І слухати дощ, що хурчить порожниною ринв

                                                                        Ігореві Трачу

Сорочка ховає поштриканий сонцем хребет,

як мідь, – запалає – у сутінках – дерево раннє,

життя, що пригасне, зречеться звичайних прикмет,

щоб збагти до кінця – жар жил і душі вигоряння.

Так камінь не зможе любити, віддавши тепло,

рука так не здатна відчути простягнуту руку,

волосся ж сивіло, крізь стиснуті пальці текло,

щоб бути живим і з життям утворити сполуку.

Як – запах житла, як вовни овечої – жмут –

літо – враховує дні, де – розжарена посуш

там лишиться в слові – яке вже навік збережуть –

очі пташині й сухі трави, яких – недокосиш.

Щоб жити минулим – вже обрано простір і мить,

слово, що зродить життя і надасть йому право,

де в кожному звуку, як повінь, жага забринить, –

знайомих околиць порослі травою канави.

Прийти пізно ввечері, впасти на ліжко, змогти

все, що було, – навічно забути, щоб мозок

став вічним набутком мовчання губів, самоти –

і жорна до зерен – забули свій потяг і позов.

І слухати дощ, що хурчить порожниною ринв,

який б’є ще дужче і довше доби, значно довше,

ніж ціле життя, яким ти – неначебто жив,

у горлі співочому голос навік поборовши.

Так ляйпцизька клініка зродить іще один вірш –

як вирок вигнання чи – визначення спокути –

одвічне, як небо, під котрим ти знов замовчиш,

як кров, що по жилах до серця забула хлюпнути.

Поля ж – опустіють – і срібна замерзне роса –

на сірій щетині обличчя, наче безжальна оцінка,

щоб перша трава крізь тіло вночі проросла –

пташиного ока гаряча зужита сітківка.

1.04.2011

Ігор Трач –
український поет, який за радянський час вимушений був емігрувати до Німеччини.