Ярослав Ткачівський. Пілігрим на священній землі, або К н я з ь е п о х

811

Священна земля

На Донбасі поле сіють кулями

й спопеляють соняхи вогнем…

Тут лани живуть лише минулими

врожаями та майбутнім днем:

 

Коли жниво перевеслом зв’язане

освятить промінням мирний день,

як закохані шепнуть слова несказані –

тоді ніч в світанок перейде…

 

І земелька від золи очиститься –

щезнуть «гради», змиють зло дощі

й знову зацвітуть калини китиці,

й закружляють журавлів ключі.

 

О, як нам усім вже миру хочеться –

згинь, кривава… Не приходь і в сни!

Хай сльоза утрати нам не точиться

та й не гинуть на війні сини.

 

Ще живі, бо всі давно розкуті ми

й стоїмо на смерть за рідний край

на війні, що розпочата Путіним –

Господи, антихристів скарай!..

 

І засій нам в душі дух нескорених –

знайте, люті найманці Кремля:

Ми отут вросли стожильним коренем,

бо священна батьківська земля!

19.08.2020 р.

 

* * *

   Кобзареві

Мені тринадцятий минає

(хоч я, звичайно, не Тарас*)

саме тепер, у нічний час,

в оцю хвилиноньку якраз…

Щоправда, в другім півстолітті.

Та щастя більшого не має:

весь вік «Кобзар» – душі суцвіття,

що шлях калиною освітить

для  українців, усіх нас.

…Уже настав Медовий Спас,

який мене з народження тримає.

 

Не спочиваю на Парнасі –

йду за тобою, наш Тарасе…

Будителю і наш Пророче,

ти дивишся усім нам в очі

та проти зайд нас кличеш в бій.

Кобзарю, вдячні ми тобі

за дух у битві з москалями –

за нами Правда й Бог із нами,

земля батьків і плеса голубі…

Звемося Кобзаревими синами.

 

До сонця линуть мирні голуби –

щоб знали всі, великі та малі,

що ми на рідній, на святій землі,

котру всім серцем кожен полюбив,

яку від нас нікому не забрати:

тут вічно буде Син і буде Мати…

За це з вогненним словом йду в солдати,

щоб дух козацький в грудях не змілів, –

кажу як син ткача, син Василів,

який за Неньку відсіч зможе дати:

Ми, українці, – на своїй землі!

14.08.2020 р.

_______________

*Тарас – тут автор має на увазі Тараса Шевченка.

 

Наш дух і сила вищі, ніж Говерла

Ці гори я нікому не віддам –

мої Карпати! –  тут душа співає,

й перо щебече, мов стрімка вода,

і сонце мої думи зігріває.

 

Тут  я –  співець й опришок (чом же ні?),

я – син Митуси й Довбуша нащадок…

Ми з України ворога женім,

бо тут наш рід і вічності початок.

 

Говерла височіє й Піп Іван,

отут свята земля і все, що маю.

Тут молодію й творяться дива,

цей рай земний всім серцем обіймаю.

 

Голублю Всесвіт, тішуся цим днем,

гартую слово у гірськім повітрі.

Мій слід в Карпатах, вірю, не мине,

бо пульс тримаю свій на часу вістрі.

 

Минуться війни, розбрат, суєта,

у вічність кануть чорні негаразди.

Священна ця земля, земля свята,

ми – України оборонці й ґазди.

 

Дивлюся в даль, напружую свій зір,

болить, коли співають «Ще не вмерла…».

«Не вмре ніколи! – лине з гір до зір. –

Наш дух і сила вищі, ніж Говерла!».

18.07.2019 р.

 

* * *

Колеса уперед постійно крутяться

й здіймають пил замріяних доріг.

Обвітрених чекає зелен-рута ця,

щоб на хвилинку хтось у ній приліг.

 

Спочиньте в холодку й росою вмийтеся,

ковтніть водиці й наберіться сил.

Аби здавалась неземною мить оця –

благословення в неба попроси.

 

Воно почує пілігримів-страдників

у затінку дорожньої краси

й додасть усім скарбів не до багажників –

на плечі хрест в дорогу й… «На, неси…

 

Підстав рамено, витри піт з потилиці,

колеса на узбіччі покидай…

То байдуже, що всі на тебе дивляться,

а ти прямуй до зір за небокрай».

 

– І чий це голос? – навіть не здивуюся. –

Беру тягар в дорогу неспроста…

Спереду – довгий шлях, позаду вулиця,

та я несу й не скину з пліч хреста.

18.08.2020 р.

 

* * *

Вже в осінь йде оце блаженне літо…

У вирі буднів, свят й нових століть –

о, скільки дум під сонечком зігріто,

бо вже й мій вік теж в осені стоїть.

 

Мій вересню, не плач – я не плаксивий,

мене ніхто не скорить силоміць…

То не біда, що чуб вже трохи сивий –

душа все лине до священних місць.

 

Бо все марнотне на землі й нестримне,

лиш у молитві дух мій ожива…

Тому щодня шукаю свіжі рими

та ще ніким несказані слова.

19.08.2020 р.

 

***

Не нарікай, що мусиш рано встати –

Творцеві краще дякуймо за це.

Бо кожна мить нові карбує дати,

то ж день зустрінь із осяйним лицем.

 

Ти посміхайся щиро своїм рідним,

і милостиню ближньому подай.

Будь сином України вірним й гідним,

їй на вівтар дай дещицю бодай.

 

І Бог тобі пошле квітучі весни

й благословенні Господом літа.

Ісус воскрес – й усе колись воскресне,

для душ настане вічність золота.

 

А доки ти ще маєш маму й тата –

навідайся, вони ж чекають нас…

Не нарікай, що мусиш рано встати –

Христос в дорогу кличе і наш Спас.

 

Перехрестімось вдома на порозі –

так Слово каже, це ж не мій урок.

Ми тут в гостях, ми на землі – в дорозі.

Додому шлях у вічність лиш за крок.

19.08.2020 р.

 

Квіти для матері

Ця пара квіточок для Вас, матусю,

хоч вже давно душа на небесах,

а рана в серці незагойна й досі,

тому й тужливі строфи написав.

 

Сьогодні, ненько, Ваші уродини –

вітаю і молюсь за упокій…

Без Вас, рідненька, не минає днини

в цей вік стрімкий.

 

А ніжні пелюстки – душі потреба,

в них – клаптик висі й сонце вдалині.

Може, то Ви всміхнулися із неба

мені?..

12.06.2021 р.

 

* * *

Як давно я не ходив по травах,

ну а вчора прилетів сюди,

де росою скупані отави

берегли ще з юності сліди.

 

Ті сліди, ймовірно, із дитинства

босоногого й шкільних років…

Бо чого мене так в грудях тисне,

бо чого я так сюди хотів –

 

в сад, який заклали мама й тато,

в ліс, куди дідусь стежками вів.

Боже, як тут спогадів багато!

Господи, я так сюди летів!..

 

Тут пройшли роки, зустрілись друзі,

звідси через Галич в світ побрів.

…Пустками хати стоять в окрузі,

де жили і в смутку, і в добрі,

 

де до річки вилися стежини,

де на грядках спіли огірки,

визрівали у лугах ожини –

о, який-то спогад цей гіркий!..

 

Он стоїть в задумі рідна хата,

вже й стежок до Луквиці нема,

і нема вже ні сестри, ні брата –

тільки пустка віє тут німа.

 

Знаю, що не вернеться ніколи

час отой, як у селі я ріс…

І тому мене так в грудях коле,

і тому бентежно тут до сліз.

27.07.2019 р.

 

    КНЯЗЬ ЕПОХ

           (Цикл)

Серпню мій, Медовий Спасе…

 

Сяє сонцем спраглий серпень,

манить в гості він до себе

й кличе: «В дивну казку цю зайди!».

Не питає, хто ти й звідки…

Квіти ці – любові свідки,

урожай – невтомних рук плоди…

 

Пригуби солодкий персик,

наче поцілунок перший…

Ти його пригадуєш, мабуть?

Подорослішали діти –

вірного кохання квіти –

хай Господь благословить їх в добру путь.

 

Я від щастя серед саду

просто на траву присяду,

чи від радості приляжу в холодку.

…Промайнули зими й весни –

блисне серпень й літо сплесне,

як в долоні, й подарує мить щемку.

 

Бо душа ще хоче літа

й з Музою в блаженстві мліти

та мережити словами папірець…

Серпню мій, Медовий Спасе,

дай в дорозі йти й не впасти –

слід лишати, як велів мені Творець.

12.08.2020 р. 

 

* * *

Не уточнюйте, де я – відбув у незнані світи,

де палючі піски й мовчазні стародавні руїни.

Не шкодуйте мене, бо ні грішник я, ані святий –

я лиш той пілігрим, що не житиме без України.

 

Я лишень мандрівник, що цінує своє і чуже,

не запитуйте лиш чи любив, чи грішив і чи каюсь,

на могилах батьків – в молитвах сповідаюсь уже,

бо скарби неземні і Творець мою душу чекають.

 

Але ще не пора… Підкоряю зелені моря

й зафіксовую хвилі: і вірші, і твори прозові…

Ось у дзеркалі плеса і місяць, і рання зоря,

там і ми, наче в сні, зачаровано мрієм про зорі.

 

Зорепадів нема. Тут лиш рифи й корали на дні,

веселкові рибини, мігрують медузи… А люди –

мчать сюди повсякчас звідусіль, хоч на сім-десять днів,

щоб сховатись від справ, суєти і мирської облуди.

 

Черепашок шукають і в мушлях перлини, та я

не хапаю чуже, щоб таємно скарб вивезти звідси,

вартові й охоронці невидимо збоку стоять,

ну а поруч на шейхів полюють сп’янілі гульвіси.

 

Надивлюсь на таких і дивуюся хтивим жінкам

і арабським старшинам, і шейхам, і нашим вельможам.

Не спиню від гріха. Їх зупинить колись мить дзвінка,

як із вуст нечестивих зірветься: «Помилуй нас, Боже!».

 

Піраміди німі: таїну заховали в собі,

в лабіринтах склепів тільки мумії, дивні істоти,

фараони, раби й імператори тут, і чийсь біль,

хоч нетлінні тіла… А де душі? – запитую всоте.

 

Задивлюся у вись, у бездонну, незвідану синь,

і от-от утечу-полечу в небесах над світами.

Там, де  був, – я чужак… А отут – України я син,

і тому з чужини повертаюсь додому, до Мами…

16.07.2019 р.

 

***

Це наше літо!.. Літечко на двох,

далеко так від рідного порога,

де ми щасливі… І радіє Бог,

що в парі з літа – в осінь. І до Бога.

 

Не згадуй всує Господа, бо гріх…

Бо серпень ще, хоч переходить в осінь,

за тим – зима і вічності поріг

й Отець спитає: «Чом грішили досі?».

 

Ми тут б’ємо чолом перед Творцем,

а там, на небі, йде душа для звіту…

Молюся, щоб не вдарити лицем

за всі провини, і свої, і світу.

 

Тече пісок в хронометрі склянім

і час тече – он садовина всюди…

Хоч плачмо, хоч молімось, хоч клянім –

на звіт прийдуть і нелюди, і люди.

 

Господь покличе душі у свій час,

а тут – лиш хрест, що ми жили тоді-то

(Поет чи Муза – творчих мук еліта)…

Та ще горить життя земна свіча –

раюймо в парі тут… Це – наше літо!

17.07.2019 р.

 

Яблучний Спас

Спіле жито – серпня ряса,

оду цвіркунець співа…

Вже настало свято Спаса –

й неземні в душі дива.

 

Дивина й в саду моєму:

хрестик в цвіті та плодах.

Чудо! – хоч пиши поему…

Знак такий Творець подав.

 

Перевтілення Господнє –

Яблучний (в народі) Спас.

Помічаємо сьогодні,

що вже літо йде від нас.

 

Стиглі яблука та груші,

інші визріли плоди…

А в молитві – зріють душі,

що із Богом назавжди.

 

Поминаймо нині рідних

й щоб до храму кожен встиг.

В росах трави стали срібні –

отже, й серпень вже достиг.

 

Скоро вересень, там – осінь

й молитов іконостас…

Дзвонять думи стоголосі:

«Спасе, ще не йди від нас!».

18.08.2020 р.

 

* * *

Осінній день так швидко промайнув

і знов жагучо-творча ніч настане…

Лишень тебе кохатиму одну,

немов уперше, рідна, чи востаннє.

 

А ти мені розказуй про святе,

оповідай про почуття високі.

Моя душа ще веснами цвіте,

щоб озорити щастя карооке.

 

І я тебе до серця притулю,

послухай, як воно забилось лунко.

Не хочу говорити, що люблю –

освідчуся жагучим поцілунком.

 

Так ніч мине з нектаром на вустах

й світанок, ранок, полудень – у втечі.

День крилами змахнув, як сизий птах…

Знов рання зірка сяє, бо вже вечір.

 

А там – обійми, ласки та снага…

Почали навіть зорі мерехтіти,

бо вчули, як вмовляє дорога:

«Та трішки потерпи – не сплять ще діти…».

 

Недремна ніч, бо солодко обом,

шепочемось, щоб не розбити тишу.

Ця щастя мить – йменується любов,

яку весь вік лелію та колишу.

15.09.2020 р. 

 

* * *

Не співаю тобі колискову,

бо й без мене кохана спить солодко.

Не проспи тільки щастя підкову,

найцінніше моє ти золотко…

 

Он світанок невдовзі настане –

я вже звик ніч безсонням міряти:

Кожен вірш мій, можливо, останній,

тож пишу всім й тобі, моя мріє ти.

 

Ще творю поміж свят і між буднями,

і ночами, і днями прозорими…

Мила, спи, тільки Музою будь мені,

щоб слова мої стали зорями.

05.09. 2019 р.

 

* * *

Отак і вік минає, як усе:

знайомство, зустріч, перший поцілунок.

Було, і я закохувався в юнок.

А нині – вітер жовтий лист несе…

 

Бо осінь вже надворі й на віку.

Он ґазди до стодол занесли рало…

Небачене щось юність мою вкрало

й сивини залишило й мить щемку.

 

Ці спогади, мов ягідки ожин,

які у спеку тамували спрагу,

в стрімкій дорозі я до тебе прагнув,

Поезіє, у слові – я ожив…

 

А ще любов душі давала злет,

коли шукав для свого серця пару,

зустрів кохання – щастя і покару,

бо в шлюбі на землі і добре, й зле.

 

Бувало всяко, як у всіх людей,

та ми, кохана, на віку не спали,

бо знаємо: життя – немовби спалах

й світанок, що вінчає ніч і день.

 

То не біда, що осені пора…

Мене давно п’янка надія гріє,

що збудеться моя завітна мрія –

весь вік творити й жити для добра.

 

Князь епох

 (Експромт)

Всі пори віку – це мої епохи,

минулого стежини на лиці…

Сивини чуб фарбують вже потрохи,

та я іду – минаю манівці.

 

Цвіла Весна… Мені хотілось далі,

бо сотні раз у юності хмелів.

Були моменти різні: злі та вдалі –

високий злет й падіння до землі.

 

Вставай, казав, тут скиглити не треба –

й долав усі бар’єри на шляху…

Зустрів кохання за велінням неба

й пив полинову чашу в мить лиху.

 

Бувала й спека, й зливи серед Літа,

йшов крізь ярінь і босим по стерні.

Біг терном й плив Рікою Геракліта,

і вирувала Пісня у мені…

 

І шлях земний завів мене у Осінь,

де вересень і жовтень, й листопад.

Спитає хтось, де скарб мій, а я – ось він:

Поезія та шрами на стопах.

 

Оце і є мої скарби небесні.

Дружина, донька, внучка – це жінки,

з якими проминають мої весни,

і Муза – їй не зраджую таки.

 

Моя стихія – Лірика та Епос,

бо ще лиш Осінь, знаю, не Зима.

Ще наді мною височіє небо –

творю весь час, щоб жити недарма.

 

Усе моє життя – одна епоха,

лиш не кажу яка… Оцінить Бог.

Я – пілігрим у ролі скомороха,

що на віку не скиглив і не охав,

й слугою теж не був.

Я – князь епох!..

15.09.2020 р. 

 

м. Івано-Франківськ.

 

“Українська літературна газета”, ч. 16(308), 13.08.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?