Гуан Ґарідо. Гра в шахи з підступною білою королевою Мальдітою

393

У цій грі кожен з нас має 1 короля, 1 ферзя, 2 тури, 2 слона, 2 коня й 8 пішаків на 64 клітинах

І

Шахівниця – цікаве бойовище.

Я готовий почати, не знаю як Ви.

Я не бачу Вас по інший бік прірви,

Не пригадую, щоб ми з Вами грали раніше.

 

Хто Ви, підступна королево Мальдіта?

Які Ваші стратегія й тактика?

Може, французький захист?

Адже французький захист

поступається контролем центра шахівниці білим.

 

Мені здається, нібито мої фігури скуто на Вашому просторі.

Я мушу поміркувати про ґамбіт Рюї Лопеса (1561)

І як розвинути його тактику в моїй грі.

 

ІІ

 

Мій напад полягає у захопленні Вашого простору

І, якщо можливо, у створенні в Вашому серці мого королівства,

Може, я вигравіюю на Вашому тілі вірш про китайського коня

Або майянську молитву за людство.

Це буде найліпший захист проти Вашого нападу.

Я також можу пожертвувати свої фігури та їхні становища,

Аби створити більше простору для рівноваги та злагоди в нашій грі.

 

ІІІ

 

Мої чорні фігури снують по шахівниці у різних напрямках,

Нібито я граю партію-бліц.

Виснажений, зніяковілий без влучної тактики,

Я загублюю фігуру за фігурою.

Мої пішаки б’ються, аби захистити мене.

Вони продираються крізь скруту та сумнів.

Я король без землі, з пораненим серцем,

Гину на Вашому байдужому просторі.

Як вершник над шаховою прірвою, я спиняюсь

У глибокому роздумі над наступним ходом,

Оточений відчуженням та вогнем.

Наступний, певний хід – смерть.

Я гину від сліз самоти.

Ваш мат. Ви перемогли.

 

 

***

Війна залишається десь далеко.

Кулі – це картинки та звуки,

Що вриваються з телевізора у кімнату.

Людство – «Себелюбний велетень» Оскара Вайльда.

Молитва – немодно.

Війна десь далеко.

Наш відгук мовчазний, відлеглий,

Нібито якийсь незримий солдат штурмує наш подих.

Ми ставимо пташку: «так» або «ні».

Все схоже на список покупок, список наших тижневих потреб.

Наші стосунки перетворились у їдло на винос.

 

ДУМКИ ПРО ВІРШ ЛЕСА МЮРЕЯ

 

Я чую його мову як похапливі вигуки на березі,

З якого щойно відплив патрульний човен.

Думаю, його рядки стоять перед входом до старої в’язниці Бакстер.

Пишу свого короткого вірша серед метеликів жвавої бесіди.

За довгим столом під час сніданку

Читаю «Політику й Мистецтво», перекладаю його ритм англійською.

Я почуваюсь одним з шукачів притулку,

Котрих брутальна влада жбурляє в нікуди –

Ці човни пливуть з глибокої самоти.

Я п’ю чорну каву за цим довгим столом,

Де розмовляють, святкують,

І політика цвірінчить на моїй ложечці, якою я розмішую цукор.

Я вже прочитав його вірш про брутальну політику

Відхилення вірша журналом та фінансування поетичної збірки.

Лес продовжує: Хто ж тут винен?

 

Проте я вважаю, що англійська мова ще й досі колоністка

З відлунням білих голосних,

Відлунням крові та смерті в глибокому ґрунті аборигенів.

 

НЕХАЙ ВІН БУДЕ ПТАХОМ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ

Деґі Шельтенсу, в’язню тюрми Бакстер протягом семи років

 

Море – це лише човен на просторі його мрії.

Темрява на березі охоплює

Його подорож до нової землі.

Його віза – лише безіменна хвиля.

Бакстер, пустеля довгих вироків,

Замкнула його юність.

Тепер його очі – поламані крила.

Тепер його серце – хмара у в’язничній клітці.

Він знав, де він був у цій білій кімнаті.

Він увігнав свою мрію в тубільне дерево біля лікарні Ґленсайд.

Його розум – скалічена надія у дротовій пустелі

Білої кімнати.

Його розум – це птах без повітря, без неба для крил.

Благаю, дозвольте йому бути тут птахом.

 

 

TERRA NULLIUS, НІЧИЙНА ЗЕМЛЯ

 

Я живу на цій нічийній землі капітана Кука

На ім’я Австралія,

А може, «Утопія» Джона Пільґера

На ім’я Австралія.

Так, я громадянин краденої країни,

Дух справжніх володарів котрої живе тут

Вже більше шістдесяти тисяч літ.

Мої вірші – паперові човники.

Ці вірші – біженці у довгій дорозі –

Шукають притулку.

Я поламаний звук,

Голосна, яку я вимовляю з акцентом óпору.

Я політичний в’язень на острові Манус.

 

ЧИТАЮЧИ ЕРНЕСТО КАРДЕНАЛЯ

 

Згадайте тих, хто помер,

Про вмятини, що вони залишили у братських могилах

Або просто в землі,

Добриво для гірських рослин.

 – Ернесто Карденаль

Птахи їдять фрукти із землі,

Оскар Ромеро збирає цим літом баклажани.

Плід твого святого життя зелений.

Для Віктора Хари ми саджали акант птахів

Та жовте серце кавунового насіння.

Тут лежать пророки, поети

І всі люди, котрі вірять у рай

Громадських городів.

Я вертаюсь зі свого заслання.

Мою камеру зачинено після останнього врожаю кукурудзи.

Я голодуючий птах, їм листя й цибулю.

Тут я чекаю, коли помідори поцілують світанок

І прошепотять, що снилося австралійським свиненятам

У спекотну літню ніч їх народження.

Ми мешканці поразки,

Альєнде зробив нас сиротами, залишив нас у засланні,

Загублених серед «зниклих» тіл,

Чиї імена ми не зможемо забути.

 

НАДІЯ КВІТНЕ В ЇХНІХ ЧОРНИЛАХ

 

Я читав твої вірші при світлі диктатури.

Чилі 1978 року. Я закохувався у Клаудію, знову і знову.

Я гаряче вірю,

Що Міністр культури може розмовляти з Богом

Про план Революції.

Ми вірші. Я читаю у цьому засланні

Друга і вчителя Ернесто Карденаля.

Щодня ми збираємо врожай із фруктового саду.

За столом наша молитва стає хлібом,

Поживою, плодом революції.

 

 Переклад з англійської Світлани Лавочкіної

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!