І весни пройдуть через нас

Чим більше в мене ворогів,
Тим у житті побільше змісту.
Звільняю душу з ланцюгів
І бойовий словник на місці.
Чим більше в мене друзів є,
Тим світ яскравіший у буднях.
Душа, як вічний Колізей,
З усіх боків відкрита людям.
Життя без друзів – річ сумна.
Життя без ворогів – сутужне.
На долю випало сповна
І ворожби мені, і дружби.

***

В пейзажі російському з назвою Сенеж
Вже вересень змінює барв колорит.
І яблуні вбрались в осінню одежу.
І небо в сльозах.
І природа хандрить.
Та видасться день,
Коли сонце прогляне.
І світ оживе
Під прощальний салют.
І зблисне на листях
Під променем глянець.
Й холодні зірниці
Ночами сяйнуть.
А літо пройшло…
Як роки в нас проходять.
І зміна пори – часто зміна судьби.
Й немає гарантій в душі і природі,
Що знову зійдуться – і час наш, і ми.

***

Інтелігентність в наші дні не в моді.
Порядність – теж анахронізм простий.
І через те я хаму дав по морді,
Щоб знав він, як себе вести.
Хоча, зізнаюсь, це усе даремно.
Утреться погань й знову за своє –
Гноїть колег прилюдно і таємно,
Щоб тільки владу втримать ту, що є.
Він сплив наверх в чиновному кориті
Від бідності верховного ума.
А скільки ж нас іще чекає гиді,
Піднесення усякого лайна?!
Такі часи… Самі ж і вибирали.
Леліяли його собі на зло.
А в мене дома той же Пушкін в рамі
І герб сімейний генія під склом.

***

Поселилася колись Помпея
Прямо у Везувія в ногах.
Веселилась,
війни
йшли на неї…
Древнє місто і майбутній прах.
А в землі то слабо, то зловісно
билась лава з гами кольорів.
І лишилось від Помпеї місце
для розкопок протягом віків.
Я над містом-цвинтарем стою,
над безлюдним дотепер чертогом.
Бачу я:
поверження Святого,
і народ –
в безодні на краю.
Пам’ять про трагедію гірка.
Долі там раптово так утрачені…
Знову люди селяться край кратера,
ніби і не чули про вулкан.

***

Важливо вчасно відійти.
Піти, коли ревуть трибуни.
І поступитись місцем юним,
Хоч півжиття іще затим.
А це не просто. Не порив –
Піти під жальний шепіт суддів.
Піти, допоки не осудять
Ті,
Хто тебе боготворив.
Збагне лише суперник крок,
Свої везучі знявши бутси,
Що в перемогу обернувся
Такий нежданий твій урок.

***

Скільки бл…ства розвелося,
Як в рулетці ставок.
Пристосовуватись… млосно.
Воювать не стану.
Із злодюгами зі свити
Битися? Це ж марно.
Я поранений, убитий
Цим розчаруванням.
Йде життя не за законом.
Пропади все пропадом.
Припадаю до ікони,
Сам собі на сповіді.
Що ж, з тобою наші плани
У Господній волі.
А для щастя поміж нами
Місця ще доволі.

ВЕСНЯНИЙ ЗАПАХ
Останні лютневі дні
Шалені, лихі, іскристі.
Земля ще в зимовім сні,
Та сниться тополі листя.
Метелиця – білий ведмідь,
Піднявшись на задні лапи,
Ізнов починає ревіть,
Весни відчуваючи запах.
Усе це я бачив не раз,
Усе на землі повториме.
І весни пройдуть через нас,
Як входять в нас білі зими.

***

Ми живем, турботами обтяжені.
То зі снігом дружим, то з дощем.
Під червоно-синьо-білим стягом
Віримо, що біди переждем.
Ми живем серед надій і страхів
Через війни і терору жах.
І земля, ніби вогненна плаха,
І сокира в катових руках.
Ми живем, як на пустій крижині, –
Відчай нам у серце поціля…
У країні рідній, як чужі ми,
Дивимось на владу звіддаля.

НІ ПРО ЩО НЕ ЖАЛІЙТЕ
Ні за чим і ніколи не треба жаліти.
Якщо сталося щось – це всього лиш урок.
Як записку з минулого, сум свій зімніте,
Обірвіть з цим минулим благенький зв’язок.
Не жалійте за тим, що уже відбулося,
Чи за тим, що не збудеться, видно, повік.
Лиш би власне в душі відчуття збереглося,
Що надії живі, піднялися в політ.
Не жалійте, що ви співчутливі без фальші,
Навіть хай вам за все – лиш посмішка в одвіт.
Хтось у генії вибився, хтось у начальство.
Не жалійте, що вам не дісталось їх бід.
І ніколи, ніде, ні про що не жалійте –
Чи запізно, чи рано пішли – не спішіть.
Хтось на флейті зіграє, як ангел пресвітлий.
Та мелодію взяв він у вас із душі.
Тож ніколи, ніде, ні про що не жалійте.
Викидайте гризоти усі з голови.
І нехай геніально хтось грає.
Повірте,
Що іще геніальніше слухали ви.

***

Життя прекрасне,
Та коротке, жаль.
Буває, довго нас любов не знає.
Ось до товариша мого вона прийшла,
Любов прийшла, –
Але ж літа минають.
Життя на неї мало: віку, дня…
Як сонця – зимам,
Солов’ям – розмаю.
Що юність повертається –
Брехня!
Стрибком подвійним
Прірву не здолаєш.
А через те –
Нема чудес простих.
Життя подвоїть – мар
ні сподівання.
І все-таки, радію я за них,
Що закохались,
Ніби на прощання.

***

Кожен день побачення у мене
З власною печаллю у судьбі.
Там, де світло потягам зелене,
Що спішать з привітами тобі.
Потяги не часто в нас бувають,
І не довго їхні тут вогні.
Хвилечку постоять, позітхають,
Ніби співчуваючи мені.
Та ізнов проносяться завзято…
Рейки – струни, шпали – мов лади.
Опускає руку винувато
Семафор, як я, немолодий.
Ну, а десь у місті, де від віку
Ранки так співзвучні поїздам,
Може, хтось чекає біля вікон,
Журиться… Чого – не знає й сам.

***

Нікому я не винен. І країні
У вірності клястись не буду, ні!
За те, що з нею разом стали бідні
І що землі третина у вогні.
Нічого я не винен, клятий-м’ятий.
І «молоді вовки» нам не указ.
Вони молодші, звісно, набагато,
Та не талановитіші від нас.
І по-старому світ новий противний
Серед своїх усобищ і корит.
Нічого і нікому я не винен,
Бо я не жив ніколи у кредит.

***

Краплі б’ються в підвіконня.
Дощ в пінг-понг немовби грає.
Там, на вулиці холодній,
За моїм також столом.
Я би став на мокрий гравій,
Щоб з дощем зіграти в теніс.
Та не хочеться в негоду
Розставатися з теплом.
В скло сильніше б’ються краплі.
Дощ азартніше все грає.
Знову музика Природи
Зазвучала у судьбі.
І душа моя німіє,
Від печалі завмирає, –
Може, дощ цей нагадає
Щось про мене і тобі.
Через те, що дощ осінній –
Мов гіркі пролиті сльози
В ручаях сумних по шибках.
Й кожна та сльоза – твоя.
А пригнічені дерева
Гублять листя.
Так це схоже
На той день, той дощ осінній,
Як любов утратив я.
Залишився стіл пінг-понгу
Одиноким і печальним.
Ми програли із тобою
Всі роки…
Складем їм лік?
Дощ пустився винувато,
Ніби він у чомусь винен.
Ніби справді саме осінь
Розлучила нас навік.

ЗИМА В ЄРУСАЛИМІ
Тут зимовий пейзаж
Аж ніяк не російський.
Тепло, крони зелені,
Дерева цвітуть.
Ні горілкою грітись не треба,
Ні віскі.
І не думати, що потепліш одягнуть.
Та люблю я не менше
Нашу північ шалену.
У російських пейзажах –
Світлий мотив.
В нас дерева, як люстри,
Горять кришталево.
Бо це сніг до весни
Інші всі кольори відмінив.
Хай же літо живе –
Нагорода за довгую зиму.
І зима
В білосніжній своїй тишині.
Я іду по грудневому Єрусалиму.
Я іду по далекій російській весні.

Переклад
Олександра МОРОЗА

Редакція УЛГ дякує шановному О. Морозу за сприяння газеті.