«Хто з тобою?» – свистить стріла

125

Це інше життя – молоде і страшне,

це інше життя – нам до нього звикати,

у цьому житті упізнають мене

по слову терпкому й блискучих дукатах.

Це інше життя – палахкий алкоголь,

що з серця зриває запони і гальма,

аби відшукало правічний пароль,

яким відчиняти чертог сповідальний…

 

ЩО?

Що з вами, дні,

                що з
вами, дні,

що ви такі глухі й німотні,

що ви такі чужі й самотні –

лиш крик лишаєте в мені?

 

Лиш крик зболілий…

                ним
труюсь!

а як стоптать-минуть – не знаю…

щось чую, але не встигаю,

щось бачу – та не дотягнусь.

 

Лечу між люди: як ви? де?

з яких криниць? яким відерцем?

навчіть, навчіть це дике серце

приймати, як належне, день.

 

З усім, що є, й не бунтувать

між кіл, що, може, і замкнулись…

навчіть усе, що відчахнулось,

покірно й тихо забувать.

 

А то не вміє, і рида,

і рветься, хоч навколо – стіни…

і див чека, що все, все змінять, –

і рине з-під льодів вода.

 

***

Коли вожді летять із п’єдесталів,

уже безсилі й нестрашні, юрба

круг них багаття заперечень палить,

кричить: ганьба!..

А між багать хтось м’яко походжає,

перед юрбою зводить власну гать

і п’єдестал найвищий вибирає.

щоб завтра стать.

 

 

***

Мета – фата-моргана?

                                     Барикади

поливою полито – для віків.

Поняття честі і поняття зради

він у віночок традиційний сплів.

 

Та ще додав калини і барвінку,

щоб стиль національний був чіткіш…

Історія дописує сторінку,

немов старий поет – останній вірш.

 

Усе о’кей.

                
Минувся час ідилій,

і, замість духу золотих харизм,

в усім своїм потворному всесиллі

прийшов його величність – прагматизм.

 

***

Зимове поле подих затаїло,

немов душа моя…

Живе чи ні?

Женуть вітри по нім на конях білих,

і стогне обрій у далечині.

…Роки трудні, роки несамовиті –

прозріння від ілюзій, відкриття,

що погубились, обірвались ниті,

і ти, поете, – згублене дитя,

ти – викидень.

                Твоя
безпутна мати

не захотіла зберегти твій сміх.

Вона молитись буде і ридати,

та то – пізніш, коли збагне свій гріх…

А зараз ти, забутий і задублий,

свою любов рятуєш від копит, –

це знов, це знов її беруть на спит

і ждуть, що обпечеш прокльоном губи…

 

ФАНТОМНИЙ БІЛЬ

1

Народ – це щось таке непоясниме:

Богдан, Іван, Петро, Микола, Клим…

Наталка, Ганя, Мотря, Катерина…

Окремо – ось…

  А разом – наче дим.

 

Двори, городи, долі – всякі-всякі –

переплелися в жмутах вогняних,

і де вони, ті потаємні знаки,

що нас єднають на шляхах земних

і на небесних – ув одну спільноту,

в одне зернятко – із чуттям одним

зорі-Вітчизни – Божого оплоту –

й історії, де шлях неісходим?..

 

Ті знаки – Слово, наша Матір-Мова:

осердя душ і духу небеса,

надій вкраїнських пісня колискова

і заповітів палахкий пульсар.

 

Вона збирає нас в одне єдине

по всіх віках і по усіх світах.

Допоки мова є – народ не гине,

а воскресає, наче 
Фенікс-птах.

 

2

На стінах біленької хати,

обнявши крильми всенький світ,

летять і летять дивні птахи – питати,

чи викосив житечко рід.

 

Чи вдався хліб? Виросли діти?

Вже, може, й весіллю пора?

Летять і летять птахи ті – відбіліти

на чорній труні – із двора…

 

А потім крильми хрест обняти

і слухати, як з далини

доносять вітри золоті перекати,

і пахнуть євшаном вони.

 

3                            

Ой на горі штири воли,

                мальовані ярма.

                Заплати мі, козаченьку,

                що ня любив дарма…

                    Народна пісня

Це не воли, не круторогі,–

це скам’яніла самота;

бач, не дотовпилась до Бога –

і мохом чорним оброста.

 

Це – заповідь, яку згубили

десь у базарній суєті.

Над нею ангел однокрилий

рече апокрифи святі.

 

Це – продана за безцінь віра,

те розмальоване ярмо:

нам шию тре, здирає шкіру,

а ми, як прапор, – несемо…

 

***

Нема пуття ні людям, ні землі,

немовби світ стає вже антисвітом.

На тлі помпезних фраз – діла малі,

і холодами вишмагане літо.

 

І вже не спів пташок, а дзвін монет,

і хижі плями – де були обличчя.

Пиши, поете, свій автопортрет

не із плачів, а з молитов і кличів.

 

Сентиментальних слів гірка роса, –

ми з романтизму виросли. Ми – інші:

по-ко-ше-ні. Вся у крові коса.

Ховають голос криці наші вірші.

 

І ранять світ. І раняться самі.

Та у сумних очах аборигена

його життя невитравлений зміст:

повстання траєкторія вогненна.

 

ЗАСТЕРЕЖНИЙ ЗНАК

На межах перекошених світів,

глибини туги виваживши серцем,

зірвати пута гетьман захотів…

 

Летять крізь нашу пам’ять води Сейму,

страшні плоти із трупами несуть,

і стогне берег, і здійма прокляття…

 

Та посилає Бог живу росу,

щоб окропила рани й чорне шмаття

душ наших.

        І згасає-тихне
гнів,

дощі змивають дикий слід заброди…

 

І тільки дивним страхом в снах синів –

оті плоти і ті криваві води.

 

Горять хрести на банях золотих,

чаркують з балалайками бандури, –

та проступає з тиші-ясноти

знак застережний:

НЕ ЗАБУДЬ!.. БАТУРИН!!!

 

***

І не раз мене в груди била,

в саме серце, мов долото,

розділяюча, груба сила:

ти – із ким?

а з тобою – хто?

 

На відшибах, в кротячих норах,

де гармонія рівноваг,

реготав хтось – чи друг, чи ворог? –

із моїх сліз, моїх присяг.

 

І повчав: ми лише статисти,

обминаймо пекучу грань, –

хай рахує не жертви – зиски –

бухгалтерія протистоянь…

 

Я забула, кого любила,

крила максимі обтяла.

«Та все ж – з ким ти?» – питають крила.

«Хто з тобою?» – свистить стріла.

 

***

Розчахнутий світ, тільки небо вгорі.

А ніч вже наставила жала…

Вокзали, великі мої лікарі,

не раз ви мене рятували

від спогадів, дум, від образ і жалів,

а власне, – від себе самої.

Під стукіт коліс, під зітхання землі

творила я серцю примови.

 

Дивись, моє серце, на вихори доль,

на часу пекучі розломи.

Там служка сміється і плаче король,

там рани пече співчуття алкоголь

і крила обкушують гноми.

Дивись, моє серце, на ці острівці

зіщулених душ,

      на обози

розкаянь, спокут, на ходячих мерців,

на пір’ячко біле в зомлілій руці

і блазнів огидливі пози…

 

Гойдався вагон і мигтіли зірки,

й летіли у ніч кілометри.

Мій біль розсівався, ставав неважким,

й гукала я знов: «Душе, де ти?

Ходімо додому, там діти самі,

лягли, певно, спати голодні?..»

…Вокзали, ніхто так, як ви, не умів

мене провести

                       
понад краєм безодні.

 

ОСІННІ ЯМБИ

Осінні декорації – і серця меланхолія.

І літа бабиного блиск – над стигмами вітрин.

І ще така віддаленість від непогоди й холоду.

Летить Хрещатик, я лечу – і неба крепдешин

розгойдує, розвіює наркоз проблем фінансових;

каштан упав, розлущився, – який глибокий звук! –

аж світ притих, наметушившись і награвшись гаслами…

Нагнусь – ядро оголене візьму до теплих рук.

 

*

Рецепти осені – по голубому біле.

Багряні шатра – коми і тире.

Навшпиньки, тихо – в безгоміння тіла,

прорвавши часу кам’яне каре.

Ушістдесяте – і немовби вперше.

Лиш звуки вищі, тонше ниття барв.

Одчинить вікна присмирніла вежа,

подасть зірками всіяний буквар.

Читай рецепти – вариво варити.

Ще видно стежку між багряних шатр.

В гонитвах стогне світ несамовитий,

та кожен має осінь – має шанс.

…Аж молиться-дзвенить – по голубому біле.

З невидимих свічок стікає віск.

Навшпиньки, тихо – в безгоміння тіла, –

допоки ще виброджує заміс.

 

***

Така висока благодать

землі й дерев у білих шатах,

а поміж них – душа хрещата

і часу чорноока гать.

 

Перелетиш? Переболиш?

Переснуєш пекучі гони?

…І занімієш, дива повна:

яка божественна ця тиш.

 

З твого високого вікна

дерева – наче віщі птахи

окрай життя німої плахи,

що вбила пісню стремена.

 

Та раптом ця зимова біль

згойднула – й воскресила крила,

і знов душа заговорила

тим голосом, що ІЗВІДТІЛЬ.

 

І бачиш світ й життя своє –

не згарище і не руїну,

а древню, чисту полотнину,

що плащаницею стає.

 

ЖІНКА

Ця кобіта, пані, ця мадам,

вирва із п’янкими пелюстками,

білий шовк опісля чорних драм,

сила хвилі і невловність гами.

 

Це пахке розкрилля чересла,

жінка – спів крижини і горнила,

та, що буде, є і що була,

і що сміхом леза надщербила.

 

Жінка – злив небесних перегук,

жінка – лона спрагле голосіння, –

ліпить з тіста сподівань та мук

голуби на коровай весільний…

 

***

…Це минає епоха
рабинь…

                                           П.Засенко

І знову – порубіжжя, знову – вересень,

і ми, либонь, мудріємо потроху…

Дівча з недорозвиненими персами

на роликах розгойдує епоху,

і смачно пиво п’є, і сигаретою

викурює із себе все жіноче…

Під ролики – дорога самозречено –

лягає, гнеться, ухкає, регоче.

 

Це та, що бальні сукні стерла гумкою

у зошиті шкільному, а натомість

на роликах епохою розгулює,

собі шукає пару між фантомів.

І від мадонни – тільки тінь вібруюча:

нарівні, вільна, вирвалась з полону…

Та дивним смутком ту ярінь отруює

приречене на непророслість лоно.

 

***

Чому мені ця жінка так болить?

Чому мені ця жінка – цвях в долоні?

А навздогінці – ревисько погоні,

і луни, обережні та солоні,

й холодна непроглядь обаполи.

 

Як видивитись німби золоті?

І як запам’ятати віщі знаки, –

коли цей зирк – бездомного собаки,

і два світи між нами – дві клоаки,

і вік, що, як вощана свічка, стік?..

 

***

                  «…І вкрав надію –
Андромеду».

                                                   
О. Зуєвський

Загорнутися в чорну кирею –

і вже жодна стріла не заб’є…

Я так довго була нічиєю,

аж забула наймення своє.

 

Нічиєю. У праховій урні

золотий попілець догасав,

а я слухала зоряні сурми,

а я жити училася в трав.

 

У дзеркалах така була безвість,

а круг серця – такий марафон,

і гріховно гукав мене берег

палахкими вустами Сафо.

 

Та рілля у мені пахла медом,

і запліднювали солов’ї

молодильним зерном Андромеди

вогнеокі глибини її.

 

***

Це просто обірвалась нитка,

яка єднала дві душі,

і стало видко, стало видко

на склі печальні віражі.

 

А ти внизу – ідеш назавше,

а я за шторою – німа…

І це життя – уже не наше,

там наших голосів нема.

 

Нема ілюзій, мрій немає,

лишилась нагота терпінь,

і  хтось єхидний
переймає

сльози закам’янілу тінь.

 

І зірка – на дрібненькі скалки…

Пустельно. Спить сурма і меч.

І тільки слово – вічний сталкер –

шукає між мерців – предтеч.

 

***

Сколихував серце прибій –

так лунко, й напористо, й гінко;

я бачила бога в тобі,

а ти в мені – просто жінку.

Співало шатро голубе

і сонце сідало за гребінь, –

я мала жадати тебе,

я мала не вміти без тебе.

І слухати кожен твій крок,

і кожне словечко любити,

збагненна й проста, мов лубок,

ось тільки у рамку – й прибити.

А ти в мені ріс, як шафран,

цілюща була твоя зелень;

а ти в мені був, як вулкан,

що зроджує гули підземні.

А ти в мені – вітром і сном,

і кличем із-над верховіття;

а ти в мені – срібним пером,

що завтрашнє пише століття.

А ти в мені, ти в мені, ти…

абеткою вічної тайни…

…Зостались печальні листи

про час, як вмирали титани.

 

***

Наберешся суєти,

наберешся біганини, –

а листочок золотий

ще не відає, що – гине…

 

І не все простила мста,

і не все збагнула мука…

Розпечатає вуста

колискова для онука.

 

***

По спіралі, по спіралі –

віку чорна креш.

Додаєш мені печалі,

жалю додаєш.

 

Не скажу: любов умерла;

не скажу: зима, –

але ті, найглибші, перли

я зберу сама.

 

І запам’ятаю: сонце,

ніжна хвиля рук…

Ти стоятимеш, як сонях,

на межі розлук.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!