З ЛІРИКИ 2026 РОКУ
С П О В І Д Ь Г А Й Д А М А К И
Як та хмара, гайдамаки
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Умань обступили
Тарас Шевченко
Нехай од здиву вслід засвищуть раки,
Що вирвав тіло, бо пізнав біду.
Нема у мене вдачі гайдамаки
Та вранці в нього вчитися піду!
Забуду про чарівності в куплетах,
Що дарував закоханим серцям,
Бо не спроможні сонячні поети
Привести душі в магоз’явний храм.
Коли навколо хижості загати,
То цілувати як премилий хрест?
Коли не вмію, мов ягня, ковтати
Кропивиськом обпечений протест?
Тому і прошу рученьки навчити,
Щоби оберігати оцей кохання світ.
Бо я – землі святої вічний житич,
А не болотом видуманий міт*.
На зблиски зла вже зиркати не можу!
Так ранять душі підступи чужі!
Пора сказати вибадам ворожим,
Що всі на них освячуєм ножі!
Відчути мусять річка і кохана,
Що задля них в гурті іду у бій.
Адже не хочу, щоб злодійські рани А як пронижуть небо вири злет
Знов роз’їдали їхній дум сувій!
Й нові права отримають слова,
То упірну у магію сонетів,
Бо кликатимуть мста і голов
* міф
Л Ю Б О В
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розквітлий свіжо гай
Іван Франко
Якийсь дивак… Хіба ця пісня болю
Поверне людству той розквітлий гай?
Та ліпше б кликав ріднокрай до волі.
Лишень вона всім подарує рай!
Навіщо врапт про сумноту співати
Й збирати туги чорні камінці,
Коли відомі люду постулати,
Який порвати прагне всі ланці?
Доречним став би й усміх тому дневі,
Котрий ще знемагає у тюрмі.
Бо ж закликають і камінні леви
Заткнути писок чужини зимі.
Такі слова – не горді крики моди
Опісля злющоспалаху випроб –
Не було би пісень про біль народу,
Якби любові в серці не було б!
МОНОЛОГ КРУТЯНЦЯ
Шпіцрутени вогню з морозу тіла
Йдуть маршем гордим крізь юнацький стрій.
Над полем цим од січнеснігу білім
Думки літають, як ріднизни рій.
Чека на мене доля чорноброва
Й наказує : – «Епоху зрозумій!»
Та це збагну, як банда муравйова
Не переможе у судьбі моїй !
До серця тулю дорогу гвинтівку!
Од неї вже ріднішої нема!
Зжує це поле хижу облямівку,
Яку страшна обсмоктує зима.
Стрілятиму з окопу віри в неї,
Бо рвусь до невмирущого буття,
Котре збратало з милою землею.
Хоч і не буде більше вороття
Для мого тіла із огнення бою!
Я рідну чую крізь віки сурму!
Іду на ниву, бо я – щастя воїн!
Й шпіцрутенів удариська прийму!
Не налякає холод січнеснігу!
Бо маю душу і не відступлю!
Хоч і готує ера покруч ігор,
Попід льодами знищу бісів тлю!
… У пору сонценіжного розмаю
Ще більше юність вірить у любов:
Якщо Вкраїна у мені світає,
Життя віддам за квіття- – мріянь кров!
НА ПОВСТАНСЬКОМУ ЦВИНТАРІ
Балада
Печаль блукала між старих могил,
Які нащадкам народила битва.
Й вони із болем перебитих крил
Сюди злітались на зажур молитву.
Про неї часто мислилось тоді,
Як зло байдуже ранило чекання.
Та зблиснули врапт очі молоді
І з уст полилась юна нежаданність:
– Нехай почують підлий московит
Та зграї підголосків чужорідні,
Що прізвиська неправедні «бандит»
Ми їм повернем, бо таки не бідні!
Журбу зову сестрицею й без слів,
Хоч роблю це ще іноді невміло.
Та, як вовчиця, вп’юсь у ворогів
І праведники стрінуть юне тіло.
Бо що без них під рідним небом я,
Не знаючи й до смертної години,
Що заховала блудна течія
Й за мною не зажуриться калина?
Крокую в завтра, люди, cеред вас,
Бо родовою пам’яттю натхненна
Й промовлю гордо і в останній час,
Що іншого не буде шляху в мене!
… Як це почув, то миттю щезло зло,
Котре штовхало прагнення на плаху,
Бо на Покрову юності тепло
Пожбурило у злющість грудомаху.
Слова вселили й в праведність могил,
І в перебиті вітром злоби крила
Натхнення рідних та потрібних сил,
Які жадане в річку думань влили.
Упевненіше йду через ці дні.
І на гіркущість роблюсь дужче злішим.
Бо радість завесніла у мені
Від пісні, що відтоді найрідніша!
О К Е А Н Н Я
Бентежне квітування весносвіту,
Хоч ще його торкає осорій.
Іду у квіття. Щедросонце світить
Й світання будить у душі моїй.
Ніколи не розвидниться без цього.
Інакшого не прагну вже буття.
Лише такої милості у Бога
Вимолюю для залишку життя .
Бо що воно отут без весноквіту,
Котрий долає лютий градобій?
У світі чарів днів моїх повітря
В безодню вкине кожен осорій.
Із ним лишень про справжність щастя взнаю
На узберезі ще незнаних літ.
…Земля кохана в океанні раю,
Якщо її чарує весноквіт!
Б І Й
Літа… Літа … Бентежний часобог
Біжить в задумі через сад весняний.
Немов зібравсь створити він пролог
До роздумів святих та полум’яних.
Це через нього рушив на двобій!
Адже душа повірила у ранок,
Який на долю позирав з – під вій,
Надпивши чари зібрані у дзбанок.
Він через те наважився на бій ,
Що ніжнобудень радість напророчив.
Це стало необхідністю в судьбі,
Котра йому дивилася ув очі.
Я поряд з ним замислений стою
Й не хочу дуже безголосся волі,
Бо те що він уздрів у тім бою,
Овеснило й зіниці мого болю.
… Душа іде через весняний сад
І владарюють думи неодмінні.
Та відчуваю невмирущий лад
Від шепотіння: «Слава Україні!»
С У В’ Я З Ь
Пошлюбились суспільне з особистим
І врапт почарівнішали світи.
Це – певно, долі неймовірний вистриб,
Який мені подарувала ти!
Бо я не жив без щастя отакого,
А існував, не бачачи мети.
І горді вчинки виглядали вбого
Над урвищем крутезним сумноти.
Тепер – усе! Бо знаю : в плині буднів
Свою стежину все – таки знайшов!
Пройду і в далечіні многотрудні,
Коли думки осонцює любов!
Нехай услід чужі «вітають» свистом
Й сміються з дивовезних проростань –
Пошлюбились суспільне з особистим,
Аби поцілував щасливу грань!
В И Ш И В А Н К А
Усім думкам і нині дуже п’янко.
(Чарівна діалектика буття!)
Вдягнула честь на мене вишиванку,
Щоб гордо ніс лиш ріднокрайний стяг.
Я фаноносцем залишатись мушу,
Допоки не покличе в сум Харон,
Адже назавжди увійшов у душу
Священний українськості закон,
Без котрого не вздріє літ дорога,
Що ніжний берег щастя ожива.
І через це вимолюю у Бога
До нього курсу, адже голова
Занурилась у брагу долі й п’янко
Мою бентегу уперед несе.
…Вдягнула честь на мене вишиванку
І став щасливим на життя усе.