ВАД.13
суцвіттів шипшини солодкі криваві вузли.
всі пальці пов’язані, щоб пам’ятати про тебе.
а нині си корчи, валяйся і лікті гризи,
наліплені богом на шкіру здираючи лейбли.
бо що залишається? море троянд і птахів
поперед тебе розступилося, мій моїсею…
з цієї води тільки мертві виходять сухі,
з цієї води ти не здужаєш виплить за нею.
ти зсучся до краю – як сочаться трави гіркі
облудою, блудом, оманою, манною, хіттю.
дерева жадібно стискають у кронах зірки,
чи, може, зірки їх – сп’янілих – тримають за віття.
бо світ доживає останній химерний оргазм,
і душі дерев з-під кори вириваються в вітер,
і хочеться більшого значно, ніж просто любити –
та цього навчитись залежить уже не од нас.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
час тече – ось і речі вже начеб густішають.
я заходжу: не те що навшпиньках – а подумки.
твоє місце у нашому ліжку – це ніша,
де пропали всі дотики, сутінки й родимки.
час тече – він викручує руки і поручні
в тих вагонах, які добровільно возили нас,
де сиділи ми мовчки – здавалося, поруч,
а по суті – то кожен в окремій бразилії.
дощ іде, а здається – це падають камені.
хто ж тепер їх, дурний, самотужки збиратиме?
ми були симфонічні, тепер більше камерні,
але нам і цього забагато. ми – атоми.
ти іди собі – в цьому є драма і правильність,
непідробна класичність – без тог і сандаліїв.
я розбилась – але мені так ще не падалось.
крапка – смерть. втім, тире завело б нас і далі.
час тече, речі гуснуть – а ми наче тоншаєм.
бачу світло: уже не в тобі – а крізь тебе.
час тече – парапетами, ринвами, площами,
і з останнього даху зривається в небо.
м.Київ