І коли полум'я виростає

174

Переклади з білоруської

 

РЕКВІЄМ КНИЖЦІ ДРУГА

Едуарду Акуліну

 

Не в кострище, що посеред сонму

площі інквізитор розклада,

не в середньовічний тридцять сьомий,

не в спецхран, де пил би осідав,

 

не у саван, в білу скатертину

огорнули – змовкни і лежи…

Книгу кинули на ґільйотину

під сліпі нагострені ножі.

 

                Безборонний
і тендітний вірш –

                                               під
ніж.

                Край,
де дощ гуляє босоніж, –

                                               під
ніж.

                Сож
зеленоокий, Бесядь теж –

                                               під
ніж.

                Місяцю,
безсоння не тривож…

                                               Під
ніж.

 

Не свята, а поминки понурі

у поета. Що є слово звиш?

Сорок кілограм макулатури,

де гніздо зів’є рудава миша.

 

А святкує яничар поганий,

що, немов півмісяці, узяв

й над батьківським словом ятагани

у руці безпам’ятній підняв.

 

                Зради
вуж під серце не заліз –

                                               під
ніж.

                Не
дзвенить у тайстрі юдин гріш –

                                               під
ніж.

                Служиш
Білорусі? Ось тобі ж!

                                               Під
ніж!

                Порубали
вздовж і впереміш –

                                               у
кіш.

 

Небо опритомніє, заплаче,

паволок дощу не розірвеш.

При диявольській січкарні скаче,

наче півень, безголовий вірш.

 

ЕКОЛОГІЯ

У бляшанці

на дні річки

живе пічкур.

Йому добре й затишно,

з-над іржавої кришки

ледь сочиться світло,

при якому він розмислює

про життя риб.

А його сонні зябра

червоніють,

проціджуючи кольорові сни,

розчинені в рештках

томатного соусу.

І ніяк не реагують

на запах чужої смерті.

 

БАЛАДА ПРО СТАЙНЮ

 Сказав комісар: “Не
потрібен храм,

ось-ось комунізм настане.

Ми будемо в храмах тримати крам,

а в цьому хай буде стайня!”

 

Сказав – і забігав робучий люд,

розбили вівтар, ікони.

І замість Христа на стіні – хомут,

а згодом пригнали й коней.

 

А конюх ходив межи них, як дяк.

Упорався він прекрасно:

усіх розмістили неабияк –

у кожного були ясла.

 

А конюх був пролетарський, наш…

Ворота зранку рипіли –

він коням у ризах носив фураж

і напував їх з купелі.

 

А іноді конюх у яслах спав,

видихуючи слив’янку.

Вівса під бік з мішків назсипав –

і маєш барліг до ранку.

 

Гріє горілка – не взяти зимі.

Та тільки одної ночі

прочумився конюх і – Боже мій! –

на лоб аж полізли очі –

 

чи мало плуга і борозни?

(чи я в сатани в полоні?) –

перед розламані образи

стають на коліна коні?!

 

І конюх заповз під порожній віз,

немов утікав од згуби.

Чи сп’яну примарилося – дивись! –

великі очі у них – од сліз,

і шепіт рветься крізь зуби.

 

Моляться коні? Хто дозволяв?

Де? У якім законі?

І конюх звично батіг підняв.

І встали з колін коні.

 

Немов ошаліли усі гуртом,

і відали, що робили,

і плакав конюх, і копитом

був відкинутий під драбини.

 

Він гриз, побілілий, як полотно,

іржаві залізні бруси.

З-за хмар, наче повня, дививсь у вікно

світлий образ Ісуса.

 

Переклав Іван Андрусяк

 

***

Прислухайся чоловіче

З чого зроблені твої черевики

У підошвах яких іще жевріє життя

 

Як довго не помирає

Море у теплій мушлі

Молитва в руїнах церкви

Луна на стадіоні

 

І тому не дивуйся

Коли звичайна подушка

Раптом вилітає у відчинене вікно

Обезголовлені оселедці в бляшанках

Ворушать спаленими розсолом плавниками

А човен пристає до берега

 

І коли полум’я виростає

Воно покидає землю –

Вертається до сонця

 

І коли кладовище стане парком

Імені якогось-там Сміху Варто

То все одно іще тисячу років

Нічними алеями блукатиме смерть

 

І коли заворушиться брук –

Ми  спохопимося

Що ходили по черепахах…

 

ВОЗНЕСІННЯ ШАГАЛА

Марк Шагал помирав у ліфті.

Без вітчизни. Старий Шагал.

Фарбувала ліфтерка нігті

І листала модний журнал.

 

Без вітчизни. Із куснем хліба.

Клітка – й та уже без пташка.

Кнопку “небо” з прозорим німбом

Вперто тисла його рука.

 

Малював – не лотоси, люстри

Чи дешеву любов рабів.

Він учив, як літати, людство,

З рук пускаючи, як голубів.

 

На землі – самі карантини,

Всюди митниці – і не проси,

Щоб вернули його картини.

І картини на небесі,

 

Де професором з добрим стажем,

Розганяючи сивий смог,

Білим Шляхом, над Ермітажем

У задумі проходить Бог.

 

Марк Шагал відчував, живий ще,

Коли ліфт, що набрав розгін,

З шахти вирвався на горище,

Тросом цвьохнутий навздогін.

 

Захлинувшись на мить вітрами,

В невагомості ліфт повис.

Його стільки разів вертали

Із небес на саміський низ!

 

Розчинились безгучно двері.

Тілу боязно вслід ступить.

Та не встигли ангели смерті

Душу грішного підхопить.

 

Марк Шагал відкупився в смерті.

Бог таки врахував момент,

І замовив, як тестамент,

Щоб на вітебському мольберті

Марк сподобив його портрет.

 

ДОЩ

Дощ, прокравшись у храм по карнизу,

Лик проявить на стін білизні.

І неначе та вежа у Пізі,

Церква в річку задивиться вниз.

 

Дощ обмиє, напоїть, загоїть,

Лики фресок і листя верби.

Ніби небо розхристане доїть –

Дзвонить в дзвони дзвонар молодий.

 

Дощ стоїть біля храму, як служка,

Наче бідний свояк у панів,

Як прочанин, розгублений дуже,

Що молитву забути посмів.

 

Дощ, пустіть його в ладанну прощу,

Він стомився стоять, грішний дощ.

Він летів, розбивався об площу,

Уставав, пробирався крізь хвощ.

 

По дзвінниці пробіг, барабанить,

Легкий, світлий, вже майже сухий.

Відчиніть – та не двері, а баню –

Дощ прийшов замолити гріхи.

 

Дощ, він райських кущів домагався,

Та в людей не знайшов співчуття,

І у пущі поганські подався,

Де він сам бог для квітів і трав.

 

Дощ.

Переклала Наталка Позняк

 

 

ТРИ МИТІ СВІТЯЗЯ

                 1

Зависла ручка райдуги

над гаєм і над лугом.

Покручується озеро

гончарним кругом.  

                2

Сестра просвітленого лісу,

йдучи неспішною ходою,

як з глини Божого замісу –

ти виростаєш над водою. 

 

                3

Опора тане, квилячи,

а сонце з хмари –  з
пальми як –

тебе спіймало в пригорщі,

як вазу для обпалювання. 

 

 НЕДУГА

Тисячі рук не дають їм щоденно спокою,

тисячі ніг марно намацують поріг –

нема де спіткнутися.

 

Тисячі поглядів,

як метелики за вікном,

б’ються об пружкі шиби –   
                   

як тут зглазу уникнути?                          

 

Опівночі

вони у відчаї стуляють потомлені крила,

але пронизливо змерзлу підземну стодолу

до світанку проймають дрижаки.

 

Уранці-рано  вибухне
помста,

і сотні людських розмов

прищемляться напівслові;

і кожен простолюдин міркуватиме,

як прослизнути непоміченим.

 

І знову тисячі рук,

не знайшовши звичної клямки,

                   хапають і луплять,

                  
луплять і хапають.

 

Та не скрипнуть доглянуті заслони,

і ніхто не почує їх довірливих скарг.

 

Та нема об що брязнутись,

                   щоб
посипався тиньк зі стіни,

                   щоб
похитнулися одвірки,

щоб спинився переляканий запізнілий потяг.

 

У два боки розходяться двері в метро.

 

***

Опустили в могилу труну,

як човен підземний.

Нагорнули землі,

замаскували вінками,

поплакали – та й розійшлися.

 

Не випливти з тогосвітньої тиші,

хоч подеколи й хочеться

на радоницю чи на гробки

рідні садиби провідати.

 

Зберуться човни

на безмовну раду

і ловлять заспрагло

жовту калюжницю

вечорових вікон,

зелені копи верб

та усмішки на обличчях людських

у перископи хрестів.

 

А тому не будуйте

глухих огорож

довкіл могилок –

предки дивляться з-під землі.

 

НЕДОРЕЧНІСТЬ

По телеку казав промову Сам.

Екран заріс пилюкою помалу.

Широкий вус із телека звисав,

і обіцянки гору підіймали.

 

Стомився люд – хто спав, хто позіхав

(бо ж дві години, бо мотив не новий).

Тут телек непоштиво заморгав

і зіпсував кінець його промови.

 

А дикторка візьми й залепечи

(ще голос тріпотів у хвилюванні):

– Даруйте нам, шановні глядачі,

цю прикру недоречність на екрані!

 

Переклала Олеся Мамчич

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!