“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
Ірина Юрчук – поетеса і перекладач з Харкова, яка живе і працює у Німеччині понад 20 років. Проте всі роки уважно стежить за літературним процесом в Україні, вважаючи себе невід’ємною частиною батьківщини.
Сьогодні її біль – це війна в Україні. Вона сама пише про війну і перекладає багато поезій на воєнну тематику. Коло її авторів – це поети з України. Серед них – і члени Національної спілки письменників.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Окрема тема і болюча – творчість російськомовних письменників в Україні під час російсько-української війни. Найпростіше відмовитися від неї і викинути на смітник історії, але тут багато запитань, на які я не маю відповіді. Ірина Юрчук пропонує шлях перекладу українською. І сьогодні ці переклади – перед вами…
Світлана Короненко
Автор перекладів – Ірина ЮРЧУК
Ірина ЕВСА
харків’янка, нині живе в Німеччині
* * *
В тій зимі
я була його, а він мій.
Дурочка з дурачком.
Я йому
не давала зорити на тьму,
в’ язнути в ній цілком.
Там, у тьмі,
що у хворім верзе умі
сотні убитих днів,
на шматки
переламаний дім, тоски
свист, стуки кам’ яні.
Там стіна,
перекошений рот вікна,
дзвін і безум як сума кар,
в рівчаку
божевільний шука дочку
батько-годинникар.
Стужі лють.
Обезкровлене місто спить,
наче пустий медпункт:
білий бунт,
тік нервовий, і мить тремтить
в калатанні секунд.
Жалюзі
опусти, нишкни, не маячи.
Вимкни свій ноутбук.
…Якщо б зір
затулила йому вночі,
він би пішов на звук.
* * *
Той зимой
я была его, а он мой.
Дурочка с дурачком.
Я ему
запрещала глядеть во тьму,
цепким плутать зрачком
там, во тьме,
что качает в больном уме
сотни убитых дней,
на куски
разломившийся дом, тоски
свист, перестук камней.
Там стена,
перекошенным ртом окна
воздух ловя, трещит,
день и ночь
под завалами ищет дочь
спятивший часовщик.
Холод лют.
Обескровленный город тих,
бел, как пустой медпункт.
У минут
ускоряется нервный тик
до частоты секунд.
Сдвинь края
этих штор. Не маячь – нельзя.
Выруби ноутбук.
…Если б я
вдруг закрыла ему глаза,
Он бы шагнул на звук.
Ірина ІВАНЧЕНКО
киянка, нині живе в Німеччині
* * *
Між бомбуваннями жінка під’ їзд мете:
“Без прибиральниці що ж нам тепер, засратись?”
Ось він, безвіз у пекло і пропуск у те
місце, де вже запізно вогню боятись.
Між бомбуваннями він сторожує вхід
в підвал, де сусіди знесли пожитки домові.
Ось він, Господній сувій, заповітний звіт
про те, що не варто боятись життя й любові.
Нема окаянних днів і часів лихих.
Час один на всіх холодком по спині.
Між бомбувань, мій Боже, віршую рядки.
Ні, вже летить, спізнилась, дописую нині.
* * *
Между бомбежками она подметает подъезд:
«Уборщицы нет, что ж нам теперь, засраться?»
Вот он, безвиз в преисподнюю, виза без
даты, туда, где поздно огня бояться.
Между бомбежками он охраняет вход
в ближний подвал, где соседи снесли пожитки.
Вот он, Господний свиток, заветный свод
о том, что не стоит бояться любви и жизни.
Нет окаянных дней и времен лихих,
время – одно на всех холодком по коже.
Между бомбежками, Боже, пишу стихи.
Нет, опоздала, во время бомбежки тоже.
* * *
Світає. Стихло. Крила птах
Укриють Київ покривалом.
Я відрізняю по очах
Того, хто вийшов із підвалу.
Зблиск, як в дитинстві, по ночах,
І відблиск метушливий поряд.
Він йде додому, ставить чай,
Тамує посивілий погляд.
Підвал – подяка, що не склеп,–
безпеки згусток в згубній зоні.
Старик хліб ріже для потреб
загону самооборони.
Додому човник напряму
в журбі спливає сповідальній.
Що знають Сартр і Камю
про досвід екзистенціальний?
Горить на стражі Верхній Вал.
Болить Желань в районі серця.
І я іду за ним в підвал,
де жмут тепла в пітьмі затерся.
І так не віриться в теплі,
де тиші нагляди дбайливі,
що я живу не на землі,
а лиш за крок до краю вирви.
* * *
Светает. Стихло. Птичий гам
укроет Киев одеялом.
Я различаю по глазам
того, кто вышел из подвала.
Светло, как в детстве, по ночам
от вспышек, падающих рядом.
Идет домой и ставит чай,
и смотрит поседевшим взглядом.
Подвал – спасибо, что не склеп, –
есть сгусток безопасной зоны.
Он стар, но может резать хлеб
в отряде самообороны.
Кораблик к дому своему
плывет в тоске исповедальной.
Что знают Сартр и Камю
про опыт экзистенциальный?
Горит на страже Верхний Вал.
Болит Желань в районе сердца.
И я иду за ним в подвал,
чтоб хоть немного отогреться.
И так не верится в тепле
и тишине недолгой, звонкой,
что я живу не на земле,
а в шаге от взрывной воронки.
Олександр КАБАНОВ
киянин, залишається в Києві
* * *
Був третій рим країни тьми,
її когорти бій без правил,
і тиші не боялись ми
безбарвної, як мертві трави.
До неї звикли ми натще
в бутті безжурнім провінційнім,
пускали жити між речей,
де кисню брак бував настійним.
Коли крізь неба перегній
ставала повня, як фізаліс –
заснувши в тиші проливній,
без неї ми не просипались.
Якщо лунав у ній намаз –
то не спочатку, в півфіналі,
коли її вмикали раз
й ніколи вже не вимикали.
Хай часу відірветься тромб
й зміїться в сумнівах глибинних,
ми чутимем розриви бомб
в усіх наступних поколіннях.
І знає хай нова шпана,
що рев вогню і вий сирени –
це сниться наша тишина
не гладіаторській арені.
Вона як фон нових ідей,
чи звична музика в етері,
і вічний парубок еней –
останній, хто зачинить двері.
* * *
Был третий рим больной страны,
был страшный бой с её когортой,
мы не боялись тишины:
бесцветной и, в итоге – мёртвой.
Мы к ней привыкли натощак
в своей провинции нескушной,
и разрешали жить в вещах,
и называли безвоздушной.
Когда, сквозь неба перегной,
луна всходила, как физалис –
мы засыпали с тишиной
и без неё не просыпались.
И если в ней звучал намаз –
то в середине, не в начале,
когда её включили раз
и никогда не выключали.
Пусть времени отпавший тромб
змеится в глубине сомнений,
мы будем слышать взрывы бомб –
вперёд на десять поколений.
Пусть знает новая шпана,
что рёв огня и вой сирены,
всё это – наша тишина,
вне гладиаторской арены.
Мы, повторюсь, привыкли к ней,
как к музыке и новой вере,
и вечный парубок эней –
последний, кто закроет двери.
* * *
Хай буде схожий день на їжу,
і хай летить ударний дрон –
сюди, до рідних згарищ рижих
домів, в розбомблений херсон.
І кожен череп, кожен хрящик
на облік візьме і баланс,
відкривши нам той чорний ящик,
де бог новий заждався нас.
Хай буде день покірний волі,
яка світліша над усе,
хай буде син, щоб вийти в поле
й размінувати поле се.
І щоб беззбройно посміхатись
під небом скривлених свічад
й засіяти навколо хати,
що бог послав для власних чад.
Щоб овочі без суму й хрусту
і злаки тільки для добра,
і я знайду тебе в капусті,
де повним листяним зібран-
-ням, наче в польщі наших сходи
дітей, народжених невчас,
я тебе обійму і зроду –
ніщо вже не розлучить нас.
* * *
Пусть будет день похож на пищу,
и пусть летит ударный дрон –
сюда, к родному пепелищу,
домой, в разбомбленный херсон.
И каждый череп, каждый хрящик
пусть соберёт в один итог,
и нам откроет чёрный ящик,
в котором спрятан новый бог.
Пусть будет день, покорный воле,
которая светлей всего,
пусть будет сын, чтоб выйти в поле
и разминировать его.
И улыбаясь безоружно –
под небом из кривых зеркал:
засеять тем, что людям нужно,
и вырастить, что бог послал.
Пусть будут овощи без грусти
и злаки только из добра,
и я найду тебя в капусте,
где листьев полное собра-
-ние, совсем как наших в польше
детей с надломленной судьбой,
я обниму тебя, и больше –
мы не расстанемся с тобой.
Ольга ЛЕБЕДИНСЬКА
дніпрянка, нині живе
в Німеччині
* * *
Підвал. Сирени. Співи молитов.
У дольки душ вбудовані тривоги.
Плакучі довгі зморені дороги,
В яких життя зболіле до основ.
Чужий холодний потяг, протяг дме,
Безхатьками заплаканими діти.
“Ніколи” – слово ядерне німе
Ганяє по планеті хворій вітер.
Оголена спітніла тіснота
І посмішки великі променисті.
І наче з неба, їжа випада
Для мандрівця, чиї думки драглисті.
Багато рук, що творять благо рук.
Очей не пам’ ятаю. Всюди руки.
Тривог дзвінкий невідворотній круг.
За сотні верст недужні чутно звуки.
Все миготять міста, річки, мости.
Манюня – ця планета іграшкова.
Біжиш від сенсу слова “назавжди”
Десь в лісовім, густім шукаєш схову.
Та зріє рев тривоги угорі,
Його не заглушають хвилі моря,
Суцільний шум розгублених доріг
І свіжий біль засвідчених історій.
* * *
Подвал. Сирены. Пение молитв.
В судьбу и душу встроены тревоги.
И долгие плакучие дороги,
В которых жизнь пронзительно болит.
Холодные чужие поезда.
Бездомные заплаканные дети.
И ядерное слово « никогда»
Гоняет по больной планете ветер.
И потная нагая теснота.
И добрые огромные улыбки.
И будто с неба, свежая еда
Для путника, чьи думы зыбки, зыбки.
И много рук, дающих благо рук.
Глаза не помню. Только руки , руки.
Тревог неумолимый звонкий круг.
За тыщи верст слышны больные звуки.
Мелькают и мелькают города.
Малышка – наша бедная планета.
Бежишь от смысла слова « навсегда»,
И прячешься в лесном и щедром где-то.
Но отовсюду четкий рев тревог.
Его не заглушают волны моря
И шум сплошных растерянных дорог
И горе непридуманных историй.
Микола ЛОБАНОВ
киянин, залишається в Києві
НАША
Хатка біла в небі спальнім,
Бог осів у зарубіжжі –
Може в ближнім, може в дальнім,
Може десь на міждоріжжі.
Він безлюдько, він безхитрий,
Зчитує любов з радара,
Замки зводить із повітря
Для пташиння божим даром.
Вподобайки – правді голій,
Вдалині, під звуки ліри,
Молодий літає голуб,
Сизокрилий голуб миру.
В роздумах роки листає
Час: хто друг, а хто редиска?
Ну а голуб – той літає
Тихо-тихо, низько-низько.
Млосно, сонця повні діжі,
Про вечерю звану згадка,
Віддалік від зарубіжжя
Хаос, безсуд безпорядку.
Поле брані. Сталі груда.
Сонце, майна! Сонце, віра!
Наші чада вірять в чудо,
«Отче наш» – читання миру.
Глянь – в серцях надії долька,
Гріх питати, дай ознаку,
Чий ти, Отче: наш і тільки?
Чи й отих, незваних, також?
Тиша угоріла. Шкóда.
Час скоцюрблений – пробілом.
Напівтьма, не видно броду.
Тільки хатка, біла-біла.
НАШ
Домик белый в небе спальном,
Бог живущий в зарубежье –
То ли в ближнем, то ли в дальнем,
То ли где-то возле-между.
Он серьёзен, тих и замкнут,
Солнца луч – любви радаром,
Миллион воздушных замков –
Птицам певчим божьим даром.
Наши лайки – правде голой,
Вдалеке, под звуки лиры,
Молодясь, летает голубь,
Сизокрылый голубь мира.
Час раздумий: годы тают –
Кто нам друг, а кто редиска?
Ну, а голубь – тот летает
Тихо-тихо, низко-низко.
Хорошо, на солнце нежась,
Вспоминать про званый ужин,
А вдали от зарубежья
Беспредел и тихий ужас.
Поле брани. Стали груда.
Солнце, майна! Солнце, вира!…
Наши чада верят в чудо,
«Отче наш» читая миру.
Глянь – в сердцах надежды долька,
Грех расспрашивать, но всё же:
«Чей ты, Отче: наш – и только?
Или их, незваных, тоже?»Тишины угар. Обидно.
Век скукоженный – пробелом,
Полумрак, ни зги не видно,
Только домик, белый-белый.
Ольга МАРЧЕВСЬКА
жила і залишається
в Івано-Франківську
НЕДОБРЕ ЛІТО…
Нанизане сонце на нить навісне бурштинове.
Нанизаний пал на думки у недобре це літо.
А камінь в душі удається наріжним ізнову.
Якщо й мовчимо ми, то тільки про це, й не відкрито.
І квапиться літо, розпліскує краплі суничні
На білий поділ і на пальці, і видно наочно,
Що кулька блакитна – цей човник легенький сферичний –
Потоне, й герой нагород не отримає точно.
В сосновій смолі спить фасеточним оком комаха –
І тінь бурштинова застигла в медових потоках.
А човник беззахисний плине відважно, без страху,
В недобре те літо дві тисячі… лютого року.
НЕДОБРОЕ ЛЕТО
На бусах янтарных нанизано солнце шальное.
Нанизано зноем на мысли недоброе лето.
И камень в душе притворяется краеугольным.
А мы, даже если молчим, то всё время об этом.
Но лето спешит, проливает клубничные капли
На белый подол и на пальцы. Какая досада,
Что шар голубой – потопляемый лёгкий кораблик
И главный герой никогда не получит награды.
В сосновой смоле спит фасетчатым глазом букашка –
Застывшая тень в переливах янтарного мёда.
Кораблик плывёт, беззащитный и странно-отважный,
В недоброе лето две тысячи… страшного года.
Ігор НІКІТІН
полтавчанин, залишається у Полтаві
* * *
Червень той. Спекота. Світить сонце у тім’ я.
Сміємось безтурботно, рвем вишні в саду.
Ластовинки твої на плечах золоті я
Перелічую, кожну губами знайду.
Рай – це там, де ти є, у вузькому провулку,
Між домами, де річка тече у торці,
Сад ягіддя, де яблуко
падає гулко,
І розхитують пасма хмарин вітерці.
Так спекотно, що змовкли собаки округи,
Часто дихають, висунувши язики.
Я засмаглі твої цілуватму руки
І вишневого соку між пальців
струмки,
І зап’ястя. І жилка тоненька на просвіт
Відізветься до губ ледь відчуваним “тук”.
Рай – це там, де є ти і всесвітній твій простір
У вишневім сузір’ї замарених рук…
Червень. І спекота
В літі тім довгожданнім,
Де були ми щасливі без тіні вини,
й мали право і дозвіл на це, Богом дані,
До війни, до війни, до війни, до війни…
* * *
Тот июнь. И жара. Светит солнце в макушку.
Беззаботно смеёмся, рвем вишни в саду.
У тебя на плечах золотые веснушки –
Я губами их все, до единой найду.
Рай сейчас там, где ты – в этой улочке узкой,
По избитой дороге ведущей к реке,В этом старом саду, в этих ягодах вкусных,
И в качающем облачный ком ветерке.
Жарко так, что молчат все собаки в округе,
Дышат жадно и часто, разбросав языки.
Я целую твои загорелые руки,
И вишневого сока на них ручейки,
И запястье. И тонко-прозрачная венка
Под губами чуть слышно откликнется – «тук».
Рай сейчас там, где ты – в этой вишне-Вселенной,
И в прекрасном созвездьи измазанных рук…
Тот июнь. И жара. Долгожданное лето,
Где мы счастливы были без чувства вины,
И имели полнейшее право на это
До войны, до войны, до войны. До войны…
Олександр РАТНЕР
дніпрянин, залишається у Дніпрі
* * *
Неспроста, мабýть, і недаром,
Не марно, без зайвих потуг,
Душа моя стала радаром
І ловить все горе навкруг.
Платнею за кожне – нездужа.
Вже біль досягає межі.
Чи довго ти видержиш, душе,
Збирати скорботи чужі?
Є й власні… І тебе – не спорю,
Прохаю (держись, бо зірве) –
Мов якір, сутужний від горя,
Вкидаю в життя штормове.
Він мене тримає, зірватись
У засвіти ген не дає.
Аж доки не втілиш в слова ти
Сновиддя політне моє.
В ту мить, коли станеш бездомна,
із тіла наміришся, ти ж
від спільних нещасть непідйомна
Така, як тоді відлетиш?!
* * *
Видать, неспроста и недаром,
Не зря, не случайно, не вдруг
Душа моя стала радаром
И ловит все беды вокруг.
И болью за каждую платит,
Её бесконечно терпя.
Насколько, душа моя, хватит
На беды чужие тебя?
А есть и свои… Но, не споря,
Тебя ( умоляю – держись! ),
Как якорь, тяжёлый от горя,
Бросаю в штормящую жизнь.
Он держит меня и сорваться
В иные миры не даёт.
Я знаю: тебе они снятся,
Ты к ним предвкушаешь полёт
В тот миг, когда станешь бездомной.
Однако, свободу ценя,
От горестей став неподъёмной,
Как ты улетишь от меня?!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.