Переклади з білоруської
РЕКВІЄМ КНИЖЦІ ДРУГА
Едуарду Акуліну
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не в кострище, що посеред сонму
площі інквізитор розклада,
не в середньовічний тридцять сьомий,
не в спецхран, де пил би осідав,
не у саван, в білу скатертину
огорнули – змовкни і лежи…
Книгу кинули на ґільйотину
під сліпі нагострені ножі.
Безборонний
і тендітний вірш –
під
ніж.
Край,
де дощ гуляє босоніж, –
під
ніж.
Сож
зеленоокий, Бесядь теж –
під
ніж.
Місяцю,
безсоння не тривож…
Під
ніж.
Не свята, а поминки понурі
у поета. Що є слово звиш?
Сорок кілограм макулатури,
де гніздо зів’є рудава миша.
А святкує яничар поганий,
що, немов півмісяці, узяв
й над батьківським словом ятагани
у руці безпам’ятній підняв.
Зради
вуж під серце не заліз –
під
ніж.
Не
дзвенить у тайстрі юдин гріш –
під
ніж.
Служиш
Білорусі? Ось тобі ж!
Під
ніж!
Порубали
вздовж і впереміш –
у
кіш.
Небо опритомніє, заплаче,
паволок дощу не розірвеш.
При диявольській січкарні скаче,
наче півень, безголовий вірш.
ЕКОЛОГІЯ
У бляшанці
на дні річки
живе пічкур.
Йому добре й затишно,
з-над іржавої кришки
ледь сочиться світло,
при якому він розмислює
про життя риб.
А його сонні зябра
червоніють,
проціджуючи кольорові сни,
розчинені в рештках
томатного соусу.
І ніяк не реагують
на запах чужої смерті.
БАЛАДА ПРО СТАЙНЮ
Сказав комісар: “Не
потрібен храм,
ось-ось комунізм настане.
Ми будемо в храмах тримати крам,
а в цьому хай буде стайня!”
Сказав – і забігав робучий люд,
розбили вівтар, ікони.
І замість Христа на стіні – хомут,
а згодом пригнали й коней.
А конюх ходив межи них, як дяк.
Упорався він прекрасно:
усіх розмістили неабияк –
у кожного були ясла.
А конюх був пролетарський, наш…
Ворота зранку рипіли –
він коням у ризах носив фураж
і напував їх з купелі.
А іноді конюх у яслах спав,
видихуючи слив’янку.
Вівса під бік з мішків назсипав –
і маєш барліг до ранку.
Гріє горілка – не взяти зимі.
Та тільки одної ночі
прочумився конюх і – Боже мій! –
на лоб аж полізли очі –
чи мало плуга і борозни?
(чи я в сатани в полоні?) –
перед розламані образи
стають на коліна коні?!
І конюх заповз під порожній віз,
немов утікав од згуби.
Чи сп’яну примарилося – дивись! –
великі очі у них – од сліз,
і шепіт рветься крізь зуби.
Моляться коні? Хто дозволяв?
Де? У якім законі?
І конюх звично батіг підняв.
І встали з колін коні.
Немов ошаліли усі гуртом,
і відали, що робили,
і плакав конюх, і копитом
був відкинутий під драбини.
Він гриз, побілілий, як полотно,
іржаві залізні бруси.
З-за хмар, наче повня, дививсь у вікно
світлий образ Ісуса.
Переклав Іван Андрусяк
***
Прислухайся чоловіче
З чого зроблені твої черевики
У підошвах яких іще жевріє життя
Як довго не помирає
Море у теплій мушлі
Молитва в руїнах церкви
Луна на стадіоні
І тому не дивуйся
Коли звичайна подушка
Раптом вилітає у відчинене вікно
Обезголовлені оселедці в бляшанках
Ворушать спаленими розсолом плавниками
А човен пристає до берега
І коли полум’я виростає
Воно покидає землю –
Вертається до сонця
І коли кладовище стане парком
Імені якогось-там Сміху Варто
То все одно іще тисячу років
Нічними алеями блукатиме смерть
І коли заворушиться брук –
Ми спохопимося
Що ходили по черепахах…
ВОЗНЕСІННЯ ШАГАЛА
Марк Шагал помирав у ліфті.
Без вітчизни. Старий Шагал.
Фарбувала ліфтерка нігті
І листала модний журнал.
Без вітчизни. Із куснем хліба.
Клітка – й та уже без пташка.
Кнопку “небо” з прозорим німбом
Вперто тисла його рука.
Малював – не лотоси, люстри
Чи дешеву любов рабів.
Він учив, як літати, людство,
З рук пускаючи, як голубів.
На землі – самі карантини,
Всюди митниці – і не проси,
Щоб вернули його картини.
І картини на небесі,
Де професором з добрим стажем,
Розганяючи сивий смог,
Білим Шляхом, над Ермітажем
У задумі проходить Бог.
Марк Шагал відчував, живий ще,
Коли ліфт, що набрав розгін,
З шахти вирвався на горище,
Тросом цвьохнутий навздогін.
Захлинувшись на мить вітрами,
В невагомості ліфт повис.
Його стільки разів вертали
Із небес на саміський низ!
Розчинились безгучно двері.
Тілу боязно вслід ступить.
Та не встигли ангели смерті
Душу грішного підхопить.
Марк Шагал відкупився в смерті.
Бог таки врахував момент,
І замовив, як тестамент,
Щоб на вітебському мольберті
Марк сподобив його портрет.
ДОЩ
Дощ, прокравшись у храм по карнизу,
Лик проявить на стін білизні.
І неначе та вежа у Пізі,
Церква в річку задивиться вниз.
Дощ обмиє, напоїть, загоїть,
Лики фресок і листя верби.
Ніби небо розхристане доїть –
Дзвонить в дзвони дзвонар молодий.
Дощ стоїть біля храму, як служка,
Наче бідний свояк у панів,
Як прочанин, розгублений дуже,
Що молитву забути посмів.
Дощ, пустіть його в ладанну прощу,
Він стомився стоять, грішний дощ.
Він летів, розбивався об площу,
Уставав, пробирався крізь хвощ.
По дзвінниці пробіг, барабанить,
Легкий, світлий, вже майже сухий.
Відчиніть – та не двері, а баню –
Дощ прийшов замолити гріхи.
Дощ, він райських кущів домагався,
Та в людей не знайшов співчуття,
І у пущі поганські подався,
Де він сам бог для квітів і трав.
Дощ.
Переклала Наталка Позняк
ТРИ МИТІ СВІТЯЗЯ
1
Зависла ручка райдуги
над гаєм і над лугом.
Покручується озеро
гончарним кругом.
2
Сестра просвітленого лісу,
йдучи неспішною ходою,
як з глини Божого замісу –
ти виростаєш над водою.
3
Опора тане, квилячи,
а сонце з хмари – з
пальми як –
тебе спіймало в пригорщі,
як вазу для обпалювання.
НЕДУГА
Тисячі рук не дають їм щоденно спокою,
тисячі ніг марно намацують поріг –
нема де спіткнутися.
Тисячі поглядів,
як метелики за вікном,
б’ються об пружкі шиби –
як тут зглазу уникнути?
Опівночі
вони у відчаї стуляють потомлені крила,
але пронизливо змерзлу підземну стодолу
до світанку проймають дрижаки.
Уранці-рано вибухне
помста,
і сотні людських розмов
прищемляться напівслові;
і кожен простолюдин міркуватиме,
як прослизнути непоміченим.
І знову тисячі рук,
не знайшовши звичної клямки,
хапають і луплять,
луплять і хапають.
Та не скрипнуть доглянуті заслони,
і ніхто не почує їх довірливих скарг.
Та нема об що брязнутись,
щоб
посипався тиньк зі стіни,
щоб
похитнулися одвірки,
щоб спинився переляканий запізнілий потяг.
У два боки розходяться двері в метро.
***
Опустили в могилу труну,
як човен підземний.
Нагорнули землі,
замаскували вінками,
поплакали – та й розійшлися.
Не випливти з тогосвітньої тиші,
хоч подеколи й хочеться
на радоницю чи на гробки
рідні садиби провідати.
Зберуться човни
на безмовну раду
і ловлять заспрагло
жовту калюжницю
вечорових вікон,
зелені копи верб
та усмішки на обличчях людських
у перископи хрестів.
А тому не будуйте
глухих огорож
довкіл могилок –
предки дивляться з-під землі.
НЕДОРЕЧНІСТЬ
По телеку казав промову Сам.
Екран заріс пилюкою помалу.
Широкий вус із телека звисав,
і обіцянки гору підіймали.
Стомився люд – хто спав, хто позіхав
(бо ж дві години, бо мотив не новий).
Тут телек непоштиво заморгав
і зіпсував кінець його промови.
А дикторка візьми й залепечи
(ще голос тріпотів у хвилюванні):
– Даруйте нам, шановні глядачі,
цю прикру недоречність на екрані!
Переклала Олеся Мамчич