КОЖУХ
З дитячих одежин я виростав –
За літо трави так не виростали.
І не в докір за ріст не по роках
Мені обновки рідко випадали.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Бо що пошиєш з залишків війни?
Які в селі спустошеному гроші?
А дід бурчав:
«Тетеря і млинці…
Поживна їжа, і на ріст хороша».
А як зима – так взагалі біда:
Що одягнуть, аби в морози вижить?
Мовчав я злісно:
«Їжа – та не та!
І в Льоньки у сусідського не гірша.
Та в мене он – залатаний кожух,
А Льоньці на зиму новий справляють»…
Дідусь зітхав, відсапувався:
«Ну,–
Казав,– у Льоньки батько голова і
не звідси він. З твоїм не порівнять».
«Колом його! – я злився. – Сквапний. Хижий.
А голова – так завтра можуть знять.
Він рижий. П’є.
У нас не люблять рижих.
Їм щастя
чорт ворожить на рожнах!
Русалки
носять рибу з ополонки»…
Патрони ми шукали в бліндажах –
І тут лимонкою забило Льоньку.
До ранку батько з
п’яних сліз опух,
А, поминками ввечері добитий,
Приніс до нас під пахвою кожух
І кинув: «На!.. Хоч не тобі пошитий».
Я закричав. Я вріс плечима в піч,
До кожуха боявся доторкнутись.
А він просив: «Візьміть… Це ж цінна річ…
Візьміть же, люди! Ну візьміть же, люди!»
Знімів мій крик. В очах – туман.
«Ти що!
Отямся ти!» – сусіда в спину били.
А він своє: «Хороший кожушок…
На, приміряй!.. На виріст Льоньці шили.
Тобі, напевно, буде саме враз.
Ти взявся ростом!.. Он який ти вийшов!..»
І білий світ переді мною згас.
Дід плакав вранці:
«Молодчина… Вижив…»
… Я вижив. Маю одяг. На вітрах
Нових
нові роки життя гортають.
Я пам’ятаю Льоньку. Я у снах
Страшних на кожусі його
літаю.
І Льонька із космічних завірюх,
З далечини, що назви вже не має,
Кричить:
– Віддай!
Віддай!
Віддай кожух!
І з кожним сном
все ближче підлітає.
КОСМОС
Прокинувшись серед ночі,
Згадаєш, що вмієш літати.
І буде розплющені очі
Холодна безодня смоктати.
І згадом примарним буття
Тебе протягне аж до поту,
І рідне почнеш ти дитя
учить не ході, а польоту.
***
Біла Русе! Чому ти співаєш
тужливі пісні?
Як притлумлений біль,
Вони в серці моїм проростають.
«Ой, летів білий гусь…»
А куди він летів, поясни,
Коли в небі твоєму
одні тільки сірі літають?
З сивих далей твоїх
напливає самотній мотив.
Підхопити його – навіть голосу дай –
не візьмуся.
Так втішатися б тим,
що не тільки хотів, але вспів:
Пролетів над тобою,
майнувши тобі, білим гусем.
СПОГАД ПРО БІЛОРУСЬ
НАД МОГИЛОЮ МАНЕРГЕЙМА
Геній Купали і Коласа геній,
Дякую, дав нам… Але заклинаю:
Господи! Сила в Тобі неземна є!
Дай нам хоча б одного Манергейма!..
Хай на чотири боки постріляє.
ОДИН
Чужий чужим – вони знайшли свого,
Не свій своїм – вони пішли з чужими,
Не смикайся між тими й тими.
Коли один – ти більш за одного.
РЯДОК
Намацувати рух, як у зачині,
Тумани шити, чи хмарину ткати…
І все ж почати – хоч спочатку знати,
Що слів, які писав ти на хмарині,
Ніколи і нікому не читати.
***
Не з тими пішов, і дорога не та.
Марно дорога просила:
«Чекай. Озирнися. Подумай». Не став.
Вела невідома сила.
Дорозі казав: «Ти не та. Мовчи».
Ні бісу не вірив, ні Богу –
І все крокував – і вдень і вночі,
Поки не здолав дорогу.
І вирушив далі. Йшов навпрошки.
Сліди його стежкою стали.
А ті, які за ним не пішли,
збочили і заблукали.
Дивились вони – хто з дупла, хто з нори,
Оброслі мохом з корою, –
Як він під горою,
як він на горі,
як він зник за горою.
***
Поцілувала в чоло
І засміялася…
Це майже те, що було
Тим, чим здавалося.
Що, наче з небом крило,
Музика з голосом
З долею майже зрослось –
І розкололося.
Що заблукало, як біль,
Серця поблизу,
Й не повторилося більш
навіть приблизно.
ГРА
Раптом небо потемніло, й з дощем
На дорогу впало чорним вогнем.
Нахилився я підняти вогонь,
Перекинув із долоні на долоню.
І на правій шкіру він пропалив,
Ну а ліву, як клеймо, заклеймив.
І спитала у долоні долоня:
Нащо нам перекидати вогонь?
І сказала їй долоня: «Стара,
Ми так бавимось з тобою. Це – гра».
ЗВІР
Усіх пам’ятай – і нікого.
Ідучи в нікуди,
Лиш ти, що проходиш полем,
Засіваєш сліди.
Знай все – і нічого не відай.
Ідучи наздогад,
Лиш ти, що проходиш без сліду,
Не повернеш назад.
У метушні й зневірі,
Між безладдя всього
Лиш ти усміхаєшся звіру –
За існування його.
КРОВИНКА
Сумую – ти в моїй журбі,
Святкую – у святочній тузі.
О, Україно! Я тобі
І за горою поклонюся.
Пече журбою низка дум,
Бо по нелюбих не сумують,
Бо зберігає тільки сум
Не пам’ять речі – річ саму.
І коли б’ють навідліг втрати –
Щоб дещо зберегти в собі,
Прикушую, солонувату,
Тебе – кровинку на губі.
З білоруської переклала Лана ПЕРЛУЛАЙНЕН
м. Львів