***
Я малим кудбацару вгору закинув.
Потім довго шукав,
та знайти не зумів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Певно, й досі лежить собі
десь у кропиві…
Та даруйте мені цей
малесенький гріх,
якщо іноді
думаю так:
«Може,
й справді
докинув
до неба?!»
***
У вечірньому місті
виблискує мокрий асфальт.
Біжать кудись веселі
дівчата…
А в освітленій вітрині,
поміж великих барабанів,
сам-саміський сидить
маленький плюшевий
ведмедик,
якого після тривалих вагань
так і не купили…
***
Пізно увечері
в школу проникли,
замисливши капость,
та раптом
застигли
перед прочиненими дверима в
учительську.
«Що тут удієш, люблю…» –
говорив комусь
і тихо плакав
наш учитель математики…
***
А гарно було б…
тримати в руках ґумовий
шланг,
на голові – стара шапчина,
й поливати дерева все своє
життя…
І завжди чекати,
що зашелестить якесь
деревце
і раптом
заговорить до мене…
У ЗООМАГАЗИНІ
Учора в зоомагазині
сталася біда:
у маленької пташки пропав
голос.
О, як вона билася об пруття
клітки,
як хотіла умерти…
Знесилівши,
принишкла, затужила
й так і сиділа, марно
розкриваючи рота…
Ніколи вже не заспіває
нещасна пташка!
Наляканий продавець
доповів про все
директорові.
Директор вислухав.
Невдоволено стиснув губи.
Довго думав.
Комусь телефонував,
вивчав документи,
шукав пташку в довіднику
на літеру П…
А тоді оголосив рішення.
Продавець зрадів, кивнув
головою,
діловито тицьнув до рота
кінчик олівця,
лизнув язиком…
Узяв із полиці клітку з
пташкою
і на ярлику –
замість «п’яти рублів»
вивів
«чотири»…
***
…І коли ми зогледілись,
то виявилося, що все
довкола має свій номер.
Усе пораховане,
виміряне й зареєстроване:
моря на землі,
дощі, хмари в небі,
смужки на тигрі,
колючки на троянді,
маса місяця
й частота сумного
гавкоту пса на місяць.
……………………………………..
Від цього мене обійняв
такий туск,
що я, може,
й заплакав би,
та раптом злякався,
що й до мене підійде хтось
із ґросбухом у руках
і почне обліковувати
мої сльози.
***
Ранесенько
визираю в омитий нічним
дощем сад
і відводжу очі
від дальнього кутка.
Там, сумна й замислена,
застигла маленька вишенька,
з якої вчора
зібрали перші плоди.
***
Під це дерево
приходили на побачення,
і дерево гадало,
що сміх –
єдине заняття людей
на землі.
***
Якщо дещиця заздрості
все ж допустима на світі,
я заздрю
лише мулярам:
вправно вони працюють,
роблять свою роботу
й буденно так, повагом,
помаленьку
рухаються
до неба.
***
Та невже ці астрономи
справді вірять,
що в свої телескопи вони
бачать зірки?
Та ж якщо не лежиш літньої
ночі
на стозі в оточенні
цвіркунів
і не пригадуєш
перший доторк жіночого
волосся
до твого обличчя, –
то невже зірка називається
зіркою?..
УТЕЧА
Під кінець обіду
подали величезного кавуна.
І тоді один із тих, що
сперечалися
про розподіл сущого на
світі,
раптом припинив балачку,
схопив свою виделку й ножа,
акуратненько вирізав
дірочку
і пірнув у соковиту
прохолоду…
І як його потім
не кликали,
він із того кавуна вже не
виходив.
***
Якось ізранку він
здогадався:
у кожного свій шлях до
неба,
і в клітку
заліз
до пташок.
КИЦЯ-КОПИЛКА
Зрештою
доля вділила і їй
справжнього життя
дещицю:
викинули її на смітник
під великанським небом,
і замість брудних монет
дощами,
свіжими зливами
наповнювалася голова.
***
Це не так печально,
що вимерли –
все на світі
колись добігає кінця, –
біда лише,
що тепер
більше ніхто
на землі
не знає –
співали іноді
чи взагалі не співали
динозаври.
ГЛЯДАЧІ
Дехто сплакнув,
а інші
незадоволено
розійшлися.
Оце й була
вся вистава:
розсунулася завіса,
посеред сцени
проросла
малесенька ніжна
квітка,
розцвіла,
запашіла
на мить,
а тоді зів’яла
й обернулася на порох.
У МІСЬКОМУ ПАРКУ
Мов дитина,
що впала з гойдалки,
зляканий,
розгублений,
ось-ось заплаче,
стояв дідусь
і дивився:
лебеді вийшли з води,
посунули перевальцем,
некрасиво повиляли задами,
люто накинулися на траву.
***
Якби ми аж так не
соромилися
сентиментів
і глухими
спеціально
не прикидалися,
ми б неодмінно
почули стогони,
коли біля підніжжя могутніх
дерев
їхнє
листя спалюють.
***
Звичайне сталося вбивство.
Зірвали польову квітку
і по холодному місту
з веселощами й реготом
до пізньої ночі носили.
***
А ми все спішимо… спішимо
і не встигаємо
однієї з найважливіших
на світі справ
зробити –
із обличчям спокійним,
із обличчям щасливим
перед квітучим
вишневим деревом постояти.
***
Це
саме старістю
й було.
Стояв у потемку
дуб
і більше не відчував,
чи сидять птахи на гілках,
чи вже полетіли.
м.Київ
З грузинської переклав Іван Андрусяк