Храм душі

 

 

Марія МОРОЗЕНКО

Храм душі

Зацьковані, втомлені від буденних турбот, перенасичені страхітливим Сьогодні, втікаємо від самих себе – мізерних, жадібних, заздрісних, злих, жорстоких…

Спішимо у собори, церкви і костьоли. Молимось… Молимось… Молимось… Шукаємо у Бога притулку. Переступаємо пороги святинь, живемо далі. Сьогодні і завтра так, як і вчора…

О, які ми дивні! Які нерозумні та нерозважливі! Схиляємося перед величчю власноруч збудованих храмів і без жалю руйнуємо найвеличніший і найсвятіший храм, возведений Господом у кожному із нас – Храм Душі.

 

 

Слова

Берегти слова… Стерегтися слів…

Бо слова – це ліки і пекучий трунок.

Слово – мить життя і печать віків.

Слово – крик зневіри.

Слово – порятунок.

 

Слово – дурман чар, що як фальш і лжа.

Слово – Божий дар, що дістали люди.

Чисте, як дитя. Мудре, як життя.

Слово злом стає на вустах Іуди.

 

Кине до землі, здійме вище хмар.

Слово – оберіг, святість або ж грішність.

Не цурайся слів і шануй цей дар.

Слово – це зерно, твій засів у вічність.

 

***

Я котилася в невідомість.

Снів моїх чорнокрилі коні

із розгону збивали совість,

тупцювали копита червоні.

– Туп- туп-туп! – заридала жалоба.

– Туп-туп-туп! – уві сні застогнала.

– Туп-туп-туп! – чорнокрила хвороба

чорним саваном огортала.

Що хотіла забути – раптово

виринало із мороку втрати:

Під копитами ранене слово,

що не сміла колись сказати.

Під копитами рідні, друзі,

ті, кого вже повік не вернути.

Заметалась, забилась у тузі:

– Нічний тупіт не хочу чути!

Але коні, гривасті коні

тупцювали несамовито.

І котилися сльози солоні

на завісу минулого збиту.

– Туп-туп-туп! – стугоніло над світом.

– Туп-туп-туп! – виривалось на волю.

І ридала душа розбита

під копитами чорного болю.

 

ВЕСНА

Весняний ранок ніжний, як вуаль,

Світ огортає сонячним промінням.

Дзвенить роса срібляста, мов кришталь,

Блукають в травах тіні-сновидіння.

Рожевий цвіт прибрали пелюстки

І пишно так підносяться над світом,

Зеленим листям шелестять гілки,

Розчісує волосся вітам вітер.

Бентежно так мелодія тремтить

У ніжних звуках сонячного ранку,

Пташиною злітає у блакить

І припадає піснею до ґанку.

Ген, сонце прихилилось до вікна,

Як м’ячик покотилось над землею.

Над річкою схилилася Весна,

Милується чарівністю своєю.

 

ТІНІ НА ВОДІ

Тріпоче місяць в річці, ніби птах,

до зір сріблястих горнеться грайливо,

палає ніжним сяйвом на вустах

несміло.

 

Ми тут одні… Хлюпочеться ріка

і піснею незнаною чарує.

Яка вона прекрасна і дзвінка!

Ти чуєш?

 

Напевно, місяць нас причарував –

загублені від всесвіту неначе.

Крилом своїм нас вечір обійняв,

ти бачиш?

 

Ген, над блакитним дзеркалом води

схилились тихо сутінки осінні,

мережать сріблом зоряні сліди

дві тіні.

 

***

Запам’ятати б цей день.

Не тому, що він наш, і такий особливий:

Сонце персиком котиться за смарагдово-райдужний ліс.

Ми на ґанку удвох. Їмо з мисочки зірвані тільки-но сливи.

І так хочеться жити до сміху, до крику, до сліз.

 

Запам’ятати б цю мить.

Бо такої вже точно ніколи не буде.

А що станеться завтра – це знаю, хоч знати боюсь.

Я залишусь на ґанку чекати. Ти підеш так легко в нікуди.

Помиратиму довго. А потім воскресну й зречусь…

 

Я забула давно все,

бо й дні плинуть сірі та все одноманітні.

Сонце й те чомусь сіре, у сірість забарвлений ліс.

Дозрівають вже сливи. Бо дні, хоч і сірі, та все-таки літні.

Та чому я не можу вдивлятись в минуле без сліз?

 

Я ж забула, забула…

Як мантру шепчу, як молитву, щоднини.

Кажуть: час все лікує, як серце кладе в саркофаг.

Та вдивляюсь у сірість, а бачу прекрасну картину:

Сонце персиком, в променях ліс, нектар слив на губах.

 

Війна

Війна, немов найяскравіші жаринки із печі,

вигортає з хат чоловіків.

Прадавня піч роду холоне щоразу,

коли затиснувши у горлі біль несказаних слів

мати виряджає з дому синів після чергового наказу.

Втрати – найважче, що чекає

на цій триклятій війні.

Хтось додому вернеться, хтось піде – навіки.

І тільки їй – сивіючій матері роду одній

ночі безсонні тінню згорьованих сліз впадуть на повіки.

Війна громами, спалахами вбивчих блискавиць

вривається в мирне життя.

Ця непрохана гостя – гірша болячки.

Ту можна викурити з тіла, і без вороття,

а приблуда-війна у роз’ятрену

Залишити коментар