Ігореві Трачу
Сорочка ховає поштриканий сонцем хребет,
як мідь, – запалає – у сутінках – дерево раннє,
життя, що пригасне, зречеться звичайних прикмет,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
щоб збагти до кінця – жар жил і душі вигоряння.
Так камінь не зможе любити, віддавши тепло,
рука так не здатна відчути простягнуту руку,
волосся ж сивіло, крізь стиснуті пальці текло,
щоб бути живим і з життям утворити сполуку.
Як – запах житла, як вовни овечої – жмут –
літо – враховує дні, де – розжарена посуш
там лишиться в слові – яке вже навік збережуть –
очі пташині й сухі трави, яких – недокосиш.
Щоб жити минулим – вже обрано простір і мить,
слово, що зродить життя і надасть йому право,
де в кожному звуку, як повінь, жага забринить, –
знайомих околиць порослі травою канави.
Прийти пізно ввечері, впасти на ліжко, змогти
все, що було, – навічно забути, щоб мозок
став вічним набутком мовчання губів, самоти –
і жорна до зерен – забули свій потяг і позов.
І слухати дощ, що хурчить порожниною ринв,
який б’є ще дужче і довше доби, значно довше,
ніж ціле життя, яким ти – неначебто жив,
у горлі співочому голос навік поборовши.
Так ляйпцизька клініка зродить іще один вірш –
як вирок вигнання чи – визначення спокути –
одвічне, як небо, під котрим ти знов замовчиш,
як кров, що по жилах до серця забула хлюпнути.
Поля ж – опустіють – і срібна замерзне роса –
на сірій щетині обличчя, наче безжальна оцінка,
щоб перша трава крізь тіло вночі проросла –
пташиного ока гаряча зужита сітківка.
1.04.2011
Ігор Трач –
український поет, який за радянський час вимушений був емігрувати до Німеччини.