***
Друже мій, як ти там?
продовжую з тобою говорити,
байдуже – з мертвим або з живим
сподіваюсь на краще,
певна, повернешся в Київ,
станеш батьком хрещеним
але зараз не знаю,
чи не замучений в Оленівці,
чи не став ти одним
зі закатованих наших героїв,
адже з травня не маю новин
“Треба світлими бути” ти казав,
мирний воїн завжди переможе,
а після захоплення руццкими
нашого рідного міста Донецька
в один день записався в “Азов”…
друже, серце сповнене люті,
як згадаю про свій,
чи про ваш подумаю полон…
я не мирна, не добра, не толерантна
до проклятої русні та васалів її
після Бучі, Маріуполя, Гостомеля,
Миколаєва, Харкова, Херсона
замінованих ліжок дитячих
поламаних доль, згвалтувань,
вбивства бранців, воїнів “Азовсталі”…
присмак крові ворожої на губах
тепер назавжди у мені.
Якби то помогло –
я б зубами рвала бридке
м’ясо з живих ще кацапів,
щоб менше лишалось на світі русні…
я не думала, друже, що може
стільки болю з ненавистю
уміститись в мені.
Моя місія інша, дихаю,
повертаюсь назад
до світу, де літо,
а люди йдуть у кіно,
я у іншій країні,
світу треба волати:
“Рятуйте, і до вас доберуться”,
про долю свою знала давно,
тільки думала: “Сни про війну
то кошмари, прокидаєшся ж бо –
мирний Київ, широкий Дніпро”.
Маю сильною бути, я пам’ятаю,
представляти про Україну
книги, фото, картини, кіно.
Мені б зброю!
та літери – то мої лати
я воїн, що благає:
герої, лишайтесь живі.
Україно, тримайся,
багатостраждальна мати
вкраїнських Атлантів.
Друже, приходь, хоч уві сні…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
(місце народження – Донецьк)