Священна земля
На Донбасі поле сіють кулями
й спопеляють соняхи вогнем…
Тут лани живуть лише минулими
врожаями та майбутнім днем:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли жниво перевеслом зв’язане
освятить промінням мирний день,
як закохані шепнуть слова несказані –
тоді ніч в світанок перейде…
І земелька від золи очиститься –
щезнуть «гради», змиють зло дощі
й знову зацвітуть калини китиці,
й закружляють журавлів ключі.
О, як нам усім вже миру хочеться –
згинь, кривава… Не приходь і в сни!
Хай сльоза утрати нам не точиться
та й не гинуть на війні сини.
Ще живі, бо всі давно розкуті ми
й стоїмо на смерть за рідний край
на війні, що розпочата Путіним –
Господи, антихристів скарай!..
І засій нам в душі дух нескорених –
знайте, люті найманці Кремля:
Ми отут вросли стожильним коренем,
бо священна батьківська земля!
19.08.2020 р.
* * *
Кобзареві
Мені тринадцятий минає
(хоч я, звичайно, не Тарас*)
саме тепер, у нічний час,
в оцю хвилиноньку якраз…
Щоправда, в другім півстолітті.
Та щастя більшого не має:
весь вік «Кобзар» – душі суцвіття,
що шлях калиною освітить
для українців, усіх нас.
…Уже настав Медовий Спас,
який мене з народження тримає.
Не спочиваю на Парнасі –
йду за тобою, наш Тарасе…
Будителю і наш Пророче,
ти дивишся усім нам в очі
та проти зайд нас кличеш в бій.
Кобзарю, вдячні ми тобі
за дух у битві з москалями –
за нами Правда й Бог із нами,
земля батьків і плеса голубі…
Звемося Кобзаревими синами.
До сонця линуть мирні голуби –
щоб знали всі, великі та малі,
що ми на рідній, на святій землі,
котру всім серцем кожен полюбив,
яку від нас нікому не забрати:
тут вічно буде Син і буде Мати…
За це з вогненним словом йду в солдати,
щоб дух козацький в грудях не змілів, –
кажу як син ткача, син Василів,
який за Неньку відсіч зможе дати:
Ми, українці, – на своїй землі!
14.08.2020 р.
_______________
*Тарас – тут автор має на увазі Тараса Шевченка.
Наш дух і сила вищі, ніж Говерла
Ці гори я нікому не віддам –
мої Карпати! – тут душа співає,
й перо щебече, мов стрімка вода,
і сонце мої думи зігріває.
Тут я – співець й опришок (чом же ні?),
я – син Митуси й Довбуша нащадок…
Ми з України ворога женім,
бо тут наш рід і вічності початок.
Говерла височіє й Піп Іван,
отут свята земля і все, що маю.
Тут молодію й творяться дива,
цей рай земний всім серцем обіймаю.
Голублю Всесвіт, тішуся цим днем,
гартую слово у гірськім повітрі.
Мій слід в Карпатах, вірю, не мине,
бо пульс тримаю свій на часу вістрі.
Минуться війни, розбрат, суєта,
у вічність кануть чорні негаразди.
Священна ця земля, земля свята,
ми – України оборонці й ґазди.
Дивлюся в даль, напружую свій зір,
болить, коли співають «Ще не вмерла…».
«Не вмре ніколи! – лине з гір до зір. –
Наш дух і сила вищі, ніж Говерла!».
18.07.2019 р.
* * *
Колеса уперед постійно крутяться
й здіймають пил замріяних доріг.
Обвітрених чекає зелен-рута ця,
щоб на хвилинку хтось у ній приліг.
Спочиньте в холодку й росою вмийтеся,
ковтніть водиці й наберіться сил.
Аби здавалась неземною мить оця –
благословення в неба попроси.
Воно почує пілігримів-страдників
у затінку дорожньої краси
й додасть усім скарбів не до багажників –
на плечі хрест в дорогу й… «На, неси…
Підстав рамено, витри піт з потилиці,
колеса на узбіччі покидай…
То байдуже, що всі на тебе дивляться,
а ти прямуй до зір за небокрай».
– І чий це голос? – навіть не здивуюся. –
Беру тягар в дорогу неспроста…
Спереду – довгий шлях, позаду вулиця,
та я несу й не скину з пліч хреста.
18.08.2020 р.
* * *
Вже в осінь йде оце блаженне літо…
У вирі буднів, свят й нових століть –
о, скільки дум під сонечком зігріто,
бо вже й мій вік теж в осені стоїть.
Мій вересню, не плач – я не плаксивий,
мене ніхто не скорить силоміць…
То не біда, що чуб вже трохи сивий –
душа все лине до священних місць.
Бо все марнотне на землі й нестримне,
лиш у молитві дух мій ожива…
Тому щодня шукаю свіжі рими
та ще ніким несказані слова.
19.08.2020 р.
***
Не нарікай, що мусиш рано встати –
Творцеві краще дякуймо за це.
Бо кожна мить нові карбує дати,
то ж день зустрінь із осяйним лицем.
Ти посміхайся щиро своїм рідним,
і милостиню ближньому подай.
Будь сином України вірним й гідним,
їй на вівтар дай дещицю бодай.
І Бог тобі пошле квітучі весни
й благословенні Господом літа.
Ісус воскрес – й усе колись воскресне,
для душ настане вічність золота.
А доки ти ще маєш маму й тата –
навідайся, вони ж чекають нас…
Не нарікай, що мусиш рано встати –
Христос в дорогу кличе і наш Спас.
Перехрестімось вдома на порозі –
так Слово каже, це ж не мій урок.
Ми тут в гостях, ми на землі – в дорозі.
Додому шлях у вічність лиш за крок.
19.08.2020 р.
Квіти для матері
Ця пара квіточок для Вас, матусю,
хоч вже давно душа на небесах,
а рана в серці незагойна й досі,
тому й тужливі строфи написав.
Сьогодні, ненько, Ваші уродини –
вітаю і молюсь за упокій…
Без Вас, рідненька, не минає днини
в цей вік стрімкий.
А ніжні пелюстки – душі потреба,
в них – клаптик висі й сонце вдалині.
Може, то Ви всміхнулися із неба
мені?..
12.06.2021 р.
* * *
Як давно я не ходив по травах,
ну а вчора прилетів сюди,
де росою скупані отави
берегли ще з юності сліди.
Ті сліди, ймовірно, із дитинства
босоногого й шкільних років…
Бо чого мене так в грудях тисне,
бо чого я так сюди хотів –
в сад, який заклали мама й тато,
в ліс, куди дідусь стежками вів.
Боже, як тут спогадів багато!
Господи, я так сюди летів!..
Тут пройшли роки, зустрілись друзі,
звідси через Галич в світ побрів.
…Пустками хати стоять в окрузі,
де жили і в смутку, і в добрі,
де до річки вилися стежини,
де на грядках спіли огірки,
визрівали у лугах ожини –
о, який-то спогад цей гіркий!..
Он стоїть в задумі рідна хата,
вже й стежок до Луквиці нема,
і нема вже ні сестри, ні брата –
тільки пустка віє тут німа.
Знаю, що не вернеться ніколи
час отой, як у селі я ріс…
І тому мене так в грудях коле,
і тому бентежно тут до сліз.
27.07.2019 р.
КНЯЗЬ ЕПОХ
(Цикл)
Серпню мій, Медовий Спасе…
Сяє сонцем спраглий серпень,
манить в гості він до себе
й кличе: «В дивну казку цю зайди!».
Не питає, хто ти й звідки…
Квіти ці – любові свідки,
урожай – невтомних рук плоди…
Пригуби солодкий персик,
наче поцілунок перший…
Ти його пригадуєш, мабуть?
Подорослішали діти –
вірного кохання квіти –
хай Господь благословить їх в добру путь.
Я від щастя серед саду
просто на траву присяду,
чи від радості приляжу в холодку.
…Промайнули зими й весни –
блисне серпень й літо сплесне,
як в долоні, й подарує мить щемку.
Бо душа ще хоче літа
й з Музою в блаженстві мліти
та мережити словами папірець…
Серпню мій, Медовий Спасе,
дай в дорозі йти й не впасти –
слід лишати, як велів мені Творець.
12.08.2020 р.
* * *
Не уточнюйте, де я – відбув у незнані світи,
де палючі піски й мовчазні стародавні руїни.
Не шкодуйте мене, бо ні грішник я, ані святий –
я лиш той пілігрим, що не житиме без України.
Я лишень мандрівник, що цінує своє і чуже,
не запитуйте лиш чи любив, чи грішив і чи каюсь,
на могилах батьків – в молитвах сповідаюсь уже,
бо скарби неземні і Творець мою душу чекають.
Але ще не пора… Підкоряю зелені моря
й зафіксовую хвилі: і вірші, і твори прозові…
Ось у дзеркалі плеса і місяць, і рання зоря,
там і ми, наче в сні, зачаровано мрієм про зорі.
Зорепадів нема. Тут лиш рифи й корали на дні,
веселкові рибини, мігрують медузи… А люди –
мчать сюди повсякчас звідусіль, хоч на сім-десять днів,
щоб сховатись від справ, суєти і мирської облуди.
Черепашок шукають і в мушлях перлини, та я
не хапаю чуже, щоб таємно скарб вивезти звідси,
вартові й охоронці невидимо збоку стоять,
ну а поруч на шейхів полюють сп’янілі гульвіси.
Надивлюсь на таких і дивуюся хтивим жінкам
і арабським старшинам, і шейхам, і нашим вельможам.
Не спиню від гріха. Їх зупинить колись мить дзвінка,
як із вуст нечестивих зірветься: «Помилуй нас, Боже!».
Піраміди німі: таїну заховали в собі,
в лабіринтах склепів тільки мумії, дивні істоти,
фараони, раби й імператори тут, і чийсь біль,
хоч нетлінні тіла… А де душі? – запитую всоте.
Задивлюся у вись, у бездонну, незвідану синь,
і от-от утечу-полечу в небесах над світами.
Там, де був, – я чужак… А отут – України я син,
і тому з чужини повертаюсь додому, до Мами…
16.07.2019 р.
***
Це наше літо!.. Літечко на двох,
далеко так від рідного порога,
де ми щасливі… І радіє Бог,
що в парі з літа – в осінь. І до Бога.
Не згадуй всує Господа, бо гріх…
Бо серпень ще, хоч переходить в осінь,
за тим – зима і вічності поріг
й Отець спитає: «Чом грішили досі?».
Ми тут б’ємо чолом перед Творцем,
а там, на небі, йде душа для звіту…
Молюся, щоб не вдарити лицем
за всі провини, і свої, і світу.
Тече пісок в хронометрі склянім
і час тече – он садовина всюди…
Хоч плачмо, хоч молімось, хоч клянім –
на звіт прийдуть і нелюди, і люди.
Господь покличе душі у свій час,
а тут – лиш хрест, що ми жили тоді-то
(Поет чи Муза – творчих мук еліта)…
Та ще горить життя земна свіча –
раюймо в парі тут… Це – наше літо!
17.07.2019 р.
Яблучний Спас
Спіле жито – серпня ряса,
оду цвіркунець співа…
Вже настало свято Спаса –
й неземні в душі дива.
Дивина й в саду моєму:
хрестик в цвіті та плодах.
Чудо! – хоч пиши поему…
Знак такий Творець подав.
Перевтілення Господнє –
Яблучний (в народі) Спас.
Помічаємо сьогодні,
що вже літо йде від нас.
Стиглі яблука та груші,
інші визріли плоди…
А в молитві – зріють душі,
що із Богом назавжди.
Поминаймо нині рідних
й щоб до храму кожен встиг.
В росах трави стали срібні –
отже, й серпень вже достиг.
Скоро вересень, там – осінь
й молитов іконостас…
Дзвонять думи стоголосі:
«Спасе, ще не йди від нас!».
18.08.2020 р.
* * *
Осінній день так швидко промайнув
і знов жагучо-творча ніч настане…
Лишень тебе кохатиму одну,
немов уперше, рідна, чи востаннє.
А ти мені розказуй про святе,
оповідай про почуття високі.
Моя душа ще веснами цвіте,
щоб озорити щастя карооке.
І я тебе до серця притулю,
послухай, як воно забилось лунко.
Не хочу говорити, що люблю –
освідчуся жагучим поцілунком.
Так ніч мине з нектаром на вустах
й світанок, ранок, полудень – у втечі.
День крилами змахнув, як сизий птах…
Знов рання зірка сяє, бо вже вечір.
А там – обійми, ласки та снага…
Почали навіть зорі мерехтіти,
бо вчули, як вмовляє дорога:
«Та трішки потерпи – не сплять ще діти…».
Недремна ніч, бо солодко обом,
шепочемось, щоб не розбити тишу.
Ця щастя мить – йменується любов,
яку весь вік лелію та колишу.
15.09.2020 р.
* * *
Не співаю тобі колискову,
бо й без мене кохана спить солодко.
Не проспи тільки щастя підкову,
найцінніше моє ти золотко…
Он світанок невдовзі настане –
я вже звик ніч безсонням міряти:
Кожен вірш мій, можливо, останній,
тож пишу всім й тобі, моя мріє ти.
Ще творю поміж свят і між буднями,
і ночами, і днями прозорими…
Мила, спи, тільки Музою будь мені,
щоб слова мої стали зорями.
05.09. 2019 р.
* * *
Отак і вік минає, як усе:
знайомство, зустріч, перший поцілунок.
Було, і я закохувався в юнок.
А нині – вітер жовтий лист несе…
Бо осінь вже надворі й на віку.
Он ґазди до стодол занесли рало…
Небачене щось юність мою вкрало
й сивини залишило й мить щемку.
Ці спогади, мов ягідки ожин,
які у спеку тамували спрагу,
в стрімкій дорозі я до тебе прагнув,
Поезіє, у слові – я ожив…
А ще любов душі давала злет,
коли шукав для свого серця пару,
зустрів кохання – щастя і покару,
бо в шлюбі на землі і добре, й зле.
Бувало всяко, як у всіх людей,
та ми, кохана, на віку не спали,
бо знаємо: життя – немовби спалах
й світанок, що вінчає ніч і день.
То не біда, що осені пора…
Мене давно п’янка надія гріє,
що збудеться моя завітна мрія –
весь вік творити й жити для добра.
Князь епох
(Експромт)
Всі пори віку – це мої епохи,
минулого стежини на лиці…
Сивини чуб фарбують вже потрохи,
та я іду – минаю манівці.
Цвіла Весна… Мені хотілось далі,
бо сотні раз у юності хмелів.
Були моменти різні: злі та вдалі –
високий злет й падіння до землі.
Вставай, казав, тут скиглити не треба –
й долав усі бар’єри на шляху…
Зустрів кохання за велінням неба
й пив полинову чашу в мить лиху.
Бувала й спека, й зливи серед Літа,
йшов крізь ярінь і босим по стерні.
Біг терном й плив Рікою Геракліта,
і вирувала Пісня у мені…
І шлях земний завів мене у Осінь,
де вересень і жовтень, й листопад.
Спитає хтось, де скарб мій, а я – ось він:
Поезія та шрами на стопах.
Оце і є мої скарби небесні.
Дружина, донька, внучка – це жінки,
з якими проминають мої весни,
і Муза – їй не зраджую таки.
Моя стихія – Лірика та Епос,
бо ще лиш Осінь, знаю, не Зима.
Ще наді мною височіє небо –
творю весь час, щоб жити недарма.
Усе моє життя – одна епоха,
лиш не кажу яка… Оцінить Бог.
Я – пілігрим у ролі скомороха,
що на віку не скиглив і не охав,
й слугою теж не був.
Я – князь епох!..
15.09.2020 р.
м. Івано-Франківськ.
“Українська літературна газета”, ч. 16(308), 13.08.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.