І що мені у тих курганах…

229

БАЙРАК
Тепер не знають внуки і сини,
Що тут було роздолля пустини,
Де нині вишумовує байрак.
А хто його садив, який дивак?
У кого не питав, ніхто не знає,
Хіба що здогад думку переймає.
Здавалося б, утрата невелика,
Що ймення не згадаєм чоловіка.
Але ж він жив між нами тут колись,
Де й нині жебонить нещасна Вись….
…Це ж тут була вершина яру гола,
Де пастушата грались у футбола,
До одуріння буцали м’яча,
А то й у цурки грали чи в квача.
Корівки ж наші без наглядача
Не хтіли на змагання ті дивитись,
В кукурудзи спішили поживитись.
Зате красноголовці-будяки
Гравцям аплодували залюбки…
Росте лісок. Гніздов’я мостить птаство.
Гуртом живе моє крилате братство,
Усіх приймає до своєї спілки.
На цвіт акацій прилітають бджілки.
Лиш жайворон, що не боїться спеки,
У той байрак чомусь не заліта,
Хоча до нього й зовсім недалеко.
Та жайворам – підхмарна висота.
Тут був би рай, коли б не рубачі,
Що потай нищать цю красу вночі…
Позич мені, лісочку, крайню гілку,
Змайструю з неї чарівну сопілку
І витворю мелодію тобі –
Дубочку, і кленочку, і вербі –
На добрий спомин тому чоловіку,
Що мрію мав, як степ оцей, велику.
Він не плекав якихось дивних див,
А землю рив, коли лісок садив.
Його на світі вже давно нема,
А ліс до неба руки підійма.
І під байраком збереглись джерельця,
Щоб щебетати коло мого серця.

***
Увесь я спомином пропах.
І що мені у тих степах,
І що мені у тих курганах,
Де пекторалі, ятагани,
Шаблі козацькі і серпи
Сховали в глибину степи
І кості вкрила вічна тьма?
Могил отих давно нема.
Їх затоптали, розорали
Мої безпам’ятні воли.
Отам підсоняшні хорали
Мене на ніженьки звели…
Мов з інтернатівських мереж,
 Насниться родова безмеж,
Розлогий сад, що плодоносить,
І світанкові чисті роси,
І степові фата-моргани,
І, знову, ті ж таки кургани,
Яких давно уже нема.
Прокинусь – кам’яна зима.
І стану висівати зерна,
А тирса виросте химерна…
Сміється – вічність, плаче – мить,
А тирса, знай собі, шумить.
 
***
В полоні снів і фантастичних видив,
Серед надій старечих і старань
Щось, добротворче, ти запанахидив, –
Не взмозі Вись відвідать і Ятрань,
Не взмозі думи відігнать тривожні:
Ні вдень не покидають, ні вночі.
Пощо тобі неправдоньки безбожні,
Пощо тобі нещасні орачі?..
Зосталась світла смужечка тоненька,
Не маєм сили відігнать орду.
Та знайте, знайте, люті вороженьки,
Я безвісти із дому не піду.

ПРИЇХАЛИ
Бутурліни приїхали до нас,
Хахли, радійте: у новітній час
Приїхали Кирило і Данило,
Прибув увесь «отряд», увесь синод
І так братерськи мило говорили,
Що аж сплакнув знедолений народ,
Вітаючи непрошених заброд.
І кинулись Богданові нащадки
Облобизать «возз’єднанські» личини
Та й виструнчились в бойовім порядку,
Щоб все було пристойно, чин по чину.
На дух вкраїнський подають кодолу,
Щоб покоривсь московському престолу.
Давно відомо, що в кремлівській теці
Окупаційні значаться фортеці
«На нашій, не своїй землі»:
Почаїв, Київ, славне Святогір’я
(Чи ми в оренду віддали подвір’я?),
Російські храми, що, немов гриби,
Ростуть за «незалежної» доби.
В чужі краї ішли місіонери
З колоніальним знаком на чолі,
Першопроходці, зухи, піонери,
Щоб душі завойовувать малі.
Отак і нас підстерігає тать,
Щоб нами, як Сибіром, «прірастать».
Невже не віда український Бог,
Невже сховався у свої чертоги
Й не зрить, як «брат» скубе нас,
мов горох,
Що уродився й виріс край дороги?
Ні! Не замовкне наш язик родимий,
Он серед люду спротив нароста,
Бо вже й Первохреститель Володимир
В Дніпро з розпуки упустив хреста.

***
На вкраїнських горьових дорогах –
Пригорща козацьких голосів.
Скільки їх, розтерзаних і вбогих,
Дожили до нинішніх часів?
Подумки удень і ніччю лину
До степів, до отчої землі…
Як «любить» нещасну Україну,
Вчать хахлів заїжджі вчителі.
Вільною її вже не побачу.
Вороги зламали світлофор.
Ти даруй, прости мені, читачу,
Отакий розпачливий мінор.
Та і як його не сумувати,
Вкрали все (і навіть назву Русь!),
Здрастуйте, мої нащадки, брате,
Я до вас у Слові повернусь.
Празникує подовкіл наруга,
А сусід нову майструє кліть.
Вчора ось провів у вічність друга,
Ні до кого серце прихилить…

ТЕЛИЧКА
Знов спомин проситься до книжки,
Зі Степу вічність наплива.
…Пасу теличку на обніжку,
Лоскоче ніженьки трава.
Пасу теличку рано-вранці,
Довкола тиша, ми самі.
З
і сходом сонця мама – в ланці,
А тато – в заполярній тьмі.
Я так люблю малу худібку,
Не усуспільнену, мою.
Шкуринку хліба, солі дрібку
Своїй надієньці даю.
Воно розумне, це телятко,
Оце створіннячко руде,
Не ступить спідтишка на грядку,
Ніколи в шкоду не піде.
Невільні, бранці волі злої,
Брехні зазнавши й батога,
Іще не знаємо обоє,
Що голод нас підстеріга.
Ми пасемось собі тим часом,
Допоки не загнали в кліть.
Зростем, чи заберуть на м’ясо,
Чи встигнем діток народить?..
Співаю на усю котушку,
Луна приходить звіддаля.
Й не відаєм, що нас на мушку
Узяв нечистий із Кремля.
 
ВЕСЕЛИКИ
Прилетіли веселики –
І пропала туга.
Я весни таки діждався.
А чи буде друга?
Принесли на крилах сонце
І тепло жадане.
Веселяться, не дивляться
На вбивчі екрани.
Півпланети подолали,
На те – Божа милість.
Ударили в кастаньєти,
Ніби й не стомились.
Оживає в нашім лузі
Невмируще зілля.
Веселики покликали
Й мене на весілля.

ДВІ ВИДЕЛКИ
Коли хлібом нам були одвійки,
Із Норильська батечко привіз
Дві малі виделки-нержавійки,
Щоб з братком втішалися… до сліз,
Випиляв з північного металу,
Знаючи, що є на світі ми.
Серце скам’яніле пам’ятало
Про дітей, що ждуть його з тюрми.
Їх чомусь не вкрали душогубці,
Стражі не зашмонили чомусь.
Він зберіг оті цяцьки-тризубці
І в степи пекельні повернувсь.
Нам в голодні очі блискотіли
Каторжанські батькові дари.
І ніколи ними ми не їли,
На печі сховавши. До пори.

ПРИПІЗНЕНА СПОВІДЬ ПЕРЕД МАМОЮ
У степовому нашому краю,
Куди не повернусь, куди не гляну,
А бачу рідну Матінку свою,
Страждальницю з колгоспівського лану.
Матусенько! Прости мені той гріх,
Що мозолів не цілував твоїх.
І де б взялась в луципера сміливість,
Коли й в роду такого не водилось…
0 Ненечко! В пекельному «раю»
Ніхто тепер стежини не простежить,
Де ти зносила молодість свою,
Пересапавши степове безмежжя.
Коса з грабками, чи плужок, чи вила,
Чи поряд з корівчиною – шлея…
У тридцять літ голівка посивіла,
Нещасна трудівниченько моя!
Просила в Бога, щоб твої сини
Поміж людей не втратили повагу,
Не втрапили в пащеку сатани,
Як батько в заполярному гулагу.
Мені в міста лягла дорога бита,
Узяв у шори незбагненний світ,
Та я до тебе прилітав щоліта,
Аби синівським поглядом зігріти
І рятувати від усяких бід.
Голодомори, війни та урани
Роз’ятрили твої смертельні рани.
Усі надієньки були намарні –
Не помогли і городські лікарні…
Страждає люд, шаліють тимчасовці.
Неправда люта – горе світове.
А голос твій із криласу в церковці
Навічно, Ненько, у душі живе.
Тебе немає три десятки літ,
I наша стріча вже не за горами.
Постарів. Перемінюється світ,
Та не змінилася любов до тебе, Мамо,

КІТ ПОВЕРНУВСЯ
                    С.І.Т.
Як то сталось, тепер уже й не згадаю,
Коли люди з чужого краю
Завезли за тридев’ять земель
нашого котика,
Мабуть, давши йому якогось наркотика.
І громами гуло, і снігами мело…
Дуже довго його не було.
Та якось весняної пори,
Бачимо, сидить коло дверей на ґанку,
Стиха нявкнув: – Доброго ранку…
Стали домочадці розпитувати заблуду,
А він тільки голову покірно хилив,
мовляв, більше не буду.
І як то ти незбагненні версти долав,
Хто тобі підказував додому дорогу?
Як знаходив кладки й мости,
Аби через півсвіта таки прийти
До рідного порогу?
Чи, маючи якийсь магічний дар,
Ти по зорях ішов, як звіздар?
А мо’, по сонцю чи по місяцю?
І чи не хотілось тобі
в чужині повіситься?
Кіт нічого на те не сказав,
Тільки натруджені лапки лизав,
Після мандрівки вмивався.
Важко зітхнув: таки добрався!
Сльоза скотилась
на його посивілі вуса.
Вернувся!
І пес на цепу крутив хвостом,
Виявляючи радість стрічі з котом.
І сусідська кішечка перестрибнула
через пліт:
– Мандрівнику любий, привіт!
Кіт не відсахнувся
і від мого дотику:
– Прости, що не вберегли тебе, котику,
Дякую, що повернувся,
Що дорогу додому не забувся.
Вдома і миші – миліші…

***
По клавішах гармонії біжу,
Щоб відловити вередливу ноту…
Себе картаю, що лиху олжу
Не в силі в марафоні побороти.
…Ще трошки і, здавалось, дожену
Отого увірвителя малого,
Який прудить в безмежну далину
Під многоструння сонця степового.
Здавалось, дожену парубчака,
А він у надвечір’я чорноброві
В любов все далі й далі утіка
Й навіки потонув у тій любові…
Позбувшись під ног
ами ніжних трав,
Стрімглав побіг на городські бетони.
Нікого з прудконогих не догнав,
То повернувсь таки на рідні гони.
Із невмирущих степових колось
Мені навстрічу вийшли мама й тато:
– Ні, сину, ще нікому не вдалось
Себе самого в безвісті догнати…

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!