…І сказала долоні долоня

КОЖУХ

З дитячих одежин я виростав –

За літо трави так не виростали.

І не в докір за ріст не по роках

Мені обновки рідко випадали.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

Бо що пошиєш з залишків війни?

Які в селі спустошеному гроші?

А дід бурчав:

«Тетеря і млинці…

Поживна їжа, і на ріст хороша».

 

А як зима – так взагалі біда:

Що одягнуть, аби в морози вижить?

Мовчав я злісно:

«Їжа – та не та!

І в Льоньки у сусідського не гірша.

Та в мене он – залатаний кожух,

А Льоньці на зиму новий справляють»…

Дідусь зітхав, відсапувався:

 «Ну,–

Казав,– у Льоньки батько голова і

не звідси він. З твоїм не порівнять».

«Колом його! – я злився. – Сквапний. Хижий.

А голова – так завтра можуть знять.

Він рижий. П’є.

У нас не люблять рижих.

Їм щастя

чорт ворожить на рожнах!

Русалки

носять рибу з ополонки»…

 

Патрони ми шукали в бліндажах –

І тут лимонкою забило Льоньку.

 

До ранку  батько з
п’яних сліз опух,

А, поминками ввечері добитий,

Приніс до нас під пахвою кожух

І кинув: «На!.. Хоч не тобі пошитий».

 

Я закричав. Я вріс плечима в піч,

До кожуха боявся доторкнутись.

А він просив: «Візьміть… Це ж цінна річ…

Візьміть же, люди! Ну візьміть же, люди!»

 

Знімів мій крик. В очах – туман.

«Ти що!

Отямся ти!» – сусіда в спину били.

А він своє: «Хороший кожушок…

На, приміряй!.. На виріст Льоньці шили.

Тобі, напевно, буде саме враз.

Ти взявся ростом!.. Он який ти вийшов!..»

І білий світ переді мною згас.

 

Дід плакав вранці:

«Молодчина… Вижив…»

 

… Я вижив. Маю одяг. На вітрах

Нових

нові роки життя гортають.

Я пам’ятаю Льоньку. Я у снах

Страшних на кожусі його

літаю.

 

І Льонька із космічних завірюх,

З далечини, що назви вже не має,

Кричить:

– Віддай!

Віддай!

Віддай кожух!

І з кожним сном

все ближче підлітає.

 

КОСМОС

Прокинувшись серед ночі,

Згадаєш, що вмієш літати.

І буде розплющені очі

Холодна безодня смоктати.

 

І згадом примарним буття

Тебе протягне аж до поту,

І рідне почнеш ти дитя

учить не ході, а польоту.

 

***

Біла Русе! Чому ти співаєш

тужливі пісні?

Як притлумлений біль,

Вони в серці моїм проростають.

«Ой, летів білий гусь…»

А куди він летів, поясни,

Коли в небі твоєму

одні тільки сірі літають?

З сивих далей твоїх

напливає самотній мотив.

Підхопити його – навіть голосу дай –

не візьмуся.

Так втішатися б тим,

що не тільки хотів, але вспів:

Пролетів над тобою,

майнувши тобі, білим гусем.

 

СПОГАД ПРО БІЛОРУСЬ

НАД МОГИЛОЮ МАНЕРГЕЙМА

Геній Купали і Коласа геній,

Дякую, дав нам… Але заклинаю:

Господи! Сила в Тобі неземна є!

Дай нам хоча б одного Манергейма!..

Хай на чотири боки постріляє.

 

ОДИН

Чужий чужим – вони знайшли свого,

Не свій своїм – вони пішли з чужими,

 

Не смикайся між тими й тими.

Коли один – ти більш за одного.

 

РЯДОК

Намацувати рух, як у зачині,

Тумани шити, чи хмарину ткати…

І все ж почати – хоч спочатку знати,

Що слів, які писав ти на хмарині,

Ніколи і нікому не читати.

 

***

Не з тими пішов, і дорога не та.

Марно дорога просила:

«Чекай. Озирнися. Подумай». Не став.

Вела невідома сила.

 

Дорозі казав: «Ти не та. Мовчи».

Ні бісу не вірив, ні Богу –

І все крокував – і вдень і вночі,

Поки не здолав дорогу.

 

І вирушив далі. Йшов навпрошки.

Сліди його стежкою стали.

А ті, які за ним не пішли,

збочили і заблукали.

 

Дивились вони – хто з дупла, хто з нори,

Оброслі мохом з корою, –

Як він під горою,

як він на горі,

як він зник за горою.

 

***

Поцілувала в чоло

І засміялася…

Це майже те, що було

Тим, чим здавалося.

 

Що, наче з небом крило,

Музика з голосом

З долею майже зрослось –

І розкололося.

 

Що заблукало, як біль,

Серця поблизу,

Й не повторилося більш

навіть приблизно.

 

ГРА

Раптом небо потемніло, й з дощем

На дорогу впало чорним вогнем.

 

Нахилився я підняти вогонь,

Перекинув із долоні на долоню.

 

І на правій шкіру він пропалив,

Ну а ліву, як клеймо, заклеймив.

 

І спитала у долоні долоня:

Нащо нам перекидати вогонь?

 

І сказала їй долоня: «Стара,

Ми так бавимось з тобою. Це – гра».

 

ЗВІР

Усіх пам’ятай – і нікого.

Ідучи в нікуди,

Лиш ти, що проходиш полем,

Засіваєш сліди.

 

Знай все – і нічого не відай.

Ідучи наздогад,

Лиш ти, що проходиш без сліду,

Не повернеш назад.

 

У метушні й зневірі,

Між безладдя всього

Лиш ти усміхаєшся звіру –

За існування його.

 

КРОВИНКА

Сумую – ти в моїй журбі,

Святкую – у святочній тузі.

О, Україно! Я тобі

І за горою поклонюся.

 

Пече журбою низка дум,

Бо по нелюбих не сумують,

Бо зберігає тільки сум

Не пам’ять речі – річ саму.

 

І коли б’ють навідліг втрати –

Щоб дещо зберегти в собі,

Прикушую, солонувату,

Тебе – кровинку на губі.

 

З білоруської переклала Лана ПЕРЛУЛАЙНЕН

 

м. Львів