І коли ми зогледілись…

131

***

Я малим кудбацару  вгору закинув.

Потім довго шукав,

та знайти не зумів.

Певно, й досі лежить собі
десь у кропиві…

 

Та даруйте мені цей
малесенький гріх,

якщо іноді

думаю так:

«Може,

й справді

докинув

до неба?!»

 

***

У вечірньому місті
виблискує мокрий асфальт.

Біжать кудись веселі
дівчата…

А в освітленій вітрині,

поміж великих барабанів,

сам-саміський сидить

маленький плюшевий
ведмедик,

якого після тривалих вагань

так і не купили…

 

***

Пізно увечері

в школу проникли,

замисливши капость,

та раптом

застигли

перед прочиненими дверима в
учительську.

«Що тут удієш, люблю…» –

говорив комусь

і тихо плакав

наш учитель математики…

 

***

А гарно було б…

тримати в руках ґумовий
шланг,

на голові – стара шапчина,

й поливати дерева все своє
життя…

 

І завжди чекати,

що зашелестить якесь
деревце

і раптом

заговорить до мене…

 

У ЗООМАГАЗИНІ

Учора в зоомагазині

сталася біда:

у маленької пташки пропав
голос.

О, як вона билася об пруття
клітки,

як хотіла умерти…

Знесилівши,

принишкла, затужила

й так і сиділа, марно
розкриваючи рота…

Ніколи вже не заспіває
нещасна пташка!

Наляканий продавець

доповів про все
директорові.

Директор вислухав.

Невдоволено стиснув губи.

Довго думав.

Комусь телефонував,

вивчав документи,

шукав пташку в довіднику

на літеру П…

А тоді оголосив рішення.

 

Продавець зрадів, кивнув
головою,

діловито тицьнув до рота
кінчик олівця,

лизнув язиком…

Узяв із полиці клітку з
пташкою

і на ярлику –

замість «п’яти рублів»

вивів

«чотири»…

 

***

…І коли ми зогледілись,

то виявилося, що все
довкола має свій номер.

Усе пораховане,

виміряне й зареєстроване:

моря на землі,

дощі, хмари в небі,

смужки на тигрі,

колючки на троянді,

маса місяця

й частота сумного

гавкоту пса на місяць.

……………………………………..

Від цього мене обійняв
такий туск,

що я, може,

й заплакав би,

та раптом злякався,

що й до мене підійде хтось

із ґросбухом у руках

і почне обліковувати

мої сльози.

 

***

Ранесенько

визираю в омитий нічним
дощем сад

і відводжу очі

від дальнього кутка.

Там, сумна й замислена,

застигла маленька вишенька,

з якої вчора

зібрали перші плоди.

 

***

Під це дерево

приходили на побачення,

і дерево гадало,

що сміх –

єдине заняття людей

на землі.

***

Якщо дещиця заздрості

все ж допустима на світі,

я заздрю

лише мулярам:

вправно вони працюють,

роблять свою роботу

й буденно так, повагом,

помаленьку

рухаються

до неба.

 

***

Та невже ці астрономи
справді вірять,

що в свої телескопи вони
бачать зірки?

Та ж якщо не лежиш літньої
ночі

на стозі в оточенні
цвіркунів

і не пригадуєш

перший доторк жіночого
волосся

до твого обличчя, –

то невже зірка називається
зіркою?..

 

УТЕЧА

Під кінець обіду

подали величезного кавуна.

І тоді один із тих, що
сперечалися

про розподіл сущого на
світі,

раптом припинив балачку,

схопив свою виделку й ножа,

акуратненько вирізав
дірочку

і пірнув у соковиту
прохолоду…

І як його потім

            не кликали,

він із того кавуна вже не
виходив.

 

***

Якось ізранку він
здогадався:

у кожного свій шлях до
неба,

і в клітку

заліз

до пташок.

 

КИЦЯ-КОПИЛКА

 

Зрештою

доля вділила і їй

справжнього життя

дещицю:

викинули її на смітник

під великанським небом,

і замість брудних монет

дощами,

свіжими зливами

наповнювалася голова.

***

 

Це не так печально,

що вимерли –

все на світі

            колись добігає кінця, –

біда лише,

що тепер

більше ніхто

на землі

не знає –

співали іноді

чи взагалі не співали

динозаври.

ГЛЯДАЧІ

Дехто сплакнув,

а інші

незадоволено

розійшлися.

Оце й була

вся вистава:

розсунулася завіса,

посеред сцени

проросла

малесенька ніжна

квітка,

розцвіла,

запашіла

на мить,

 а тоді зів’яла

й обернулася на порох.

 

У МІСЬКОМУ ПАРКУ

Мов дитина,

що впала з гойдалки,

зляканий,

розгублений,

ось-ось заплаче,

стояв дідусь

і дивився:

лебеді вийшли з води,

посунули перевальцем,

некрасиво повиляли задами,

люто накинулися на траву.

***

Якби ми аж так не
соромилися

сентиментів

і глухими

спеціально

не прикидалися,

ми б неодмінно

почули стогони,

коли біля підніжжя могутніх
дерев

їхнє

листя спалюють.

***

Звичайне сталося вбивство.

Зірвали польову квітку

і по холодному місту

з веселощами й реготом

до пізньої ночі носили.

***

А ми все спішимо… спішимо

і не встигаємо

однієї з найважливіших

на світі справ

зробити –

із обличчям спокійним,

із обличчям щасливим

перед квітучим

вишневим деревом постояти.

***

Це

саме старістю

й було.

Стояв у потемку

дуб

і більше не відчував,

чи сидять птахи на гілках,

чи вже полетіли.

 

м.Київ

З грузинської переклав Іван Андрусяк

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!