…І щира материнська пісня

“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024

 

 

ВІРШІ ПОЕТІВ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ПИСЬМЕННИЦЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ДО 100-РІЧНОГО ЮВІЛЕЮ

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Наталія БУГИР

 

* * *

Заблукала чи жартома –

Завітала до мене зима.

 

Пригостила її, зігріла,

Спати вклала на ліжко біле,

 

Розказала їй безліч казок…

А за вікнами цвів бузок.

 

* * *

Ніччю горобиною

Дощ зійшов драбиною

До смерек на балачки,

Дарував їм торочки

З крапель сонних та солодких.

Потім плутав околодком,

Біг по дерев’яних сходах,

Пестив зілля на городах,

Заглядав у вікна чорні,

Прив’язав на вузлик човен,

Сів у нього й довго-довго

Все дивився на дорогу…

Вранці ж знову по драбині

В ніч вернувся горобину.

 

* * *

Вчора я багатою була:

Мала серце, душу й два крила –

 

Мала… А сьогодні їх нема,

Тільки тиша навкруги німа,

 

Наче ти життя лишив мене…

Сни минають. Може, й це мине?

 

 

Володимир ГЛУЩЕНКО

ОЗЕРА СЛОВ’ЯНЩИНИ

Сплету із кульбаби янтарний вінок я…

Ось стежка… А ось і сосни багнет.

А далі вже сяють, мов лінзи бінокля,

два озера – Вейсове і Ропне.

 

Я їх прохолоди торкнуся плечима,

губами відчую їх вічний ранет.

Хай в серці співають прозорим зачином

два озера – Вейсове і Ропне!

 

Вони ніби очі Слов’янщини. Сині!

Їх блиск досягає далеких планет.

…Пірнають два сонця, немов апельсини,

в два озера – Вейсове і Ропне…

 

СПОГАД ПРО 1966-й

Я запливав з бідончиком

на середину Дінця

і черпав прозору воду

(тепер такої немає).

Вода пахла річкою.

Ми переливали

вологу субстанцію

в інший бідон, більший,

і підвішували його над ватрою,

як казанок.

Ми були безтурботні,

вбираючи в себе п’янке сонце,

пронизливе повітря

(воно пахло сосною),

м’яку й теплу воду…

Ми жили в низькому

темно-зеленому наметі

(тепер таких не знайти).

Ми – це я, Толик і тато

(тепер їх нема…).

…Але абсурд! Усе це є!

Усе це живе в мені

і завжди буде зі мною.

Навіть коли мене не буде

(або я стану іншим),

це залишиться.

Я завжди запливатиму з бідончиком

на середину Дінця.

 

 

Геннадій ГРИБАНОВ

ДОБРІ ПРИКМЕТИ

У шибку стукає синиця,

Як вісник радісних вістей.

Кіт на осонні чепуриться,

В мій дім запрошує гостей.

 

Тож я повірю у прикмети,

І смуток миттю промайне.

До того ж, гаснуть сигарети,

Ти, мабуть, згадуєш мене.

 

ДВІ РІКИ

Так шалено закружляла віхола,

Що здавалось – не діждусь весни.

Коли раптом, мила, ти приїхала

З берегів далекої Десни.

 

А сніги, сніги – аж ген за обрії.

Щедро їх сипнули небеса…

Я правдиві напишу історії

Про земні, реальні чудеса.

 

Це кохання наше стане книгою,

Бо воно шалене, мов ріка.

Знов Донець прокинувся під книгою,

Ніжно ліру хвилею торка.

 

І нехай кружляє біла віхола –

У моїй оселі вже вже весна.

Ну хіба не диво? Ти приїхала!

Із Дінцем зливається Десна!

 

 

Юрій ДОЦЕНКО

ПОЧАТОК

Іще земля не парувала

І дощ дерева не омив.

І голуби не парувались,

Не озивалися громи.

 

Ще чорну сажу не трусили

І не білили світло дім

Ще вечорами сірий дим

Над димарем вітри студили.

 

Був тільки провесні початок

Предтеча сонця і води,

Коли холодними ночами

Тремтять у темряві сади.

 

А вранці  клаптиками снігу

Капітулюють морози.

І відриває річка кригу

Від прибережної лози.

 

Був тільки провесні початок,

Коли виходять на поріг,

Щоби змести останній сніг

І  на дорогу  помовчати.

 

НА БАТЬКІВСЬКИЙ ПОРІГ

Ось і відцвів гіркий полин,

Поникло літо.

Пора падіння павутин,

Падіння листя.

На луки паморозь лягла,

На жар калини.

Збирає коло річки гай

Найперший іній.

І пізній голуб із полів

Верта під стріху…

І я на батьківський поріг

Ступаю тихо.

 

* * *

Згадати нині

Так доречно

І пам’ятати

Назавжди,

Що рідний край,

Моя Донеччина

Колиска

Наших прадідів,

Нащадків їх

Довічна спадщина,

Країни з двох крило,

Домаха, Кальміус,

Козаччина,

Опухле з голоду село,

Савур-могила Морозенка,

Ліс Шаповалів над Дінцем,

І погляд до небес Петренка,

І сокіл в хмарах над Торцем.

І стежка Тихого Олекси,

Що заросла вже чебрецем,

Й дух Стусів поміж териконів,

Якому на землі затісно,

І батьківські важкі долоні,

І щира материнська пісня…

 

* * *

Чи грім, чи гуркіт канонади,

Чи дим пожежі, чи туман?..

Земля здригає від снарядів,

Стріля якими окупант.

 

Чи вогняні стовпи, чи смерчі

Встають зі свистом до небес?

Усе це між життям і смертю

Розумних не знаходить меж.

 

Стоїть година комендантська,

Ув окулярах, що як ніч…

Ще так далеко до світанку

В гібридній затяжній війні.

 

Таке б ще вчора й не приснилось

Але сьогодні наяву…

 

 

Катерина КАРАБЄН-ФОРТУН

ДОЩОВА ВЕСНА

Дощі будили землю кожну мить,

Вже березень наповнений по вінця…

Засумувала стомлена блакить:

Від сна німого до життя прокинься!

 

Дерева обнімали руки злив,

Вистукували пальцями стакато…

«Весна про нас забула…»  – говорив

Самотній вітер зв’язанокрилатий…

 

Я вірю, лине квітня Диво-птах,

Де кожна сяє радістю пір’їна,

І пісня розлетиться по світах,

Щаслива пісня, як моя країна!

 

ЗУСТРІЧ

Лютий. Ніч. Тумани. Місто.

Очі тисяч ліхтарів.

Парк. Коралове намисто.

Голі віти. Вітру спів.

 

Повний місяць. Смак застуди.

Дрова. Ватра. Оберіг.

Що було. Що є. Що буде.

Перехрестя трьох доріг.

 

Запитання. Шепіт. Пломінь.

Пижмо. Шавлія. Полин.

Тихий спів. Танок. Відгомін.

Серця стукіт. Лік хвилин.

 

Образ. Відповідь. Видіння.

Рух очей. Земний уклін.

Згасле вогнище. Дві тіні.

Ми зустрілись – я і він.

 

 

Майя КЛЮЧОВА

* * *

Донеччина курганна териконна

розвихрена непереможна синь

бурштинносяйна ковиловодзвонна

гаряча скіфська вдача поколінь

Донеччина моя мійльонноока

звитяжна пісня степу і вітрів

вирує в серці мов ріка глибока

кров гордих і незламних козаків

Донеччина полиннобарвінкова

вишневобілий усміх берегинь

з усіх усюд вернусь безпомилково

до твоїх абрикосових стежин

 

* * *

я розірвана надвоє натроє на сто

на мільйони мільйонів заплаканих душ

я отам де уходять на небо завчасно

і отут де пожежі й руїни довкруж

я розірвана криком зчорнілим кривавим

замість крові в судинах ненависть і лють

шепочу замовляння проти лукавого

і шукаю загублені огненну путь

я розірвана болем усіх безневинних

вдих і видих обпалює душу вогнем

а надІя у серці кричить українно

переможемо!!!! вистоїм!!!! ПЕРЕЖИВЕМ!!!!

 

* * *

колись ми усі повернемось кожен до свого дому

хтось їхатиме автобусом а хтось на авто чужому

хтось проросте тополею понад шляхом широким

а хтось чорнооким соняхом рахуватиме долі кроки

хтось прилетить лелекою на крилах вітрів і грому

колись ми усі повернемось кожен до свого дому

 

* * *

ми стали старші на війну

на цю страшну нестерпну вічність

чи може в тім яка циклічність –

вбивати Світлом сатану

і воскресати… воскресати!!

ловити миті золоті

і зі щитом (не на щиті!!)

в обійми милої вертати

ми стали старші на сніги

на люто-хижі кулепади

на безперервні канонади

ми стали дужі як боги

і я ще досі не збагну

де в нас ота дрімає Сила

незламна вічна і стокрила

що нас від смерті захистила –

й ми стали старші на війну…

 

Наталія КОВАЛЬСЬКА

ДОНЕЦЬКИЙ СТЕП

Донецький степ! Він схожий на рушник:

яскравий, чистий, з заходу до сходу

розстелений. І червень ще не встиг

спалити степ безжально.

І природа

красується під небом голубим,

вплітаючи ромашки в трави-коси.

І п’янко озивається полин

до бджіл, що облітають медоноси.

 

Цей степ співає – гарно, від душі,

збираючи у пісню різні звуки:

он – жайворон. Он – дзвоники, хрущі…

Ти тільки слухай. Тільки серцем слухай!

 

І доки сонця жар не спалить степ,

і сивиною пил стежки не вкриє –

хай степ цвіте! О, як же він цвіте!

Так тільки той, хто душу має, вміє!

 

ШИПШИНА

Цьогоріч вдруге зацвіла шипшина…

Що спонукало в вересневі дні

Її цвісти? Година швидкоплинна

Врізає час цвітіння на землі.

 

Хіба вона дізналася про те,

Що там, на Сході, цього річ шипшина

І раз не зацвіла. І золоте

Намисто ягід нею не надіте…

Ота шипшина спалена стоїть

Та рештками гілля боронить Схід.

 

ЗІРКИ

Живеш на землі. Та мариш лише зірками.

Ти знаєш сузір’я: багато-багато назв.

Ти кажеш, що світло на Землю іде роками, ні, навіть, віками.

Далеко вони від нас.

Дивуєшся: «Як зірки не любити?! Боже!»

Чому не люблю я? Для мене – звичайна річ.

Хоча… Із тобою їх роздивлятись можу

сьогодні і завтра, і кожну-прекожну ніч.

 

І слухати шепіт. І карбувати в пам’ять:

«Червона, блакитна… Яскраві вони які!»

Ти знаєш про кожну.

Мариш всіма зірками.

У мене ж єдина – що любить оті зірки.

 

 

Богдан КРИВОБОК

* * *

Надто прохолодна зима – шалено мерзну,

Надто прохолодна, верніть східну весну.

З русявим волоссям, очима бездонними,

Поїхала геть – вірші стали бездомними.

Де безкінечні ночі під небом глибоким?

І вже пів країни, а не пару кроків.

Нове тисячоліття, рятує відеозв’язок.

Ти щось неймовірне чи щось на зразок.

І мій східний степ затягнуло хмарами,

Сумна реальність з ідеальними марами.

Але все так не буде, обіцяв – дотримаю.

Лягаю знов сам, хоча би гарно лягає рима.

І знов це горить, наче я малий,

Тобі й знати не варто – наївний і дурний

Східняк, який закоханий в гори.

Закоханий в тебе, та ми про це не говорим.

Дякую, що надаєш мені сили,

Пробач, що це поки не взаєм.

І зіркової ночі, і ранком сивим

Я Всесвіту вдячний просто за те, що ти є.

 

* * *

Ти так далеко, водночас так близько,

Доки на трохи стало моїм домом сире Полісся.

Перші вісімсот метрі – це високо чи низько?

Монотонно стукають берці, гримить заліззя.

 

Бронік захистить від кулі та уламків,

Але двадцять три калібр ті очі зелені.

На вимарші затягну на пліцаку лямки,

І мій ліпший захист твоє фото в кишені.

 

Ти дивовижність, ти, звісно, в курсі,

Немовби зброя – вбивчо-прекрасна.

Щораз мов перша кожна зустріч,

Жодна зірка для нас не гасла.

 

Ти неприступність, для мене виклик,

Фортеці штурмом, що були згадані.

Не прийму поразки – мотив звиклий,

І він, і решта в клятві згадані.

 

Ти неймовірність, сила й ніжність,

Мої близькі – моя Вітчизна.

Без гучних слів про честь та вірність,

За чисте небо над нашим містом.

 

 

Олег МАКСИМЕНКО

ПІСНЯ ПРО ДОНЕЧЧИНУ

Є у світі донецька земля –

Черемшиною квітне, рясна,

А вербою шепоче зрання –

Україною зветься вона.

 

Постає у слов’янській красі

Чарівних колискових пісень,

Що купають барвінок в росі

Ще з сарматських славетних давен.

 

І з душею у хвилях Дінця

Чумаків пам’ятає вона,

Їх шляхи до Торця

Згадані тепер усіма.

 

Святогір’я, мов зірка ясна,

На осерді гірських ланцюгів

Над Європою сяє сповна

Янтарем вже багато років.

 

Є у світі донецька земля,

Що степами своїми гучна,

А народом і славна й міцна –

Україною зветься вона.

* * *

З роси рясної,

Чистої води,

Зі спеки степу

Лісу прохолоди –

Мої слова,

Віршів моїх рядки,

Моїх книжок

Коханню щирі оди.

 

Від хати край дороги,

Де поріг

По стежці ранком

Вів мене до хвіртки,

Від серенад

Вечірніх солов’їв –

Мій щирий спів,

Моєї пісні приспів.

 

Від Святогір’я

Схилів крейдяних,

Донця і Тору,

Що злилися кревно, –

Мої ще недоспівані пісні,

Мої ще ненаписані поеми.

 

Я буду відчувати

Знову й знов

Те, що зберіг

І зберігаю досі:

Від матері –

До красного любов,

Від України –

За народ свій гордість!

 

 

Микола СІРОБАБА

ЗА МЕЖАМИ НОРМ

Досить побачити, досить почути,

Й ніч облягають рядки,

Де розбиваються об парашути

Хлипи сухої ріки.

 

Де зачепилися спогадів стропи

За непроглядь берегів,

Де абсолюту дорівнює спротив

Й КПВТ перегрів.

 

Де відчайдухи жонглюють смертями

(цирк Мідяної Змії),

Де організми, прийшовши до тями,

Мріють позбутись її.

 

Де здеформовано цінностей шкали

Й тьма резонує мінор,

Де не знаходять того, що шукали,

Навіть за межами норм.

 

Де вигоряють тату кольорові

Вмент (хоч робились навік),

Де на палітрі лише групи крові

Творять відтінки нові.

 

БЛЕКАУТ

Думи, мефістофелі кирпаті,

Що мені, здавалося б до вас,

Звичний теплий грім на Прикарпатті,

Ви ж по-своєму: «війна», «Донбас».

 

Інтригуєте, злостиві сноби,

Відкараскуюсь: «Ідіть ви на…»,

Сниться Придінців’я штиль сосновий,

А між фазами: «Донбас», «війна»…

 

Думи, крутії а ля Гудіні,

Натяк на свідомості потік,

Розплескались о лихій годині

Від джерел первинних і по Стікс.

 

Вітер тягне тему похоронну,

Розпорошує тепло й добро,

А блекаут суне по Хоролу,

Поглинає Ворсклу і Дніпро.

 

Переймаються: «Як бути сущу?»

і байдужі, і чужі, й свої,

І клянуть війну як доньку сучу

Навіть ті, що кликали її.