Рік тому, 17 червня, обірвалося життя талановитої поетеси Марини Брацило.
Цьогоріч у цей день в Будинку письменників зібралися найближчі
друзі Марини – аби пом’янути яскраву, талановиту і неординарну жінку і
письменницю, яка навіки залишилась тридцятишестирічною…
Як пам’ять про Марину Брацило – ця добірка її поезій,
що увійшли до посмертної книжки «Шовкова держава».
АМАЗОНКА
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Кам’яній Могилі – від мене, живої
Так, напевно
що – кров.
Чорна й
пристрасна кров амазонки
закипіла на
мить,
стрівши
сонячне сяйво очей.
Пролетіла
стріла.
Цілувала
пронизливо й тонко.
Перестиглими
маками
спів опливав
на плече.
Зупинялася
мить.
Розтиналися в
подиху груди.
Пульсувала
стерня
відцвітанням
останніх пожеж.
Так, напевно
що – кров.
Темна злива
змиває полуду,
Заливаючи
солоно
рани
нав’язаних меж.
І по тому –
мовчань,
відцвітань і
байдужості повінь.
І реальний
лиш час,
що мовчить –
і розмотує шлях.
Жодних
сумнівів. Все.
І, напившись
– ворожої? – крові, –
П’яти в ребра
коневі.
Байдуже, що
рани болять.
***
А від вітру
нема рятунку.
Він цілує
тебе наскрізно.
Він зриває
усі лаштунки
І торкає твою
білизну.
А на вітер –
немає ради.
Надірвавши
несказане слово,
Вітер глушить
місцеве радіо,
Перевіюючи
полову.
Цьому вітру
немає спину
Він пульсує,
мов кровотеча.
Він жене,
відриваючи, тіні
Й начервоно
фарбує вечір.
Він
заходиться хвацьким свистом.
Він зриває
лахміття сіре.
Місто в шоці.
Німує місто,
Навесні
відлітаючи в вирій.
***
Воля згинула
– смертю наглою.
Навіть свічку
ту – де поставить?
Вікна –
настіж. А душі – наглухо.
Жаль, на
душах немає ставень.
Причинили би.
Причаїлись.
Примудрилися
– пережити
І прокинутись
– не чиїмись,
Не останнім
окрайцем житнім.
Дотерпіли би.
Домовчали.
Перетліли –
безглуздим глумом,
Утоливши усі
печалі
Тих, кому і
без нас не сумно.
Відхрестилися
б – в нас же діти!
Відмолилися б
– по каплицях.
Тільки –
людоньки! Як же – жити?
Є порода.
Немає криці.
Що кричати –
немов у вату.
На майбутнє –
немає креслень.
Ми ж не птахи
– зазимувати
І вернути у
теплу весну
Розщебетаною
юрбою
В
ніби-звичність і ніби-спокій…
Люди,
згляньтеся над собою!
Ви ж – живі!
Ну принаймні – поки.
ЗОМБІ
Знайшли на
полі словесних герців.
Спочатку
думали – гаплик, тромби.
Вкатали
ін’єкцію полину в серце…
Ось так ми
робимо наших зомбі.
Головне –
знати, звідки він родом
І відповідне
дібрати зілля.
І знов
стоятиме перед народом
Автопародія
на божевілля.
Тільки б
ін’єкції не переплутать!
А то були вже
страшні випадки.
Одному
вкололи Євшан-руту.
Таке поніс
він!.. Простіть, нащадки.
Та, мабуть,
зрештою, не те страшно.
Не те смішно.
І не те – соплі.
Камінь
припутній: «Welcome, Europe!/ Welcome, Russia!»
Зомбі
обмислює філософськи…
***
Я буду тихою
і послідовною –
Все, як
зазначено і перелічено.
Дні будуть
світлими, дні будуть
довгими.
Тільки
скажіть-но, які будуть ніченьки?
Все
перероблено. Все заскирдовано.
Бачте –
жнива. Буде всім
непереливки…
Дні будуть
світлими, дні будуть
довгими.
Всім буде
весело. Правда, орелики?
В осінь
задивлено: дні будуть
довгими.
Що вже там
вартість котроїсь
лозиночки?
Я почуваюсь
пустою стодолою.
Певно, і
мишам радітиму взимочку.
***
Тиша
затаїлася в кутку
Кошеням,
пухнастим і безжурним
Заспіваю
пісеньку дзвінку –
Тільки
продивлюся партитуру
Втім, співати
вмію я і так –
Мов носити
воду із криниці
І кричати
тужно, наче птах
На прицілі
чорної рушниці
Голос мій
тривожно мерехтить
В келиху
невипитої тиші
Ти пригубиш,
потім станеш пить –
І мені ні
краплі не залишиш…
Що ж, нехай –
мовчання прийде знов
Дар такий
трапляється не часто:
Пити пісню
так, як п’ють вино
І п’яніти,
сповнюючись щастям
Хай я буду
темна і німа –
Ти мене
шукатимеш тривожно:
Хто мій голос
спробував на смак –
Вже чужим
напитися не зможе
04.02.98
***
За чиїсь
первородні гріхи
По раменах
вицвьохкує кара:
Я родитиму
потурнаків,
Виростатимуть
з них яничари.
І помчить
стоголоса мара,
Помандрують
сліпими степами
Котивітер,
Незнайжура,
Випийкрові та
Витопчипам’ять.
І проситимуть
груди меча –
За народження
плати – «по-свійськи».
Ґвалтуватимуть
наших дівчат,
Щоб з
прокльонами множити військо.
А коли
понасвистує рак
Вітру й волі
– радітимуть з нами
Котивітер,
Незнайжура,
Випийкрові та
Витопчипам’ять.
І засіють у
землю ножі,
І зросте з
них кривава розпука,
Бо давно уже
діти чужі
Спородили не
наших онуків.
– Ой,
синочки! Неправедна гра!
– Ваше горе,
– відказують, – мамо, –
Котивітер,
Незнайжура,
Випийкрові та
Витопчипам’ять.
***
Ні, не як
вони, – не на аркані,
Не ясиром, а
відтак – не тілом.
Я сама
прийшла до тебе, хане,
І цілую – бо
сама хотіла.
І в намет –
беззбройною. І ще я –
Вітер поміж
сполохами шалу –
Гірко-полиновою
душею
До руки з
нагайкою припала.
Де Перун
замкнув огненне коло,
Де по
Святославу змовкла тризна,
Я спокійно
п’ю свою неволю
З присмаком
солодкої трутизни.
Зупинюся.
Поцілую в очі.
І побачить
сонце, коли встане:
Вістря
найпрекраснішої ночі
Простромило
твоє серце, хане.
***
А що липень
минув –
не липами
То таки не
моя вина
Налили –
дотепер не випили
Ми з тобою
свого вина
Лиш вустами –
ледь
затерплими –
Краплю з
вінця. Вино гірчить
Переходять
дорогу серпневі
Пасма холоду
уночі.
А у травні
були –
півонії.
А у червні –
тепло суниць.
А от – чуєш –
серпи видзвонюють
Не з моєї ж
таки вини.
Ми іще
поблукаєм
босими.
Надіп’ємо
терпкі меди
Поки першим
пришестям осені
Перший лід не торкне води.