І хто ж, пак, винен, що сини бездарні пустили спадок предків в пух і прах

167

ДО
ВСЕВИШНЬОГО

Простіть великодушно, Всевишній,

але чи Вам не набридло,

коли якесь бидло,  

нагрішивши на три скирти,

грюкає, коли заманеться, в небо,

вимагаючи йому простити:   

бо, мовляв, «так було треба»,  

аби знову грішити     

і знову просити?

 

А не послали б Ви оте все, 

що прикидається праведнолюбом,

туди, де Макар телят пасе,

щоб не поганило землю блудом?

 

Може б, хоч за цих недородів,

нарешті вродило Народом?

 

Ну, та Вам видніше, Всевишній –

ще раз простіть мою душу грішну …

 

***

В цей вертеп

                заштатних
блюдолизів,

В хтивий світ, зачатий на олжі, –

Звідки ти явилася, – скажи, –

В непорочних голубиних ризах?

 

Вчора тут міняли безборонно

Те, що не дається на торги,

Вибивали з кровію борги,

Ярмарково ляскали в долоні.

 

Тільки ж вчора…

                А
сьогодні зрання

Глянув – засіяв небесний звід –

Звідки ж ти явилася у світ

Вишне,

                в
білоянгельськім убранні?

 

Господи, коли із цього блуду

Засвітилася така краса, –

Радуймось, вістують небеса:

Україна є й вовік пребуде!

 

ЄРЕСЬ

І поглянув на світ крізь Пророка сльозу,

У тортурах позбутого плоті,

І спостиг ще в зачатті непевну стезю,

Що вела до рокового плоду.

 

І побачив, як тіло її укорив

Змій лукавий, жагуче і сласно.

…І подумав: хіба ж її Бог сотворив,

задля того, щоб в келії згасла?

 

І од власної єресі духом ослаб,

В молитвах сповідаючись тяжко.

І постав ув оружному сяєві слав

Месник неба – Георгій Звитяжець.

 

І побачив, як тіло зміїне кона,

Списом огненним наскрізь протяте.

І уздрів, як зіходить із горніх Жона –

Вселюдського Спасителя Мати…

 

МЕНТАЛІТЕТ
–1

Поетеса асоціальна

В міні-сукні до краю

Відрізала вербально,

Що за натяк брутальний

Просто всіх пошле не до раю:

– Ну ти бачив: за моє жито

Хтось збирається мене бити?!

 

– Та ніхто не збиравсь тебе бити, –

Сутенер потягнувся ліниво, –

Ти вже вийшла в тираж, кобіто.

Ти про вік свій забула,

діво.

 

– Хто б це тер язиком, поганцю?!.

Ти ж у мене валявся в нозях.

І носив мені каву вранці

У постіль – аж стеливсь на підлозі?

 

– Щось в персонах ти плутаєш, діво,

Приписавши мене до себе.

Ти давно вже, діво, не диво,

А як чесно, то й геть без потреби.

 

.. .Бив ударник навскид по нервах.

Пахло сечею і гашишем.

І відважила сутенеру

Дівка так, що промовчу ліпше.

 

Десь в Японії дужі хлопці

Під реактор ішли незворушно.

А у Києві на тусовці

Били в бубон, як вуду – в душу.

 

МЕНТАЛІТЕТ
– 2

В ніч, коли українські бомжі

Добивали свого ж до скону,–  

Другий день собака тужив

У японському Армагеддоні.

 

Він тягнув людей за рукав

До свого побратима в завалі, 

І очима спасти благав,

І по-людськи плакав з печалі.

 

І коли врешті-решт самураї

З-під руїн добули необачного, –

Український бомж серед зграї

Умирав чи…здихав по-собачому

 

БУДЕННЕ

I. ДЕНЬ

Цвинтар чинив свою справу буденну,

як свято:

В арку в’їздили належно – ногами вперед.

Звідти живі прошкували:

багаті – у авта,

сирі – в автобуси

на поминальний фуршет.

 

І перехожі дізнатися прагли достоту:

«Хто ж відійшов?. Повторіть… недочули ім’я».

 І, на
лиці змалювавши зазвичай скорботу,

Вмить забували імення  «Раба Твоєя».

 

II. НІЧ

Десь перед сном,

коли все доокола померхне,

Коли вже й цвинтар

з утоми впаде в забуття, –

Саме опівніч 
являються тіні померлих

Зводить рахунки,

які не звели за життя.

 

Ну вже й гризуться,

сховавши ножі поза спини!

Ну вже ж і пнуться,

хто більше любив Україну !

 

III.
ВИСЛІД

Славсь, моя націє!

Ти таки геть неповторна:

Звіку не знайдеш

між небом, землею і морем

З’яву подібну,

де навіть мерці із могили

Зводять рахунки,

немов за життя, на крові?!

Гей, вороги!

Не випробуйте нашої сили:

Ми невмирущі,

бо мертві у нас… як живі!

 

Тихо сидіть!

А інакше ми ваших у трунах

Миттю научим,

як зводить з живими рахунок.

 

… І
ВСІ НАМ ВИННІ

Струснуло світ:

із потойбіччя

Вже зводиться роковин князь.

А ми ховаємо обличчя

Від правди

за систему фраз.

 

Об тім, як любимо Вкраїну. . .

Тимчасом цупимо собі

З її вінця в узвар калину

І навіть груші на вербі.

 

І, не дотримуючись посту,

У Бога вимагаєм зиск,

І нам тринадцятий апостол 

З петлі показує язик.

 

А ми все плачем попідтинню                   

Та долю клянемо навскид.                       

Що, обминувши Україну,                      

Вона у іншого гостить.

 

І всі нам винні.

Ми ж – нікому.

І в янголиній чистоті

Слугуєм, плачучи, чужому

У власній хаті в срамоті.

 

На вражу силу повноросто

Так довго подвигають нас,

Що вже й тринадцятий апостол

Удруге вішатись зібравсь.

 

***

І хто ж, пак, винен,

що сини бездарні

Пустили спадок предків в пух і прах.

Тепер в чужинців про усіх базарах

Виторгуєм хоча би закамарок

На власних, нами ж проданих степах.

 

Заливши рабське чаркою гіркої,       

Йдемо у церкву душі врачувать.

Всевишній вже давно махнув рукою,     

Бо скільки ж нас од себе рятувать?!

 

РЕЦЕНЗІЯ

Час від часу у Кончі-Заспі

обкрадали чергову письменницьку дачу.

Переважно – за відсутністю господаря,

який гасав (гасала) по часописах

та видавництвах.

 

Якось злодіям впало в око

літнє помешкання знаної письменниці.

Знову ж таки за відсутності господині вони

очистили дачу від книг,

позаяк чогось іншого вартісного

не надибали.

 

Поінформована сусідами,

письменниця миттю пригриміла в Кончу.

Справді, збирану роками бібліотеку

мов корова язиком злизала.

За виїмком…

 

Сусіди, що нагодились поспівчувати,

застали таку картину:

серед порожньої кімнати

біліла купка акуратно складених книжок,

автором яких була…

господиня,

котра билась в риданнях.

– Ви тільки подумайте – жодної не взяли !

Невже ж вони в мене всі такі…

нечитабельні?!

 

НЕ
ВІДМОЛИТЬ!

ДИПТИХ

І

У день наколотих шакалів

Вовками білими з Європи

Його у наркотичнім шалі

Півмертвого

тягали скопом.

 

І молодик,

від крові хижий,

Дострілював його під регіт.

у цю годину у Парижі

З’явилась донечка, як легіт,

У батька,

що в підлоті ницій, 

Найняв убивців.

 

…Ми молим, впавши на коліна,

Щоб гнів небес минув дитину!

 

II.

Серед пісків зарили його  вправно –

Ні горбика, ні жодних міт і віх,

Зламали грізні приписи Корану,

На душу взявши непростимий гріх.

 

Зрівняли схов,

загнавши тіло в сушу,

Злодійкувато замели сліди,

Але забули про безсмертну душу,

Що стала їм суддею назавжди.

 

Тепер не відмолить їм у Аллаха

За вчинене несосвітенне зло,

Що не дали впокоїтися праху

В день смерті,

доки сонце не зайшло.

 

БЕЗСМЕРТЯ

Він був уже в тому віці,

коли щодень втрачаєш друзів-перевесників.

Ходив акуратно на похорони,

подумки прикидаючи:

біля кого б найзручніше лягти?

І от настав день,

коли ховати вже не було кого.

 «Таки й
справді засидівся. –

Мабуть, пора й собі споряджатися».

Добряче викупався. Поголився,

 (все це
чинив якось механічно).

Одягнув білосніжну сорочку,

випрасувану ще дружиною

 (півроку як пішла),

не вельми вміло зав’язав краватку.

Вбрався у найулюбленіший костюм

 (щоправда, до завужених холош

так і не звик),

і ліг на канапу,

подумки приміряючи: як то воно… буде?

Коли вже на крилах сну

почав возноситись в небесі

(– невже в рай? – ліниво подумав), –

мелодійно – «гоп, мої гречаники» –

заграв дебільник.

Політ обірвався,

і він сердито натиснув цятку:

– Альо ! Якого там ще носять?…

– Дядьку, – весело заторохтів племінник, –

а ввімкніть-но радіо…

– Та на трясця воно мені…

– Так про вас же …

Скочив з канапи, крутнув вмикачем:

«… ні, я нічого поганого,

зважаючи на вік майстра,

не хочу сказати, але, пробачте,

останні його твори…

як би це м’якше… не доростають

до його ж колишнього рівня».

 

– Ти диви, воно ще живе?!

Ах ти ж, стерво! Ну я ж тобі зараз

покажу рівень! – гримів,

на ходу перевдягаючись у цивільне.

І по-молодецьки рвонувши двері,

кинув майже весело:

– Ну вже ж і народ у нас!

Не дадуть таки вмерти по-людськи.

 

ЄДИНИЙ
СЕРЕД …СВОЇХ

Після ДТП він майже рік

пролежав у комі.

За цей час відійшла дружина.

Повернувшись до тями,

кинувся до старих друзів.

Зателефонував одному –

у відповідь заголосило:

– Його ж уже рік, як поховали!…

 

Другому:

– Його вже півроку, як…

Третьому:

– Сорок днів, як…

Четвертому:

– Позавчора збила машина.

П’ятому:

– Якраз поминаємо…

 

Тоскна одинокість   

крижаним обручем      

здавила все його єство.

Тинявся, гейби в позачассі.    

І раптом якогось вечора

почав писати… вірші!

 

Коли б йому з рік тому

наврочили щось подібне, –

 

він би розреготався до гикавки

чи покрутив вказівним біля скроні:

зі школи зненавидів ці «куплети»,

які розсипалися

по дорозі до пам’яті,

розгублюючи кляті рими!

 

Нагло його струсонуло:

«Невже збожеволів?!»

Але рядки текли, як цівка

із самогонного апарата.

На протилежній стіні

зустрівся поглядом з портретом

Тараса Григоровича,

і знічев’я бовкнув:

– Ану погляньте, Батьку, 

Хоч впівока, що я тут…

Шевченко зітхнув:

– Ти б ліпше, чоловіче…

І тут він прокинувся:

– Ні, таки справді божеволію.

– Та не вигадуй дурниць, –

зупинив його Шевченко,

дочитуючи останнього вірша. –

Цим вправляються мільйони.

Отже, по-твоєму,

добра половина українців

з’їхала з глузду?

Так було од віку і довіку буде.

Нічого не вдієш: хвороба.

Ну ти пиши: А я пішов.

Він вдруге, але вже з першого сну

Прокинувся і звично глипнув на стіну:

Шевченків портрет зник.

– Егей, – вигукнув у захваті, –

то я таки воістину один залишився?!

– А я що кажу? –

лагідно пригладив йому чуба

чоловік у білому.

Тепер ви й справді єдиний і неповторний

у нашому добірному товаристві…

Тільки ж заспокойтеся.

Отак, любий мій, отак, –

Ласкаво вуркотів лікар,

пеленаючи його в гамівну льолю.

 

***

Звідтого темного числа

Так Чорна річка і не скресла,

Сльоза слов’янська не згаса

І днесь від пострілу Дантеса.

 

Вже сто і сім десятків літ

По вимерзлих слідах чужинця

Іду із помстою в десниці

За світло й світ.

 

Та тільки-но зведу правицю, –

Його щоразу заступа,

Як тінь,

Наталина сестриця,

Що вибрала в мужі убивцю:

Воістину, любов сліпа.

 

І, опустивши грізну сталь,

Я знов іду услід убивці,

Минувши смерклу тінь сестриці:

Чи жаль її, чи… кулі жаль?

 

*** 

Так гарно починав!

                Громада
вдячним ладом

Просила:

                –
Не соромся стати нам на плечі,

Щоб далі бачити.

                Та
не забудь, до речі,

І нам звістить:

                що
ж там, за небоспадом?

На плечах встоявши,

                Затим
на шиях всівся,

Забувши, хто й по що

                Підняв
його до висі.

Вони ж і досі,

                Як
покірні вівці,

Від нього ждуть згори

                на
добрі вісті.

 

ДІСТАЛИ!

Лиш зібравсь вернутись в літа молоді,

Як ударили між плечі холоди.

Хто ж це – думаю – там протяг перейма?

Озирнувся, а за спиною… зима.

 

– Ну то що, – ошкіривсь лютий, – догулявсь?

Може, все ж угамуватись, діду, час?

Чи ти думаєш – тобі завжди весна?

Чи схотів горілку випить всю до дна?

 

А тебе ж благала жінка:

                “Схаменись!

Вже онук твій – весь у діда – оженивсь.

До онуки добиваються свати.

Та пора б, їй бо, оговтатись, а ти…”

 

– Ну, дістали таки геть до печінок!

Жінка випиляла душу до кісток.

Скільки ж можна ще вичитувать гріхи?.. –

Влив старого я вина в нові міхи

Та й пішов поза лісок у монастир:

– Хочу кинуть назавжди скоромний мир,

Щоб не бачить кляту жінку до спокон

Та душею відпочить серед ікон.

Настоятель затремтів, як дрібен лист:

– Ти від жінки захотів сховаться в скит?

Чи ти справді не добачив уві млі,

Що вона сюди правує на мітлі?!

Настоятель осінив себе хрестом:

– Ще мені не вистачало тут… відьом.

 

ЧЕКАННЯ

Десь він згубивсь у степах, у вселенській
завії.

Так от… пішов. І по ньому – лиш вітер і
сніг.

…Жінка скрадливо ховає сльозину за вію.

Спиться законному. Діти літають вві сні.

 

Так і тоді завірюха крутила вороже…

Журно обняв: “Ти ж чекай, – обіцяв, –

                повернусь”.

Ще й під вінцем завмирало під серцем:

                “А
може?..”

Суджений нелюб кусав насторожено вус.

 

Роки миналися. Діти та будні обсіли.

Все ніби втихло. Спливло. Увійшло в береги.

Тільки ж, бува, щось заторгає двері у
сіни,  –

Скинеться чайкою, а за дверима – сніги…

 

Весни дарують жіноцтву манливі замрії.

Будять притайне, на грудях хвилюючи шовк.

Тільки вона – понад весни – чекає завію

З білих снігів, у які він востаннє пішов…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!