Із збірки «Судинна пошта»
Порозпластався світ – вперед і вдаль,
І, не обмівши із плечей хаос,
Вплітаюся в пучок перетинань
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шляхів, дротів, сузірь і ще чогось.
І непомітно скинувши себе,
Втискаюсь, прихопивши чверть душі
В авто, що мчать – зелене, голубе –
Кудись аж за Полтаву вантажі.
Коли ж зробити божевільний рух,
Цей тип навпроти, що читає «День»,
Чи упаде, чи не впаде на брук –
А вже сюжет по-іншому піде…
Тьху-тьху… Мені не треба не в своє.
Собі шепчу: удай їм щось, візьми…
Взнавай, почім міняють 10 євр,
Кивай і смійсь у блідості зими.
***
Небо квітневі викреслюють птиці,
Стиха на лиця ляга непроглядь
Двом, що при сутінках в кухні сидять,
У позатаєній Київ-столиці,
Й ніби чаклують… А дійсність всесильна
Не визнає ані слів, ні зусиль.
Їй ні до чого тюрма пересильна,
Смерть, і рядок, і якийсь там Василь.
Байдуже їй… Але стиха говорять.
Дихає дійсність за вікнами поряд.
Бог він на боці яких батальйонів?
Спокій мільйонів… Тиша мільйонів…
***
У зелен-банківському листі
Веселі піють солов’ї.
Дві сині торби справедливості
За скроні кинуто мої…
Отож, між ближніми, між близькими,
В безсмертя вірячи душі,
Дивлюсь, як на лопатках зблискують
Минущі куртки і плащі,
Із долями всіма, з недолями,
Необраховані, як сніг…
І я нічий… Та під контролями
(Чи у метро, чи під тополями),
Якщо запрагнеться своїх…
І що там далі – те не знається.
Планет пришвидшений крутіж…
А що лишається? Лишається
Тримати голову пряміш.
Та далі йти. Боками. Скоками.
Гей, громадянко – що спішить?
Я мить оцю між вашим оком
І переніссям буду жить.
***
Мої хащі… Ось він, Київ.
Та відлуння дальніх труб.
Мої кращі. Ось вінки їм.
Та гіркі заломи губ.
А в пітьмі лілово-карій,
Де не той, і де не та,
Круглобокий карбонарій
Семиструнне щось чита,
Позатисши чарку в руці:
«Місяць-кров-свіча-зоря…»
Правда, пальці надто куці,
Щоб словам я довіряв.
А над вежі та кіоски
Висне грізний цепелін:
То Микола Вінграновський.
Я то знаю це… Та й він.
***
В Запоріжжі питають: де дівся?
А порідше – вже скінчено дійство?..
В Україні не знають: десь там,
За лаштунками світу розтав.
Не скажу… І не знаю. Та з нею
Я й не в небі, але над землею,
Просто так – без вина, без шали…
Я все ждав… Ну так що, мої юні,
Світ цей змінюєм в червні-іюні,
Щоби твердь, щоб нова, із імли..?
Чи коли?
***
всюди запоріжжя. тут. вгорі…
нема батьків моїх – десь взяті…
роки десяті й пустирі
й знайомці теж десяті
щось наплива і закрива…
якісь хаоси. абрикоси
згадається: росла трава
трава між колій. папіроси
З ВИДОМ НА БОНУ
Кафе. Тераса. Звук шансона. Плюс
фортеці рештки на горі. Дивлюсь,
як білим квітом між соснові гори
лягає май, на столики, на брук,
та ще видінням, тінню – Римарук…
Ну що ж, коли то він, то поговорим.
Удвох, чи ширшим колом. Позаяк
один поляк і (ще один) коньяк
яви й мани завихрюють сполуки.
Співають півні навзамін сурми,
над вуличні вибоїни й храми,
де Божа Мати зрить Христові муки.
Та все ширяють – сміх сказати вслух –
летючі строфи про свободу й дух,
що взяв у спадок пращурів клейноди.
Вита над хлібоїдами піїт,
і заповіт, і луни мудрих гіт,
скасовуючи небуття зі споду.
Дві тисячі якийсь черговий рік,
зневірам і словам згубивши лік,
повзе, мов пірамідою мураха.
Їдальня. Пошта. Квіти. Курс валют.
Змарнілий прапор над державним дахом.
А ще недільний мимовільний люд,
у світлотінях слова «сатьяграха»…
________
*сатьяграха (санскр.)
– захист правди за допомогою правди, термін Махатми Ганді
***
З-за гори гуде, ніби військо йде
в потайних полях, де на Київ шлях,
і розлам ярів, ніби прірва брів,
що забути їх – то даремно…
Ріки всі навспак – отакий от знак,
і пливуть голоси, що, мовляв, єси
ой, не знав козак Бондаренко.
Ну а хто там знав, із яких полтав
дожидать жону, з клен-древа труну?
Тож чи сніг, чи ні – а в піснім вікні
в крапку стислися видноколи.
Між шабель і маж, ніби отченаш,
що без слів і назв, викликали нас
чигиринських снів аятоли.
Знову май-весна. Та нема хосна.
А ніхто як не знав, і тепер не зна.
В комишах Дунай. А душа – Китай.
Чи то й два. І всі – непролазні…
Понабилось знов по кишенях змов.
По кривій землі косарі в імлі
щось там косять – та все під блазнів.
***
Хрещатик ваш і трохи мій
і всяких київських повій
а ми сидим із Солов’єм
горілку п’єм
де хліб і сіль і тіні веж
і чар і хміль тонких одеж
а він поет він пролетар
я ніби теж
там як початок як пролог
музика з вежі профспілок
і Сходу світиться при нас
тонкий пилок
та міць хистка всевладних тих
котрим що стяг пусте що стих
вони плюють десь там на нас
ми тут – на них
і добре мрії хвильовій
тремтіть на бруках-мостовій
де я прощаюсь з Солов’єм
(о Солов’ю не соловій) –
жиєм…
***
Городи прямокутні
По обох берегах.
Та незнане майбутнє
На незнаних ногах.
Обпіка печією
Чи з надією, чи з…
Нижче за течією
Теж немає вітчизн.
Отаке, посполиті.
То немає, то є…
Та невидимі ниті
До всесвітніх таєн.
Жовті дні. Срібні ночі.
Шляху шовковий плин,
Мов коліна жіночі
З чоловічих колін.
Хтось хита терезами –
То на цю, то на ту…
Й ваші правди, так само,
Як мою правоту.
***
Все знайомо… Невідомо…
В сонці і наполовину
в тінях, мліють труни-доми,
ходять люди-домовини…
Називаються – багаті.
То не їхні каші яшні.
Їм з долоні Хамурапі
в’ються долі недосяжні…
Чути сині скрики скрипок
із небесними губами,
над лялькові липи Липок,
стяги й фонди зі штабами,
що заклякли, мов закляті,
і, як в глибині кімнати
опадають ваші плаття –
всім їм також опадати…
***
«…бідні діти землі…»
Т. Осьмачка
Діти землі, що стала старою,
Ходять туманами за горою.
З пустих небес поводять плечами,
Дзвенять кістками, як дукачами.
Діти землі не розбіглись, бідні,
З площ, а стали собі нерідні.
І я між ними… Кліпаю віями
На те, як мудрі граються зміями.
І чорних птахів кружляють пари…
Рови в ґрунтах і рови, де хмари…
Пантрують всі до Господа брами
Майстрове смерті із підмайстрами.
Лише як дотик… лише як подих…
Літнім дощем по залізних капотах.
І плин молитви в хмарі і в дереві,
Й глухі Єгипти в кожному череві…
***
Судилося слово, коли
подібні слова до золи.
І де? – де над виморним пилом
лягли всякі інші пили…
Нехай. Ти все чуєш вночі.
Повзуть поїзди, як вужі.
Вторують: постане із пеплу,
Із решток чиєїсь душі.
ГОРТОП
Ні, не було ні чуми, ні війни.
Лиш часу хода безслідна.
Місто, що мені залишилося – то вони.
Сума повітря. Ну, дрібка світла.
До всяких європ наставлялося стоп,
та вихори тайної сили й
тоски завирують – і видно Гортоп.
«Запоріжсталівський» дим. Абразивний.
Спека. Набрижений лоб Козака.
Ворушаться голови… Супа…
Гірка. Передози. Заковт язика.
Непорозтиснуті ложкою зуби.
Із тьмяних тих доль відділивши свою,
буває, бачу сон напівстертий…
Б’є мене Циган ножем. Я б’ю.
Забувши, що він давно мертвий.
А загалом – тепла імла.
Будинки змикаються. Залізниці.
Ще дівчинка десь там була. Була.
Вона мені вже давно не сниться.
***
Бог з ними, з Льоньками й Борисами,
Усе продовжується знов…
І небо вересня пописане,
Неначе крига ковзаном.
Обвіяний світлами й тінями,
Стою, щасливий наповал,
У сонці, у твоєму імені…
А з ринку пісня пахне динями
Про Володимирський централ.
***
Іду Подолом. Є така земля.
Холодний несхололий та Ілля
Вдивляються на мене десь згори,
Ну, з Прорізної, де столи і сто по три.
Багато буду одночасно де – то й там.
Ось перейду (перевели) через Майдан…
На мить майну до лазурових сфер,
Углиб горбів, у тьмяності печер,
Де міняться у темряві густій
Малі вогні великих Візантій…
І знов кипить сирий людський потік,
Тече отак, як тік із року в рік,
Над ними днесь – упевнені вожді,
Між ними десь нероджені махді…
Ну, а тоді – провал в сирецьку глуш,
Де ніг нема зі спеціальних служб.
Де все давно так… Де ознобна мить.
І жінка ронить вії і тремтить…
НА СМЕРТЬ УЛЬЯНЕНКА
Як він дзижчить, цей нестерпного кольору
Київ, в котрому я сам…
Щось розповість галілейському столяру
З Хорола пацан.
Що там розводитись піснею гопною?
Рано. Не час.
Чуєш, Уляшо, я зараз оговтаюсь.
Щас.
Плямами стіни шепочуть лишайними:
Плакать не варт.
Цвіль підворітень – ти, брате, лишаєшся, –
Вітер мансард.
Що мені зараз з отими? А нічого.
Ми тебе шлем
В засвіти. Замок Левового Річарда
В небо – шпилем.
Серпень. Вітрини. Біґ-борди. Бандити.
Стяги незнаних земель.
На ЯрВалу обіцяє кредити
Банк «Даніель».
Як під тканинами стегна ворушаться…
Вікна. Пліссе.
Світу хода на мікрон не порушиться.
Вибув. Усе.
Ну, та нічого. Гірше не буде.
Раз – і уже…
Там же томи твого жаху і бруду,
Хвора душе.
Все приготовано… Видно підошви
З трунних дощок.
Все незворушно так. Що ж ви, ну що ж ви…
Сам я – ну що ж?..
Запам’ятовую день цей, проходячи.
Знизу. Вгорі.
Ти вже заїхав – агов, андруховичі, –
В світлий Paris.
***
Яблук стільки нападало…
В барви хтось барв долляв.
Друзі мої на Байковому.
Вінгран. Улян…
Виснуть джмелі над тацями.
Синь. Стрекоза.
Над нами синь. Над іспанцями.
І далі – за…
Сизий павич броколі.
Фіолети. Бордо.
Цікаво, видно Миколі
Степановичу Гортоп?
Нема нічого простішого…
Так і кажу.
Світло стискається віршем.
Барви горять. Густішають.
Переходять межу.
Друзі мої на Байковім…
***
Той гриль-бар, як символ віку. Віха
літ на сто.
Звуть усі «В Орєха». «У Горіха» –
ні, ніхто.
Десь пасуть овець пост-модерністи –
з бербениць
їм не видно ні гриля, ні міста,
й наших лиць.
Та і я не знаю ні за кого,
мо’, колись…
Зараз я у Нелу Казакову
проваливсь.
Наче в світі ні страху, ні смерті.
Втім, десь є…
Небеса південні розпростерті.
Fin de si?cle
Та на мить – із чого? – я не знаю,
може, з мук,
Тесля той… У нього зеленаві
вени рук.
***
Усе оце випало
вчувати, як дім,
що впав, і присипало –
живого ще – в нім.
Банкноти, щелепи,
бундючний переблиск машин…
І сам ти для себе
не важчий, ніж зблиск павутин.
Триває незримий розподіл.
Могили і попіл… Та потім,
раптово так, волею Божою,
в Холодному Ярі, десь там…
Клітиною кожною,
судинною поштою –
уловлений вихор підстав.
***
Усе десь є. І, звісно, я десь
Триваю теж об цій порі,
Щоб Україною тинятись,
Звертати за черговий ріг…
З уривків знай собі придумую
Вкруг серця радісні клубки:
«Нечай був… Панченко з Притулою…»
І все таке…
І все-таки…
***
Я їх зводжу подумки – хто б переміг:
ці, нинішні,
чи ті, мої, давні,
що підіткавши поли шкіряних плащів
курять в нічному під’їзді
і цілують довгошиїх серн у норкових шапках?
Ось вони сходяться
з різних боків до одного агітмайданчика
чи перехрестя – так буде тривкіше в часі…
Під одежами різних фасонів
ворушаться залізні тіла –
такі ж, як колись під камзолами,
свитками й тогами,
і любов до життя вивертає їм ключиці…
Хто кращий? – думав раніше я.
Хто кращий – знаю нині.
Вони однакові.
Таких завжди було багато,
як хмар: різних – білих, темних, бузкових, всяких,
що пропливли над ними,
не кинувши блискавки…
***
Десь тріє ідуть собі царі,
Часів темносиня стіна.
Та тіпнеться грудка в Базарі
І зірка зійде танцівна.
Над гамір, над хаос і тишу,
І ти, що вже інший єси,
Відчуєш – це небо сильніше
За букви і за голоси.
І вітром простують наосліп,
У грізнім хитанні голів,
Колони і валки тифозні,
Попереду змовчаних слів.
Що будуть з тобою навіки,
Змикаючи коло – ти в нім…
Що перекидаються в ріки
Тополями довгих вогнів…
***
Кроками дражниться, в чоботи влитими
Дівчинка, трепетна блядь.
Світла куби, пообкладені плитами
Темних, дірявих громадь.
Протяг-потік – із якого то куба?
Струми-бузки – то гріхи?
Сказано: ніч. Піврозтулені губи
Темні, як ніч і шляхи.
В ріки міста перекидують мітли
Довгих протяжних вогнів.
Грає тополя незримого світла –
То вже в мені.
***
Небеса дожидають народжень.
Вижидають живі й неживі.
Пальці, биті задавненим дрожем,
Ще минають гачки спускові.
Тільки скрикують – дух затамовує! –
Серед світу і степу, десь там,
В ночі потяги нашою мовою,
Як учуяв жаркий Мандельштам.
***
Мелькають слякотні платформи,
Чергуються підмерзлі ріки.
Дими бузкові, ворон чорний
Понад багатоповерхівки.
Ідуть поволі по вагону
Гобой і скрипка – тільки й діла.
Душа і так-то невагома,
Земля важка, але злетіла.
А синя музика пускає
У чорну музику червоне.
Христос рождається – я знаю,
Дими хитаються й ворони.
А небо світиться на сході,
І щось кровинне, аж солоне,
Тремтить на золотому споді,
Мов затонулі галеони.