ХМАР ЕШЕЛОНИ ЛЕТЯТЬ ПІД УКІС…

У пістолі відсирів порох.

Кінь замилений від погонь.

Ти при ватрі сідаєш поруч

З Тим, хто дивиться на вогонь.

Кажеш: «Треба поради, діду…»

Кажеш: «Діду, у світі тьма…

Я далеке і ближнє звідав –

Там погано, де Вас нема!..»

Ти не перший прибув, юначе,

По жарину з Його долонь.

Він тебе розуміє наче…

Але ж дивиться на вогонь…

Хто спізнав одкровення плазми,

Хто століття пустив на дим,

Той ні з ким не буває разом,

Навіть з тим, хто при ватрі з ним.

Так ведеться, і що вже вдієш –

Він безмовний, мов на посту.

Повертайся у безнадію.

Повертайся у суєту.

Будуть будні і ніч озима,

Напівістина снів тяжка….

Всі б ти відповіді отримав,

Якби їх у вогні шукав…

 

Навігатор

Якщо дуже швидко жити,

То час потече назад…

Лиш не засинай, пілоте…

Лише не втрачай свідомості…

Ось бачиш: туман минається.

Радарний контакт відновлено.

І рація – чуєш – кашляє,

І матом ефіри повняться…

Ну що тобі – як заціпило?!.

Скажи їм як є! Скажи їм:

Що всі їхні карти – брешуть.

Що там, унизу, – не місто!..

А дикий скелястий берег,

Де мамонти лижуть сіль…

 

***

Віриш у Завтра,

Забивши на глузд і на досвід,

Перевіряєш на мудрість

Безрідні цитати…

Хоч би щодня ти

Проводив за дослідом дослід, –

Всім вже відомо,

Що Завтра не може настати…

Тим, хто удома,

І тим, хто завжди – подорожні…

Тим, хто з тобою,

І тим, хто з тобою незгодні…

Що їм сказати?..

Будильник стоїть на сторожі.

Спиш, прокидаєшся…

Бачиш: настало сьогодні…

 

Місце

Нині озеро знов безхмарне.

В ньому плавиться сонця мед.

Та намарно таки, намарно

Ви розставили свій намет…

На усяких я надивився:

Тих виводив, а інших – ні.

Дуже схожі вони були всі.

Безіменні і мовчазні…

Тут по ночах голосить слізно

Щось невидиме й неживе.

А вода ця густа й залізна,

І підкова по ній пливе…

 

***

Стали вітри вихристими.

Сходять собаки злістю –

П’єш, а хлопчак розхристаний

Мчить до корчми із вістю.

Все ти спустив до таляра,

Речі позбавив значень…

– Дядечку, пане Маляре!

Ваша ікона плаче…

 

СУТІНКИ БОГІВ

Нишкнуть патриції.

Виє на Рим вовчиця.

Шкіра нам – криця.

Нас легіонів тридцять.

Маршем, рядами,

При калашах, базуках, –

Дробом там-таму

Кроки ввіряєм бруку.

Згідно з кометами

Вістим добу Вендетти –

П’яних з багнетами

Ви нас без слів збагнете.

Дикі й запеклі,

Нині ми всюдисущі!

Наші у пеклі,

Наші у Райській пущі.

Спалимо жертви –

Слава старим звичАям! –

Враже наш мертвий,

Ось ми й тебе прощаєм!..

Рушим по скелях,

До висоти голодні,

Виплеснем келих

В пащу святій безодні…

Вічності Страже,

Правда ж, – Ти нам не ворог?

Вийде і скаже:

«Не вас виглядав я в горах…»

 

АНТИКА

Засмаглі ахейці ідуть на війну –

Ніколи не рано вмерти.

Волосся Сократа росте в глибину,

Та гірше, якщо Гомер ти…

Забродить в зіницях клінічна пітьма.

Молись на вулканні жерла.

Бо що, як прозрієш, а світу й нема? –

Увесь катаракта зжерла…

 

***

Нісенітниця. Тепла зима.

Хижий вплив звірозубої зірки.

Цього фото ніхто не знімав.

Ці краплини у горлі не гіркли.

Древнє дерево стало кущем.

Я лиш той, хто не пив його соки.

Хто прийде під високим дощем

Або просто прийде високим…

По алеї. Туди, де палац.

Де скульптури на демонів схожі.

Де очеплено кінними плац

І по залах – півсотні сторожі.

Я прийду під високим дощем.

Я прийду три хвилини за північ.

І дзеркАла, не чорні іще,

Розверзатимуть надрища пінні.

І господар – старий людожер

Серед тосту запнеться на слові.

І летітиме долу фужер,

Щоб розхряснутись іскрами крові…

Буде людно в зіницях моїх,

Як на званій прем’єрі в Ла Скала.

І сторожу валитимуть з ніг

Штрих-пунктири, що б’ють крізь дзеркАла.

 

***

Все як хотіли. Це я, а це ти.

Більше нікого.

Краще – стояти, щоб не перейти

Зливі дорогу.

В нашого скверу, густого, як ліс,

Дибки волосся…

Хмар ешелони летять під укіс –

Ми сміємося…

Залишити коментар