***
Я прийду до вицвілої річки
на нічну симфонію лісів.
Хтось мені докине, що язичник
зі старого племені волхвів,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
що прийшов на зорях заклинати,
слобожанський вуду чи мольфар…
Я ж сиджу, пірнувши у сонати,
партитури списуючи з хмар.
Грає ліс, і річка аж не дише –
все чекає музи-ворожби…
Десь отут народжуються вірші –
ще ніким не знайдені скарби.
***
Я, мабуть, Платон чи Сократ,
бо шукаю відповідь на вічне питання:
як збагатіти в стократ
уперше й востаннє?
Ой як же тих грошей хочеться.
з ранку й до ночі уперто гуглю.
Мені б бодай півмільйончика,
замість дулі.
Сиджу у позі Сенеки,
читаю розумні цитати.
Там пишуть: мільйон – це легко,
треба лиш працювати.
Але працювать не для мене,
бо я поет і філософ.
Мені б тих грошей та й з неба,
а я із носом…
Сиджу в монітор упершись,
і де такий спосіб береться,
щоб клацнуть пальцями й зі спроби першої
зробитись Гейтсом?
А може, й справді знайти роботу?
Цей метод, кажуть, усіх віншує…
Нехай на нього клюють ідіоти,
а я не такий – я займусь фен-шуєм!…
***
Жити покращало так, як ніколи –
справдились мрії.
Навіть трамваї вистрибують з колій
від ейфорії.
Мріють, залізні, маршрути забути,
хоч коли-небудь.
Зняти дроти, наче скинути пута,
й бігти у небо.
Мчать, безкондукторні, і торохкочуть,
втомою повні,
крізь перехрестя сльотавої ночі
у невідомість.
Тягнуть людей на собі, наче торби,
що у безхатьків.
Їм би втекти, подолавши затор би,
й бігти крізь Харків.
Поміж будинків нестися невпинно,
аж до знесили,
та… «Обережно… Наступна зупинка…»
Знову не встигли…
***
Чужа душа – то, кажуть, темний ліс…
Л. Костенко
«Чужа душа – то, кажуть, темний ліс».
Чужа душа – для інших потайне.
А хтось хіба в свою уже заліз?..
Навчи мене…
Чужа душа – мов тисяча боліт,
яку чорти дбайливо бережуть.
Свою б спочатку змірити убрід,
а то – чужу…
Чужа душа – і в Африці чужа.
Її отак не візьмеш голіруч.
В яких кістках захована душа?
Скажи, не муч…
Чужа душа – для іншого табу.
Не лізь у душу іншого і ти.
Дай, Господи, бездушному рабу
свою знайти…
***
Таке небо високе,
як буває весною,
коли зійдуть останні
сіро-чорні сніги.
І захочеться жити,
і творити, й чудити,
навіть скинеш додолу
шапку із голови.
Хай весна шаленіє
і наповнює ріки,
і стрічає світанки
стоголоссями птиць.
З-під асфальту проб’ється
зелененька травинка,
наче та вподобайка
на сторінці весни.
Наречена
Дощі чубаті зірвались знову
у ці нечасті сонячні дні.
Весна сьогодні така нервова,
немов наречена на виданні.
Вона сміється і знову плаче,
дівча заквітчане, молоде…
А світ радіє собі, неначе
весна зелена за нього йде…
***
Ти смійся, кохана, смійся,
від того тепліше буде.
Із нами сміється місяць,
на нас поглядають люди.
Притисну до себе міцно –
твій подих такий гарячий.
Біжить неспокійне місто
на сотні нових побачень.
А ми із тобою разом,
неначебто знову вперше.
Ти знаєш, життя – прекрасне,
коли ти за руку держиш.
Коли я тебе тримаю,
коли ти така щаслива,
здається, тоді трамваї
підморгують нам грайливо…
***
Пензель чубатий, як справжній мужчина,
фарбу галантно стрічав на мольберті.
В час, як непрохано в двері прочинені
протяг бажав удертись.
З пензлем натхненно єдналася фарба,
він переносив її на полотна.
Протяг зникав, та вертався і вабив
фарбу свою холодну.
Фарба спливала за пензлем покірно,
на полотні залишаючи колір.
Двох божевільних єднала довіра –
жоден її не скорить.
Протяг чекав, та завіявся з вітром,
більше не в силі порушити все це.
Пензель утомлено ліг на палітру –
так виникало мистецтво…
***
Весна уповні. Вже й бузок цвіте.
Стара збирає той врожай багатий.
Колись малечу ганила за те.
Тепер сама. Аж соромно сказати.
І до метро сутужно побрела,
букет бузковий в торбу заховавши.
Хай Бог пробачить за її діла.
Дивитись в очі боляче і страшно.
Притиснувши травневий аромат,
десь біля входу стане, на порозі.
Як схоче хто потішити дівчат,
беріть бузок. Багато не попросить.
Та хоч би хто у той поглянув бік.
Аж раптом дід якийсь бере за руку:
– Їй в травні мало бути, як тобі…
Давай букет, порадую голубку.
***
Не клопочися, казала мати,
не клопочися.
Ти знаєш, синку, усе минає,
ніщо не вічне.
Було усяке в житті у мене,
хіба згадаєш,
та ти не бійся, іди сміливо,
дивися прямо.
Не бійся бруду, то легко змити,
а бійся брехень
і бійся зради, від того рани
глибокі в серці.
Он, бачиш, трави із-під асфальту
до сонця пнуться,
бо дужі духом і прагнуть жити
на заздрість вітру.
Вони на вигляд лише тендітні
і тонкостанні,
але, тримаючись за коріння,
сотають сили.
І трави, синку, як ми, не вічні,
зима безжальна…
Не клопочися, казала мати,
бо треба жити…
***
На стару самотню тополину
налягли будинки височужні,
за якими їй зірок не видно
ані в небі, ані у калюжі.
Відступати нікуди рослині,
та й чи треба? Тут вона справіку.
Тополята, мріяла, ростимуть
від асфальту до найвищих вікон,
а тоді зростатимуть наступні.
Й так по колу… Та будинки змієм
ближчають. Тополя ж не відступить.
Хай рубають. Та хіба посміють?
Розрослися грізні хмародрали.
Не в траві – в асфальті все довкола,
з-під якого, наче щось украла,
тополинка випнулася квола…
***
Проспекти суму, вулиці жалю,
блукають люди, втомлені війною.
Бракує серцю щирого «люблю»,
яке без ліків опіки загоїть.
Шукають очі рідної душі,
людей шукають, а знаходять мури:
німих будівель – профілі чужі,
глухих бруківок – погляди похмурі…
У суголоссі вуличних машин
зникають звуки зіграних мелодій –
усе спішить, усе кудись спішить
і повз життя невидимо проходить.
На перехресті стомлених доріг
застигло місто поглядом печальним,
а доокола юні і старі
снують, мов тіні, згорблені мовчанням.
***
Заховало сонце
промені у глину,
у землі лишивши
часточку душі.
Бог знайшов ту глину
і створив людину,
а один кавалок
у руках лишив.
І віддав людині,
й наказав творити
для своєї мови
звуки і слова.
І допоки буде
мова пломеніти,
буде і людина
на землі жива.
***
Щоб вистиглу землю зігріти,
крізь хмари діряво-сріблисті
купаються промені в листі,
шукаючи залишки літа.
Горіхи, каштанові діти,
скидають кожухи колючі,
і падають легко в калюжі,
і нумо від того радіти.
Те листя, присипане пилом,
пострушує кручений вітер
і, всівшись на втомлені віти,
гойдатиме їх неквапливо:
– Ой люлечки, люлечки, гойда,
барвисті мої листенята,
вам час до землі припадати:
вже осінь ступає погордо…
Медитація
Дощ біжить, дощ спішить,
увірвавши порепане небо.
Наче встигнути хоче
розсипати щедрі дари.
Я сьогодні глядач,
і мені поспішати не треба,
розчинившись у краплях,
чекаю: маестро, твори
ніжнокрилу мелодію –
лет голубиної зграї.
Стало небо красивим –
дарма що взялося плачем.
Хай робота кипить
і дедлайнів сітки наставляє –
що для мене – моє,
і нікуди воно не втече.
Дощ прийшов і пішов,
залишивши сліди на асфальті.
Я стояв і стою –
не для мене суєтність липка.
Гуркотять вантажівки,
з дерев долітає Вівальді.
Хай чекають усі.
Я так довго на спокій чекав…
Domiporta
наче камінь який,
черепашка лежала у травах,
підставляючи тіні
смугасту замріяність дуг,
за байдужістю мушлі
ховався турботливий равлик,
і боліло йому
все, що в світі робилось навкруг;
він неквапливо повз
повз дерева, каміння і квіти,
споглядав і мовчав,
залишаючи плинні сліди,
і шукав у траві
справедливість примарного світу,
і ховався у мушлі,
і знову вертався сюди;
все носити з собою,
не тільки для себе – для інших;
назбирати каміння,
щоб з нього поставити дім
з ворітьми
і тягти за собою неспішно,
не як хрест – як наплічник
у мандрах життя,
і тоді
зрозуміти, що ти
дещо більше, аніж ахатина,
а хатина – твердиня
і форт, аби сад вберегти,
можна жити і в мушлі,
але не ховатись за спини,
можна жити повільно,
але до вершини дійти.
_________________________________________________________
Domiporta, або дім із воротами, з латини – равлик.
Ахатина – вид равлика.
***
Добре там, де нас немає.
Добре, та кому?
Я таких країв не знаю,
віри їм не йму.
Може, там нема хвороби,
може, там любов?
Пішки я туди пішов би,
вірите? Їй-бо!
Може, там немає смерті?
Я б пішов туди,
та не віриться уперто
у такі світи.
Хай живуть за океаном
краще у стократ.
Там живу я, де кохана,
там, де рідний брат.
І мені від того тепло –
тут моя сім’я,
а чужих земель не треба:
в мене є своя!
м. Харків, член НСПУ, лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені М. Сингаївського.