Хто нас зігріє? Слова!

208

Микола ПЕТРЕНКО
 

ПРИРУЧЕНІ ПЛУГОМ

За дальнім оманливим пругом,
За плином Дунаю-ріки,
Живуть там приручені плугом,
На всі неоглядні віки.
 
Охрещені ним же – ну звісно!
Обвінчані ним же – ось так!
Живуть там, оспівують пісню,
Танцюють на свята гопак.
 
Там нива за них не доспала,
Там думці і мрії розмай:
Кохають дівчат на Купала –
Під осінь печуть коровай.
 
Стожилі, гінкі,  яснозорі,
Мудріші премудрих – дива!
Живуть там, задивлені в зорі,
Ростуть, як крізь камінь трава.
 
Від плуга в них віра і досвід,
І право на вічне буття,
І те, що на Спаса накосять –
То паска, і хліб, і кутя.
 
Ти звідти? Не звідти? Не знаю,
Розсіялась пам’ять в ріллю.
Живуть – бо їх вигнали з раю.
Живуть – бо не десь, а в раю!
 

ТЕ ЩО Я БУДУВАВ

Те, що я будував – воно й досі без даху,
Те, що я будував – в ньому свищуть вітри:
Наче я підкликав нерозспівану птаху,
І чекав лиш на сонце, на сонце згори!
 
Те, що я будував – не на мжичку чи слякоть:
Ще не засклені вікна, лиш піч з димарем;
Я впаду з риштувань: серце шарпнеться раптом –
Та не бійтеся, друзі, ми ще не помрем!
 
Я і вірші мої – бо вже гості до двору,
Бо вже хліб на столі, бо вже пригірщ куті,
Бо вже пісня зліта – як у день медобору,
Бо вже крила у птаха немов золоті!
 

ПОДОБА

Не своєю – божою подобою
Я прийду під великодній храм,
В день, який розщедриться оздобою
І не буде ліку всім дарам.
 
Не свої, о ні – небесні помисли
Вознесу молитвам навздогін, –
І мов сонце звисне на коромислі,
І розквітне в душах передзвін.
 
День квітує Божими причастями,
Мов дарує всім яйце-райце, –
І прозріє щастя понад щастями:
Що у Бога батькове лице.
 
Чи душа була направду рівною,
Причастившись із небесних чаш?
Десь між Сандармохом і Биківнею
Батько домолив свій Отченаш.
 
Множиться у здогадах причаєна
Віра в непомильність величин,
Ну а з ними, ними узвичаєний,
Я дивлюся в небо – Божий син.
 

У БЕЗМЕЖЖІ СВІТІВ

У безмежжі  світів є потреба палання,
Щоб юначим теплом врятувати світи.
Я  на  світі живу –  я живу  для  кохання,
У безмежжі  світів  – щоб тебе  віднайти.
 
У безмежжі світів  перетнулись  орбіти,
Розпромінилось небо –  воно голубе!..
Я на світі живу,  я живу, щоб радіти,
У безмежжі світів віднайшовши тебе.
 
У безмежжі  світів є  потреба  ширяти,
Протинати життя  золотими крильми.
Я на  світі живу –  я живу, щоб кохати,
Бо ж для  цього на  світі  сотворені ми.
 
Що  веліло життя – те  приречене  збутися,
Ось наш путь –  мов жар-птиця піднесла  крило.
У безмежжі світів  ми могли розминутися,
Тільки  ж ні – нам кохання орбіти звело.
 
У безмежжі світів – наче квіти погублені,
У безмежжі світів  лиш  одне  нам сія:
У  безмежжі світів ми  живемо полюблені,
Ми  живем, щоб кохати, любове моя!
 

БЕРЕЖЕНИЙ «КОБЗАР»

Я знав: цю Книгу в мене відберуть,
І роздеруть, і спалять там, на плаці:
У ній всеправда, незборима суть,
У ній свіча, у ній погорда рацій.
 
Я пам‘ять мав: завчав усі слова,
Оберігав цю Книгу від погрому, –
Тепер в мені бунтуються права,
Підводяться із надрів бурелому.
 
Кати палили втретє Книгу Книг:
В Освєнцімі, а ще лютіш – в Гулазі:
Та я її захоронити встиг
У пам‘яті, у вірі, у відвазі.
 
Коли захочу – там і розгорну,
Цитую щось – а тих цитат без ліку.
Палили Книгу – я зберіг. Одну.
Одну – бо скільки треба чоловіку!..
 

ТАК ЖАДАЛОСЬ

Ні та й ні, не те й не те: «Так вийшло!..»
Варто б: Так жадалось, так моглось,
Так хотілось на сорочку лиштву,
І того, що вимріяв Христос.
 
Все ж найкраще наше – у замрії,
Там наш світ від щастя заяснів:
Там явивсь коханий для Марії
З оберемком дочок і синів.
 
Годі вже молитись за покару,
Всоте  перед образом святим:
Пожадаймо  збуреного чару
В час весни шаленцям молодим.
 
Тож не марна у серцях потреба
З долею виходити на прю:
Гей, та що – я ще прорвусь до неба,
Ще всього богам наговорю!
 
Не тужім за зниклим і пропащим:
Сійся, ниво, сійся і вроди!
Ну а я – я мав би стати кращим!
Тільки ж бачу: буде як завжди…
 

НАД ПОКУТНОЮ КНИГОЮ

Над книгою – ну майже що святою,
Покутною – ви бачили мене?
У ній бо все написане не мною:
Писав, хто має серце крижане, –
 
Про сто смертей, про чорну замороку,
Про правду правд, що тричі зрадить хтось, –
Не я писав, я залишався збоку,
У мене б серце пеклом обпеклось:
 
Про табори невільничі, про знаду,
Про  люте царство голоду і зла, –
То хтось писав – а я тримався ззаду:
У мене б серце збурилось до тла.
 
Ото хіба невмілими руками,
Перечитавши сотні «Кобзарів»,
Я додавав, обачний, між рядками –
Щоб мудрий хтось жахнувся і прозрів.
 
Тулив до серця жмутик звіробою,
Що визрів десь, у крижаних лісах… –
Така ця книга, писана не мною,
Чи мною – та на інших небесах.
 

ПРИКРИЙ ХОЧ РУКАМИ!..

                                      Роман Безпалків:
                                       портрет  Григора Тютюнника
 
За вигоном – пагорб, тернище, вітряк,
І ти, мій довірливий хлопче:
Навіщо ти, хлопче, із серцем аж так?
Таж світ твоє серце розтопче!..
 
Це ж він – мов коня за вуздечку трима,
Щоб раптом не зринув, як вітер:
Прикрий хоч руками – ось так, обома,
Ось так – буде менше боліти.
 
І що тобі потім до людських втішань,
Жіночих прочулених охань:
Є річка – Сула? Ні, маленька Ташань,
А в ній ще незловлений окунь.
 
Мій хлопче, рушай. Хоч дорога – не шовк:
Вітряк і тернище за полем…
І серце – голодне на правди шматок,
Безжально розчавлене болем.
 

НЕСІННЯ ХРЕСТА

                                    Осип СОРОХТЕЙ –
                                     серія «Голгофа»
 
Був день, і блакить свята,
І лиця, тверді й засмаглі,
І той –
Той, хто ніс хреста,
І ми – хто видовищ спраглі.
 
Цікавість і страх сплелись,
І дружба, не зовсім вірна:
І хрест, що аж в землю звис,
І ноша – вона надмірна.
 
Та – вказує віщий перст
На те, що повік незриме –
На той бузувірський хрест:
Ще кожен його нестиме.
 
Бо це лиш одна з доріг,
І хрест – в глибині тотожні:
Ще Той упаде із ніг,
І ті, і… – майже що кожний.
 
А поки – лицем тече
Їдучого поту струмінь:
То хто ж підставля плече?
Про це ще зарано думать.
 

СПАЛЕННЯ НИКИФОРА

                                        У 1952 р. за наказом львівського парткерівництва
                                         було знищено більше п’яти тисяч творів із фондів
                                         Музею українського мистецтва.
                                         Але зацікавлені митці
                                        «викрали» значну частину приречених робіт,
                                         поміж них і кільканадцять творів
                                         великого примітивіста із Криниці
                                         майстра Никифора…
Невже Тобі колись не відболять,
Никифоре, Твої поривні бздури?
Засуджено всевладно: Хай згорять!
Так, ті, що їх завіз до Львова Турин.
 
Він говорив: Ти будівничий мрев,
Творець того, що в світі цім незвісне,
Того, що в чистім серці не помре,
Що й для німого вибухне як пісня!
 
Але ж, але ж!.. – є сотні владних меж,
Які за всі небесні злети вищі:
Побачим, як з вогню Ти оживеш,
Коли згорить  Твій безум на кострищі.
 
І вже киплять караючі вогні,
І вже несуть Твої дива катюги…
Їх спалять? Так! Але я вірю: – Ні!
Їх збережуть від злоби і наруги.
 
Їх викрадуть! – Бо інших рад нема.
Усі чи ні? Не заклинаймо всує.
І хай кострище крила підійма,
І чорний дим аж до Москви валує.
 
Їх продадуть – на них зросте ціна,
Їх розвезуть у Дрездени та Луври –
І похлинеться з люті сатана,
І ангели у сотні сурм затрублять.
 
Їх вознесуть – за відміри межі,
У сяйві, що для суддів як покара –
Бо то Твої воскреслі міражі,
Дивацький дух криничного мольфара!..
 

ІВАНЕ, ХОЛОДНО

                                  На виставці Івана Марчука
Іване, холодно. Захмарилось, Іване,
Іване, сонце теж закутала пітьма:
Із давніх кольорів відлинуло багряне,
І жадоба згорань шаліє задарма.
 
Пломінне й золоте відміниться на срібне,
Що начеб сивина – однак же молоде:
У тисячах сплетінь – поглянь! – воно подібне
На мудрість весняну, що радістю гряде.
 
Хоч радість – то не те, бо це ж не юна втіха,
Це перелите в  труд жадання правоти,
І срібна заполоч звиса як отча стріха,
Якій даєш права на безпомильність ти.
 
Іване, що ти вклав у феєричні сплети,
У нерозгаду цю мистецьку сріблотінь:
Чи то твої жалі, чи то твої прикмети
Вогню, що відгорів, що визрів у жарінь?
 
Гойднулись кольори в химерній рівновазі,
Вогнисто запекло під впертими грудьми –
А срібла більшає в зачаєній насназі:
Іване, холодно. І близько до зими.
 

ГЕН ТАМ ТВІЙ СВІТ

                                На виставці Любомира Медведя
Це ти шукав – це ти знайшов? Та ну?
Фрагменти правди, збої, пересади…
Збагнули всі? Я, Боже, не збагну.
А може, хай ховається в шаради.
 
І колір цей – від сепій до пітьми,
І люди ці – калічні. Тільки ж душі
У них такі, щоб скреснути грудьми,
Як тільки їх покута не засушить.
 
А так – чужі й незвісні, не підходь,
Хіба що сам шугнеш у видозміну:
Бо це твій світ, і в ньому твій Господь.
Навчи його любити Україну.
 

ВЕСНЯНА СПІРАЛЬ

Нас не пустять – в нас безмір вини,
В нас гріхів – аж по вуха, чи й вище:
Сто замків на воротах весни,
На воскресних омріяних грищах.
Бо задовго гнітила зима,
Ну а ми ну аж геть нетерплячі;
Ви побачите, як полама
Всі замки сила впертої вдачі.
 
Хай однак в нас не перший засів,
Адже й світ – чи не йде по спіралі,
Під пташину глибінь голосів,
Під поновлені всоте скрижалі?
 
І лягає в чорнозем зерно,
І у лонах брунькується квіттям –
Нині, завтра, колись і давно,
За одвічним небесним  завітом.
 

НІЧ. СУМНІВИ

О Книга Знань, яку я вперто вчив!
О Віра Вір – це що із вами сталось?
Стривожений, збентежений – а чим?
Було ж як скло – а нині вир і хаос.
 
Все змішано – від неба до основ,
Потьмарились бурштинові скрижалі,
Тромбована, тече в аортах кров,
Апостоли у розпачі, в печалі.
 
Цей буревій, шалена крутія:
Зневірений – чи ж стане під знамена?
Шаліє світ – чи може, тільки я?
Та ні, не я – душа моя стражденна.
 
Горять  слова – бо що ж то за вогні
В їдкім чаду, в поривнім чорнім димі:
Вони горять – вони горять чи ні?
Але ж вони одвіку незгоримі!..
 

НА ДНІ ДУШІ

Оце вдивляюсь, начебто згори,
Шукаючи незримої відради:
На дні душі – які там кольори!
Які слова,  рапсодії, балади!
 
І скільки вір, і замислів, і мрій,
І скільки див, нескорених і впертих –
Засипаних уламками надій,
На черепки, на порох перетертих.
 
Там спрага лету, громів і згорань,
Незнайдених, а чи й заклятих сховищ.
Схились до них, знайди, добудь, огрань!
Але кому, кому це все ти мовиш?
 
Вже пізно, так, вже меншає снаги,
Де сила та з юначою жагою,
Той перевіз на звабні береги,
Той очерет над мрійною Сулою?
 
Ну звісно – час рахує бариші,
А що мені – хіба що кілька гривень:
Це так, немов для таїнства душі –
Там давній квіт, зболілий і предивен.
 

ТАК ЧАСТО СНИТЬСЯ

Так часто сниться: я в краях чужих,
Віддалених, аж надто що хурдечних:
Я рвусь від них, я рвусь від бід і лих –
До власних правд, згорьованих і чесних.
 
Я так спішу –  бо скоро мій літак,
Чи потяг мій – та не в моїй це владі:
Бо раптом щось магічне, щось не так,
Щось непоборне раптом на заваді.
 
Чи кінь спіткнувсь, чи спізнене таксі,
А чи лукаві друзі обікрали –
Що гроші знагла до копійки всі,
Чи серед шляху тромби та завали.
 
А я спішу, о як я серце рву,
Як борсаюсь – немов грудьми об грати;
І знаю ж я, що це не наяву,
Що це вві сні – а гірше, ніж вмирати.
 
І я кричу до себе: – Пробудись!
І я страждаю, я молюсь, я плачу…
Такий мій сон – ти краще не дивись,
Ти краще пробудися, мій читачу.
 

МИТЬ УРОЧОГО СЛОВА

Це все: до безодні лиш крок…
Щось вдарило в груди раптово:
Це так, наче віри ковток
Чи Богом промовлене Слово.
Той збурений шепіт, той скрик –
На серце неначе окропом:
Із неба зорить молодик
І вітер за обрій галопом.
 
Безодня – хіба то межа?
Живуть же якісь і в безодні…
Там віра і правда чужа,
Ми їх освятити не годні.
 
Лежить край межі колосок,
Позаду чадить попелище.
Ця мить – наче бурі ковток:
Нам треба все вище і вище!
 
Нам треба вітрам на крило,
Нам треба урочо й грозово, –
Щоб серце отак обпекло
Кобзарське негинуче слово!
 

ВРОДИСЬ ДЕ ХОЧЕШ

Вродись де хочеш – а помри в Парижі!
Де Монпарнас,  і вежа,  й Нотр-дам.
О дні мої, наструнчені і хижі,
І я, хто їх нікому не віддам.
 
Я вірю цій і мові і обмові,
Із  серця жаль здираю,  як кору:
Вродись де хочеш – а помри у Львові!
Ось так, мій Львове.
Добре,  я помру.
 

Є ДВІЙКО МІСЦЬ

Це той полин, що з-під каміння виріс:
Світ гожий, і не думаймо про те,
Що знак біди – це як печаль на виріст,
Що ген колись до болю доросте.
 
Та є ще час у збуреній бентезі,
Є пломінь з ночі – пломенем живи!
Є двійко місць на Ноєвім ковчезі,
Є невідкриті щастям острови.
 

А ТАМ ТОЙ КІНЬ

Вже не така й далека далечінь –
За грані й межі, за степи роздерті:
А там той кінь, а там той чорний кінь,
Провісник суду, голоду і смерті.
 
О, він не сам – їх майже що табун,
Отож рахуй –  їх тисячі, чи менше?
А з неба громом громохтить Перун,
А в чорній хмарі блискавиця креше.
 
Копитами стирловано траву,
Усе живе посічено мечами, –
Це судний день!
Та я переживу
Відміряне в скорботі та в печалі.
 
І ти не бійсь: це видиво, міраж,
Це так в уяві, у Письмі Святому, –
Бо ж там степи, а позад них Сиваш,
І тупіт коней, що лютіший грому.
 

ХТО НАС ЗІГРІЄ? СЛОВА!

Вперта жага звіробою,
Посвист шпаків – це тоді
Ми поверталися з бою:
Боже, які молоді!
 
Стріне жага чорноброва.
Брязне об землю журба:
Кров накипає до слова –
Наче й змивали, та ба…
 
Лячно – але ж насупроти
З прагненням щастя душа:
Що іще треба збороти,
Вгнати під груди ножа?
 
Юних, відлучених, гордих –
Хто нас зігріє? Слова!
Ой! – ти затримуєш подих.
Вигнулась тонко брова.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!