ДО
ВСЕВИШНЬОГО
Простіть великодушно, Всевишній,
але чи Вам не набридло,
коли якесь бидло,
нагрішивши на три скирти,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
грюкає, коли заманеться, в небо,
вимагаючи йому простити:
бо, мовляв, «так було треба»,
аби знову грішити
і знову просити?
А не послали б Ви оте все,
що прикидається праведнолюбом,
туди, де Макар телят пасе,
щоб не поганило землю блудом?
Може б, хоч за цих недородів,
нарешті вродило Народом?
Ну, та Вам видніше, Всевишній –
ще раз простіть мою душу грішну …
***
В цей вертеп
заштатних
блюдолизів,
В хтивий світ, зачатий на олжі, –
Звідки ти явилася, – скажи, –
В непорочних голубиних ризах?
Вчора тут міняли безборонно
Те, що не дається на торги,
Вибивали з кровію борги,
Ярмарково ляскали в долоні.
Тільки ж вчора…
А
сьогодні зрання
Глянув – засіяв небесний звід –
Звідки ж ти явилася у світ
Вишне,
в
білоянгельськім убранні?
Господи, коли із цього блуду
Засвітилася така краса, –
Радуймось, вістують небеса:
Україна є й вовік пребуде!
ЄРЕСЬ
І поглянув на світ крізь Пророка сльозу,
У тортурах позбутого плоті,
І спостиг ще в зачатті непевну стезю,
Що вела до рокового плоду.
І побачив, як тіло її укорив
Змій лукавий, жагуче і сласно.
…І подумав: хіба ж її Бог сотворив,
задля того, щоб в келії згасла?
І од власної єресі духом ослаб,
В молитвах сповідаючись тяжко.
І постав ув оружному сяєві слав
Месник неба – Георгій Звитяжець.
І побачив, як тіло зміїне кона,
Списом огненним наскрізь протяте.
І уздрів, як зіходить із горніх Жона –
Вселюдського Спасителя Мати…
МЕНТАЛІТЕТ
–1
Поетеса асоціальна
В міні-сукні до краю
Відрізала вербально,
Що за натяк брутальний
Просто всіх пошле не до раю:
– Ну ти бачив: за моє жито
Хтось збирається мене бити?!
– Та ніхто не збиравсь тебе бити, –
Сутенер потягнувся ліниво, –
Ти вже вийшла в тираж, кобіто.
Ти про вік свій забула,
діво.
– Хто б це тер язиком, поганцю?!.
Ти ж у мене валявся в нозях.
І носив мені каву вранці
У постіль – аж стеливсь на підлозі?
– Щось в персонах ти плутаєш, діво,
Приписавши мене до себе.
Ти давно вже, діво, не диво,
А як чесно, то й геть без потреби.
.. .Бив ударник навскид по нервах.
Пахло сечею і гашишем.
І відважила сутенеру
Дівка так, що промовчу ліпше.
Десь в Японії дужі хлопці
Під реактор ішли незворушно.
А у Києві на тусовці
Били в бубон, як вуду – в душу.
МЕНТАЛІТЕТ
– 2
В ніч, коли українські бомжі
Добивали свого ж до скону,–
Другий день собака тужив
У японському Армагеддоні.
Він тягнув людей за рукав
До свого побратима в завалі,
І очима спасти благав,
І по-людськи плакав з печалі.
І коли врешті-решт самураї
З-під руїн добули необачного, –
Український бомж серед зграї
Умирав чи…здихав по-собачому
БУДЕННЕ
I. ДЕНЬ
Цвинтар чинив свою справу буденну,
як свято:
В арку в’їздили належно – ногами вперед.
Звідти живі прошкували:
багаті – у авта,
сирі – в автобуси
на поминальний фуршет.
І перехожі дізнатися прагли достоту:
«Хто ж відійшов?. Повторіть… недочули ім’я».
І, на
лиці змалювавши зазвичай скорботу,
Вмить забували імення «Раба Твоєя».
II. НІЧ
Десь перед сном,
коли все доокола померхне,
Коли вже й цвинтар
з утоми впаде в забуття, –
Саме опівніч
являються тіні померлих
Зводить рахунки,
які не звели за життя.
Ну вже й гризуться,
сховавши ножі поза спини!
Ну вже ж і пнуться,
хто більше любив Україну !
III.
ВИСЛІД
Славсь, моя націє!
Ти таки геть неповторна:
Звіку не знайдеш
між небом, землею і морем
З’яву подібну,
де навіть мерці із могили
Зводять рахунки,
немов за життя, на крові?!
Гей, вороги!
Не випробуйте нашої сили:
Ми невмирущі,
бо мертві у нас… як живі!
Тихо сидіть!
А інакше ми ваших у трунах
Миттю научим,
як зводить з живими рахунок.
… І
ВСІ НАМ ВИННІ
Струснуло світ:
із потойбіччя
Вже зводиться роковин князь.
А ми ховаємо обличчя
Від правди
за систему фраз.
Об тім, як любимо Вкраїну. . .
Тимчасом цупимо собі
З її вінця в узвар калину
І навіть груші на вербі.
І, не дотримуючись посту,
У Бога вимагаєм зиск,
І нам тринадцятий апостол
З петлі показує язик.
А ми все плачем попідтинню
Та долю клянемо навскид.
Що, обминувши Україну,
Вона у іншого гостить.
І всі нам винні.
Ми ж – нікому.
І в янголиній чистоті
Слугуєм, плачучи, чужому
У власній хаті в срамоті.
На вражу силу повноросто
Так довго подвигають нас,
Що вже й тринадцятий апостол
Удруге вішатись зібравсь.
***
І хто ж, пак, винен,
що сини бездарні
Пустили спадок предків в пух і прах.
Тепер в чужинців про усіх базарах
Виторгуєм хоча би закамарок
На власних, нами ж проданих степах.
Заливши рабське чаркою гіркої,
Йдемо у церкву душі врачувать.
Всевишній вже давно махнув рукою,
Бо скільки ж нас од себе рятувать?!
РЕЦЕНЗІЯ
Час від часу у Кончі-Заспі
обкрадали чергову письменницьку дачу.
Переважно – за відсутністю господаря,
який гасав (гасала) по часописах
та видавництвах.
Якось злодіям впало в око
літнє помешкання знаної письменниці.
Знову ж таки за відсутності господині вони
очистили дачу від книг,
позаяк чогось іншого вартісного
не надибали.
Поінформована сусідами,
письменниця миттю пригриміла в Кончу.
Справді, збирану роками бібліотеку
мов корова язиком злизала.
За виїмком…
Сусіди, що нагодились поспівчувати,
застали таку картину:
серед порожньої кімнати
біліла купка акуратно складених книжок,
автором яких була…
господиня,
котра билась в риданнях.
– Ви тільки подумайте – жодної не взяли !
Невже ж вони в мене всі такі…
нечитабельні?!
НЕ
ВІДМОЛИТЬ!
ДИПТИХ
І
У день наколотих шакалів
Вовками білими з Європи
Його у наркотичнім шалі
Півмертвого
тягали скопом.
І молодик,
від крові хижий,
Дострілював його під регіт.
у цю годину у Парижі
З’явилась донечка, як легіт,
У батька,
що в підлоті ницій,
Найняв убивців.
…Ми молим, впавши на коліна,
Щоб гнів небес минув дитину!
II.
Серед пісків зарили його вправно –
Ні горбика, ні жодних міт і віх,
Зламали грізні приписи Корану,
На душу взявши непростимий гріх.
Зрівняли схов,
загнавши тіло в сушу,
Злодійкувато замели сліди,
Але забули про безсмертну душу,
Що стала їм суддею назавжди.
Тепер не відмолить їм у Аллаха
За вчинене несосвітенне зло,
Що не дали впокоїтися праху
В день смерті,
доки сонце не зайшло.
БЕЗСМЕРТЯ
Він був уже в тому віці,
коли щодень втрачаєш друзів-перевесників.
Ходив акуратно на похорони,
подумки прикидаючи:
біля кого б найзручніше лягти?
І от настав день,
коли ховати вже не було кого.
«Таки й
справді засидівся. –
Мабуть, пора й собі споряджатися».
Добряче викупався. Поголився,
(все це
чинив якось механічно).
Одягнув білосніжну сорочку,
випрасувану ще дружиною
(півроку як пішла),
не вельми вміло зав’язав краватку.
Вбрався у найулюбленіший костюм
(щоправда, до завужених холош
так і не звик),
і ліг на канапу,
подумки приміряючи: як то воно… буде?
Коли вже на крилах сну
почав возноситись в небесі
(– невже в рай? – ліниво подумав), –
мелодійно – «гоп, мої гречаники» –
заграв дебільник.
Політ обірвався,
і він сердито натиснув цятку:
– Альо ! Якого там ще носять?…
– Дядьку, – весело заторохтів племінник, –
а ввімкніть-но радіо…
– Та на трясця воно мені…
– Так про вас же …
Скочив з канапи, крутнув вмикачем:
«… ні, я нічого поганого,
зважаючи на вік майстра,
не хочу сказати, але, пробачте,
останні його твори…
як би це м’якше… не доростають
до його ж колишнього рівня».
– Ти диви, воно ще живе?!
Ах ти ж, стерво! Ну я ж тобі зараз
покажу рівень! – гримів,
на ходу перевдягаючись у цивільне.
І по-молодецьки рвонувши двері,
кинув майже весело:
– Ну вже ж і народ у нас!
Не дадуть таки вмерти по-людськи.
ЄДИНИЙ
СЕРЕД …СВОЇХ
Після ДТП він майже рік
пролежав у комі.
За цей час відійшла дружина.
Повернувшись до тями,
кинувся до старих друзів.
Зателефонував одному –
у відповідь заголосило:
– Його ж уже рік, як поховали!…
Другому:
– Його вже півроку, як…
Третьому:
– Сорок днів, як…
Четвертому:
– Позавчора збила машина.
П’ятому:
– Якраз поминаємо…
Тоскна одинокість
крижаним обручем
здавила все його єство.
Тинявся, гейби в позачассі.
І раптом якогось вечора
почав писати… вірші!
Коли б йому з рік тому
наврочили щось подібне, –
він би розреготався до гикавки
чи покрутив вказівним біля скроні:
зі школи зненавидів ці «куплети»,
які розсипалися
по дорозі до пам’яті,
розгублюючи кляті рими!
Нагло його струсонуло:
«Невже збожеволів?!»
Але рядки текли, як цівка
із самогонного апарата.
На протилежній стіні
зустрівся поглядом з портретом
Тараса Григоровича,
і знічев’я бовкнув:
– Ану погляньте, Батьку,
Хоч впівока, що я тут…
Шевченко зітхнув:
– Ти б ліпше, чоловіче…
І тут він прокинувся:
– Ні, таки справді божеволію.
– Та не вигадуй дурниць, –
зупинив його Шевченко,
дочитуючи останнього вірша. –
Цим вправляються мільйони.
Отже, по-твоєму,
добра половина українців
з’їхала з глузду?
Так було од віку і довіку буде.
Нічого не вдієш: хвороба.
Ну ти пиши: А я пішов.
Він вдруге, але вже з першого сну
Прокинувся і звично глипнув на стіну:
Шевченків портрет зник.
– Егей, – вигукнув у захваті, –
то я таки воістину один залишився?!
– А я що кажу? –
лагідно пригладив йому чуба
чоловік у білому.
Тепер ви й справді єдиний і неповторний
у нашому добірному товаристві…
Тільки ж заспокойтеся.
Отак, любий мій, отак, –
Ласкаво вуркотів лікар,
пеленаючи його в гамівну льолю.
***
Звідтого темного числа
Так Чорна річка і не скресла,
Сльоза слов’янська не згаса
І днесь від пострілу Дантеса.
Вже сто і сім десятків літ
По вимерзлих слідах чужинця
Іду із помстою в десниці
За світло й світ.
Та тільки-но зведу правицю, –
Його щоразу заступа,
Як тінь,
Наталина сестриця,
Що вибрала в мужі убивцю:
Воістину, любов сліпа.
І, опустивши грізну сталь,
Я знов іду услід убивці,
Минувши смерклу тінь сестриці:
Чи жаль її, чи… кулі жаль?
***
Так гарно починав!
Громада
вдячним ладом
Просила:
–
Не соромся стати нам на плечі,
Щоб далі бачити.
Та
не забудь, до речі,
І нам звістить:
що
ж там, за небоспадом?
На плечах встоявши,
Затим
на шиях всівся,
Забувши, хто й по що
Підняв
його до висі.
Вони ж і досі,
Як
покірні вівці,
Від нього ждуть згори
на
добрі вісті.
ДІСТАЛИ!
Лиш зібравсь вернутись в літа молоді,
Як ударили між плечі холоди.
Хто ж це – думаю – там протяг перейма?
Озирнувся, а за спиною… зима.
– Ну то що, – ошкіривсь лютий, – догулявсь?
Може, все ж угамуватись, діду, час?
Чи ти думаєш – тобі завжди весна?
Чи схотів горілку випить всю до дна?
А тебе ж благала жінка:
“Схаменись!
Вже онук твій – весь у діда – оженивсь.
До онуки добиваються свати.
Та пора б, їй бо, оговтатись, а ти…”
– Ну, дістали таки геть до печінок!
Жінка випиляла душу до кісток.
Скільки ж можна ще вичитувать гріхи?.. –
Влив старого я вина в нові міхи
Та й пішов поза лісок у монастир:
– Хочу кинуть назавжди скоромний мир,
Щоб не бачить кляту жінку до спокон
Та душею відпочить серед ікон.
Настоятель затремтів, як дрібен лист:
– Ти від жінки захотів сховаться в скит?
Чи ти справді не добачив уві млі,
Що вона сюди правує на мітлі?!
Настоятель осінив себе хрестом:
– Ще мені не вистачало тут… відьом.
ЧЕКАННЯ
Десь він згубивсь у степах, у вселенській
завії.
Так от… пішов. І по ньому – лиш вітер і
сніг.
…Жінка скрадливо ховає сльозину за вію.
Спиться законному. Діти літають вві сні.
Так і тоді завірюха крутила вороже…
Журно обняв: “Ти ж чекай, – обіцяв, –
повернусь”.
Ще й під вінцем завмирало під серцем:
“А
може?..”
Суджений нелюб кусав насторожено вус.
Роки миналися. Діти та будні обсіли.
Все ніби втихло. Спливло. Увійшло в береги.
Тільки ж, бува, щось заторгає двері у
сіни, –
Скинеться чайкою, а за дверима – сніги…
Весни дарують жіноцтву манливі замрії.
Будять притайне, на грудях хвилюючи шовк.
Тільки вона – понад весни – чекає завію
З білих снігів, у які він востаннє пішов…