого дощу

шукати святість

у людських обличчях

 

***

Все менше прибуває

більше убуває

життя міцнішого

насичується слабшого життям

стара соснина у місцині тихій

жертвоприноситься

поліном для вогню

такий у світі споконвічний лад

 

Безвладний я

над світовим абсурдом

в щілину Всесвіту

втискаюся незримо

анафемований чудій

у наготі душевній

що ладний тішити себе

за марноту житейську

 

***

Зимова повня

над поснулим світом

землиці чорний хліб

змащений білим смальцем

і я вже білий як зима

і важчаю із кожним днем

чепію тихо наче те останнє

ще неопале яблуко в мороз

 

***

Вкраїнська ніч

у синіх снах

велична тиша поля

зір не полічити

і ти вся в білому стоїш

серед шовкового колосся

мов вирізьблена генієм

Мадонни статуя смиренна

 

Що путнього зробив я

в вереміях літ

життя потрачене на пошук

квадратури кола

час невблаганний

мов із цівки ґвера

димком розсіявся

що я й не вгледів як

 

***

Можливо що в останній раз

я бачу цю зорю далеку

можливо завтра

вона щезне назавжди

а місяць на небесних луках

виблискує погордою німою

і боса по росі

плететься тінь за мною

не в силі я відвадити її

хіба судилось лиш скоритись

 

***

Чола мереживо густе

нема кінця думкам

вони як маятник

що повертається затято

вслухаюсь в арію виття

сумного вітру за вікном

якийсь приховується підступ

у тонах її гнітючих

що шибають у серце

мов розряджений вольтаж

то совісті божок

все торгає мене настирно

поставши з забуття

перед душі очима

 

***

Душі моєї нуд як флажолет

диявольської скрипки Паганіні

то давнє так мене батожить

висмоктує мов костоломний біль

тривожуся разом зі світом

присмучений людським здрібнінням

звідкіль береться ця потворність

чи то у кожного своя Голгота

 

***

Різдва гуцульського святочність

вузька стежина у снігах

сріберна січка сіється

з морозно-місячних небес

ідуть поштиво на всеношну

богомольці вірні

в сентиментальних німбах свіч

зринає літургійне аріозо

то голос панотця

аж під склепіння лине

в печері Вифлеємській

народивсь Спаситель

 

***

Світ ні хороший ані добрий

він лиш такий як є

він про життя яке минає

серед непевності людської

тягнусь словами в вертикаль

у прагненні осердя світла

нехай би хоч по нитці павука

я денно й нощно возноситимусь до нього

щоби не настромитись у потрощах

на вістря списів зіржавілих

 

***

Більш не шукаю я того

чого ніколи не було

і мерзну в ніч оголену

на вітрі під деревами старими

а зорі підсміхаються глумливо

коли кажу про себе вголос

чи западаю у гучливу кантилену

невтихомирений до пісні української

 

На листю вже рубці жовтаві

звелися нанівець лани злотоколосі

бреду осамотіло без мети

і точаться з душі слова нечутні

від ошуканств підступних звідусюди

я став обкраденим на віру

бо все важливе не завжди

помітним є одразу

буваєм ми заскорі на прихилля

що так нещадно нас разить

 

***

Нізвідки біль опік

і нудить щось під серцем

я сам уже боюся

монотонії своєї

біг часу припасовую до себе

і стійко поринаю у будення

мов настобурчений будяк

торкнутися якого колько

як добре що хоч пам’ять

є ще з ким ділити

 

***

Коли настане час

до перевозу готуватись

я все невиказане заберу у схрон

на вічність та під Божу варту

щоби не бути споневаженим

за той прихований сізіфів труд

щоби словам не довелося

свідчити за мене

 

“Українська літературна газета”, ч. 1 (293), 15.01.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!