Храм душі

 
 
Марія МОРОЗЕНКО
Храм душі
Зацьковані, втомлені від буденних турбот, перенасичені страхітливим Сьогодні, втікаємо від самих себе – мізерних, жадібних, заздрісних, злих, жорстоких…
Спішимо у собори, церкви і костьоли. Молимось… Молимось… Молимось… Шукаємо у Бога притулку. Переступаємо пороги святинь, живемо далі. Сьогодні і завтра так, як і вчора…
О, які ми дивні! Які нерозумні та нерозважливі! Схиляємося перед величчю власноруч збудованих храмів і без жалю руйнуємо найвеличніший і найсвятіший храм, возведений Господом у кожному із нас – Храм Душі.
 
 
Слова
Берегти слова… Стерегтися слів…
Бо слова – це ліки і пекучий трунок.
Слово – мить життя і печать віків.
Слово – крик зневіри.
Слово – порятунок.
 
Слово – дурман чар, що як фальш і лжа.
Слово – Божий дар, що дістали люди.
Чисте, як дитя. Мудре, як життя.
Слово злом стає на вустах Іуди.
 
Кине до землі, здійме вище хмар.
Слово – оберіг, святість або ж грішність.
Не цурайся слів і шануй цей дар.
Слово – це зерно, твій засів у вічність.
 
***
Я котилася в невідомість.
Снів моїх чорнокрилі коні
із розгону збивали совість,
тупцювали копита червоні.
– Туп- туп-туп! – заридала жалоба.
– Туп-туп-туп! – уві сні застогнала.
– Туп-туп-туп! – чорнокрила хвороба
чорним саваном огортала.
Що хотіла забути – раптово
виринало із мороку втрати:
Під копитами ранене слово,
що не сміла колись сказати.
Під копитами рідні, друзі,
ті, кого вже повік не вернути.
Заметалась, забилась у тузі:
– Нічний тупіт не хочу чути!
Але коні, гривасті коні
тупцювали несамовито.
І котилися сльози солоні
на завісу минулого збиту.
– Туп-туп-туп! – стугоніло над світом.
– Туп-туп-туп! – виривалось на волю.
І ридала душа розбита
під копитами чорного болю.
 
ВЕСНА
Весняний ранок ніжний, як вуаль,
Світ огортає сонячним промінням.
Дзвенить роса срібляста, мов кришталь,
Блукають в травах тіні-сновидіння.
Рожевий цвіт прибрали пелюстки
І пишно так підносяться над світом,
Зеленим листям шелестять гілки,
Розчісує волосся вітам вітер.
Бентежно так мелодія тремтить
У ніжних звуках сонячного ранку,
Пташиною злітає у блакить
І припадає піснею до ґанку.
Ген, сонце прихилилось до вікна,
Як м’ячик покотилось над землею.
Над річкою схилилася Весна,
Милується чарівністю своєю.
 
ТІНІ НА ВОДІ
Тріпоче місяць в річці, ніби птах,
до зір сріблястих горнеться грайливо,
палає ніжним сяйвом на вустах
несміло.
 
Ми тут одні… Хлюпочеться ріка
і піснею незнаною чарує.
Яка вона прекрасна і дзвінка!
Ти чуєш?
 
Напевно, місяць нас причарував –
загублені від всесвіту неначе.
Крилом своїм нас вечір обійняв,
ти бачиш?
 
Ген, над блакитним дзеркалом води
схилились тихо сутінки осінні,
мережать сріблом зоряні сліди
дві тіні.
 
***
Запам’ятати б цей день.
Не тому, що він наш, і такий особливий:
Сонце персиком котиться за смарагдово-райдужний ліс.
Ми на ґанку удвох. Їмо з мисочки зірвані тільки-но сливи.
І так хочеться жити до сміху, до крику, до сліз.
 
Запам’ятати б цю мить.
Бо такої вже точно ніколи не буде.
А що станеться завтра – це знаю, хоч знати боюсь.
Я залишусь на ґанку чекати. Ти підеш так легко в нікуди.
Помиратиму довго. А потім воскресну й зречусь…
 
Я забула давно все,
бо й дні плинуть сірі та все одноманітні.
Сонце й те чомусь сіре, у сірість забарвлений ліс.
Дозрівають вже сливи. Бо дні, хоч і сірі, та все-таки літні.
Та чому я не можу вдивлятись в минуле без сліз?
 
Я ж забула, забула…
Як мантру шепчу, як молитву, щоднини.
Кажуть: час все лікує, як серце кладе в саркофаг.
Та вдивляюсь у сірість, а бачу прекрасну картину:
Сонце персиком, в променях ліс, нектар слив на губах.
 
Війна
Війна, немов найяскравіші жаринки із печі,
вигортає з хат чоловіків.
Прадавня піч роду холоне щоразу,
коли затиснувши у горлі біль несказаних слів
мати виряджає з дому синів після чергового наказу.
Втрати – найважче, що чекає
на цій триклятій війні.
Хтось додому вернеться, хтось піде – навіки.
І тільки їй – сивіючій матері роду одній
ночі безсонні тінню згорьованих сліз впадуть на повіки.
Війна громами, спалахами вбивчих блискавиць
вривається в мирне життя.
Ця непрохана гостя – гірша болячки.
Ту можна викурити з тіла, і без вороття,
а приблуда-війна у роз’ятрену