Хто мій голос спробував на смак – вже чужим напитися не зможе

175

Рік тому, 17 червня, обірвалося  життя талановитої поетеси Марини Брацило.

Цьогоріч у цей день в Будинку письменників зібралися найближчі
друзі Марини – аби пом’янути яскраву, талановиту і неординарну жінку і
письменницю, яка навіки залишилась тридцятишестирічною…

Як пам’ять про Марину Брацило – ця добірка її поезій,
що увійшли до посмертної книжки «Шовкова держава».

 

АМАЗОНКА

Кам’яній Могилі – від мене, живої

Так, напевно
що – кров.

Чорна й
пристрасна кров амазонки

закипіла на
мить,

стрівши
сонячне сяйво очей.

Пролетіла
стріла.

Цілувала
пронизливо й тонко.

Перестиглими
маками

спів опливав
на плече.

 

Зупинялася
мить.

Розтиналися в
подиху груди.

Пульсувала
стерня

відцвітанням
останніх пожеж.

Так, напевно
що – кров.

Темна злива
змиває полуду,

Заливаючи
солоно

рани
нав’язаних меж.

 

І по тому –
мовчань,

відцвітань і
байдужості повінь.

І реальний
лиш час,

що мовчить –
і розмотує шлях.

Жодних
сумнівів. Все.

І, напившись
– ворожої? – крові, –

П’яти в ребра
коневі.

Байдуже, що
рани болять.

 

***

А від вітру
нема рятунку.

Він цілує
тебе наскрізно.

Він зриває
усі лаштунки

І торкає твою
білизну.

 

А на вітер –
немає ради.

Надірвавши
несказане слово,

Вітер глушить
місцеве радіо,

Перевіюючи
полову.

 

Цьому вітру
немає спину

Він пульсує,
мов кровотеча.

Він жене,
відриваючи, тіні

Й начервоно
фарбує вечір.

 

Він
заходиться хвацьким свистом.

Він зриває
лахміття сіре.

Місто в шоці.
Німує місто,

Навесні
відлітаючи в вирій.

 

***

Воля згинула
– смертю наглою.

Навіть свічку
ту – де поставить?

Вікна –
настіж. А душі – наглухо.

Жаль, на
душах немає ставень.

 

Причинили би.
Причаїлись.

Примудрилися
– пережити

І прокинутись
– не чиїмись,

Не останнім
окрайцем житнім.

 

Дотерпіли би.
Домовчали.

Перетліли –
безглуздим глумом,

Утоливши усі
печалі

Тих, кому і
без нас не сумно.

 

Відхрестилися
б – в нас же діти!

Відмолилися б
– по каплицях.

Тільки –
людоньки! Як же – жити?

Є порода.
Немає криці.

 

Що кричати –
немов у вату.

На майбутнє –
немає креслень.

Ми ж не птахи
– зазимувати

І вернути у
теплу весну

 

Розщебетаною
юрбою

В
ніби-звичність і ніби-спокій…

Люди,
згляньтеся над собою!

Ви ж – живі!
Ну принаймні – поки.

 

ЗОМБІ

Знайшли на
полі словесних герців.

Спочатку
думали – гаплик, тромби.

Вкатали
ін’єкцію полину в серце…

Ось так ми
робимо наших зомбі.

 

Головне –
знати, звідки він родом

І відповідне
дібрати зілля.

І знов
стоятиме перед народом

Автопародія
на божевілля.

 

Тільки б
ін’єкції не переплутать!

А то були вже
страшні випадки.

Одному
вкололи Євшан-руту.

Таке поніс
він!.. Простіть, нащадки.

 

Та, мабуть,
зрештою, не те страшно.

Не те смішно.
І не те – соплі.

Камінь
припутній: «Welcome, Europe!/ Welcome, Russia!»

Зомбі
обмислює філософськи…

 

***

Я буду тихою
і послідовною –

Все, як
зазначено і перелічено.

Дні будуть
світлими, дні будуть

довгими.

Тільки
скажіть-но, які будуть ніченьки?

 

Все
перероблено. Все заскирдовано.

Бачте –
жнива. Буде всім

непереливки…

Дні будуть
світлими, дні будуть

довгими.

Всім буде
весело. Правда, орелики?

 

В осінь
задивлено: дні будуть

довгими.

Що вже там
вартість котроїсь

лозиночки?

Я почуваюсь
пустою стодолою.

Певно, і
мишам радітиму взимочку.

 

***

Тиша
затаїлася в кутку

Кошеням,
пухнастим і безжурним

Заспіваю
пісеньку дзвінку –

Тільки
продивлюся партитуру

 

Втім, співати
вмію я і так –

Мов носити
воду із криниці

І кричати
тужно, наче птах

На прицілі
чорної рушниці

 

Голос мій
тривожно мерехтить

В келиху
невипитої тиші

Ти пригубиш,
потім станеш пить –

І мені ні
краплі не залишиш…

 

Що ж, нехай –
мовчання прийде знов

Дар такий
трапляється не часто:

Пити пісню
так, як п’ють вино

І п’яніти,
сповнюючись щастям

 

Хай я буду
темна і німа –

Ти мене
шукатимеш тривожно:

Хто мій голос
спробував на смак –

Вже чужим
напитися не зможе

04.02.98

 

***

За чиїсь
первородні гріхи

По раменах
вицвьохкує кара:

Я родитиму
потурнаків,

Виростатимуть
з них яничари.

 

І помчить
стоголоса мара,

Помандрують
сліпими степами

Котивітер,
Незнайжура,

Випийкрові та
Витопчипам’ять.

 

І проситимуть
груди меча –

За народження
плати – «по-свійськи».

Ґвалтуватимуть
наших дівчат,

Щоб з
прокльонами множити військо.

 

А коли
понасвистує рак

Вітру й волі
– радітимуть з нами

Котивітер,
Незнайжура,

Випийкрові та
Витопчипам’ять.

 

І засіють у
землю ножі,

І зросте з
них кривава розпука,

Бо давно уже
діти чужі

Спородили не
наших онуків.

 

– Ой,
синочки! Неправедна гра!

– Ваше горе,
– відказують, – мамо, –

Котивітер,
Незнайжура,

Випийкрові та
Витопчипам’ять.

 

***

Ні, не як
вони, – не на аркані,

Не ясиром, а
відтак – не тілом.

Я сама
прийшла до тебе, хане,

І цілую – бо
сама хотіла.

 

І в намет –
беззбройною. І ще я –

Вітер поміж
сполохами шалу –

Гірко-полиновою
душею

До руки з
нагайкою припала.

 

Де Перун
замкнув огненне коло,

Де по
Святославу змовкла тризна,

Я спокійно
п’ю свою неволю

З присмаком
солодкої трутизни.

 

Зупинюся.
Поцілую в очі.

І побачить
сонце, коли встане:

Вістря
найпрекраснішої ночі

Простромило
твоє серце, хане.

 

***

А що липень
минув –

не липами

То таки не
моя вина

Налили –
дотепер не випили

Ми з тобою
свого вина

 

Лиш вустами –

ледь
затерплими –

Краплю з
вінця. Вино гірчить

Переходять
дорогу серпневі

Пасма холоду
уночі.

 

А у травні
були –

півонії.

А у червні –
тепло суниць.

А от – чуєш –
серпи видзвонюють

Не з моєї ж
таки вини.

 

Ми іще
поблукаєм

босими.

Надіп’ємо
терпкі меди

Поки першим
пришестям осені

Перший лід не торкне води.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!