Ганна Дудка. Не шукайте богів у палацах розкішних чи в ратушах

670

УКРАЇНА

Не принижена не стриножена,
Ані підступу в ній, ні зла.
У століттях не переможена,
Хоч згоріла не раз дотла.

Недоніжена, недолюблена,
Не допита, немов вино.
Серед лютих завій розгублена,
Тільки світиться десь вікно.

Не смакована, так залишена,
Не докраяна, наче хліб.
А душа в неї сонцем вишита , –
Ось милуйтеся, ось беріть.

Не довтішена в смутку синьому,
Не згоріла в лихім вогні.
Із такими ясними крилами,
Із скарбами, що десь на дні.

Не доквітла, не доцілована,
Не полита рясним дощем,
Тільки грозами загартована,
Під небесними тонким плащем.

Незбагненна і не розгадана,
З добрим ангелом на плечі,
Що надбала, а що украдено,
Та й не відала, що по чім.

Не досказана на піввислові,
Не дочитана до кінця.
А веселки в ній- коромислами,
Де народжуються сонця.

Не засліплена щастям, успіхом,
Навіть сивою – як весна,
Йде по світу із щирим усміхом,
Прикрашаючи світ, Вона.

 

 

ВЧОРАШНЄ СОНЦЕ

 

Бувайте, дні, моє вчорашнє сонце,
І ви, дими із приспаних яруг.
І крапля у листочка на долоньці,
Що в хмарі попливе за виднокруг.

І голос її стане, може, громом,
А може, увібравши темну синь
Повернеться, впокорений, додому,
Впаде дощем, знеможений, без сил.

Я крапля. Я малесенька краплина,
Із хвиль морських, дзвінких джерел, роси.
Я тішусь на листочкові калини,
Я слухаю вчорашні голоси.

А там – вітри, без них ніяк у світі.
І сонця розкуйовджена краса.
За спиною й попереду століття.
І музика у добрих голосах.

Мелодія, буває, ніжно плине,
А іноді – аж серце заболить.
Я дякую листочкові калини
За неповторну і щасливу мить.

І сонцю учорашньому за ласку,
А вранішньому – за пучки надій.
За мить тріумфу й гіркоту поразки,
За той заряд у хмарі грозовій.

 

СВІТИ МЕНІ СОНЦЕМ

Світи мені сонцем, я так тепле сонце люблю!
Хай вичахлі дні ще не котяться хутко за обрій.
Світи мені тихо, бо щастя лякає салют,
Як тепло душі – то і помисли вродяться добрі.

Світи – не обпалюй, не личить засмага мені,
Хай небо гаптують слова, що їх кажуть очима.
Життя моє навпіл, і навпіл високий зеніт,
Я хочу тут бути, і кимось у світі, і чимось.

Росою, що ловить веселок ясні кольори.
І подихом гроз, що ламають слабке та трухляве,
Купальським багаттям, що разом із серцем горить,
І там спопеліють марноти і прагнення слави.

Як холод юрби мої русла зненацька скує,
І ніби не виринуть вже й не діждатись відлиги,
Я сонце закличу, я знатиму: десь воно є,
І дихати буду в проталин віконця з-під криги.

Світи мені сонцем – я темряви трохи боюсь,
Де тіней на травах розставлені місяцем пастки.
Світи, для щасливих і тих, що стомились в бою,
Світи довгі роки й не згасни до часу, будь ласка.

 

ГУЦУЛЬСЬКІ КОНІ

Коні пахли яблуками й сіном,

Квітами сухими з полонини.

Мряка тихо ряднами осінніми

Укривала їм лискучі спини.

Не арабські скакуни блискучі,

Не помчать шалено, мов мустанги,

Та здолають і найвищі кручі,

І не будуть рватися зі стайні.

Будуть поруч – поміччю гуцулів,

Будуть підставляти дужу спину.

Лиш на полонині погарцюють –

Їхня воля – там, де є людина.

І якщо у комусь є порода,

Той не зрадить предків – то напевне!

Дивовижна матінка-природа:

В неї місце кожному відведене.

І комусь – це скачки й нагороди,

А комусь – це плуг чи, може, бричка.

Бродять коні, п’ють солодку воду

З чистого грайливого потічка.

В коней вуха завжди насторожі.

Добрі очі, темні, як маслини.

Наші долі сплетені і схожі.

Є, мабуть, порода і в людини.

 

НА ПАСІЦІ СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Там пахне медом навіть восени,

Коли рої давно уже поснули.

У затишку ялини і сосни

Живе, немов держава, кожен вулик.

 

Немає бюрократії у них,

Стратегій, планів, гніву бодай тіні.

Та, мабуть, серед див усіх земних,

Бджола – найдивовижніше створіння.

 

Над пасікою пряний подих гір,

Шугають в небесах метеорити

І в пасічника серед мирних бджіл

Душа нестримно проситься творити.

 

Й народжуються з-під невтомних рук

Для вуликів небачені оздоби:

Там пташка, там якийсь чарівний жук –

і все те бджолам дуже до вподоби.

 

Тут, певно, поселилася любов,

Така, як мед, солодка і цілюща.

І, певно, тут якийсь бджолиний бог

Допомагає пасіці найдужче.

 

Тут пахне медом навіть восени,

І Миколай влаштовує причастя.

У затишку ялини і сосни

Він молиться. За бджіл. За мир. За щастя.

 

БДЖОЛИНІ РОЇ

Рої бджолині збилися в гурті.
І сплять джмелі кудлаті у суцвіттях.
І сонце світить парусом з портів.
І відпливає. У яке століття?
Від піктограм ключі ховає гном,
І бродять в пущах тіні динозаврів.
Доріжку стеле місяць за вікном:
«Ми про земне подумаємо завтра!»
І скільки тут було тих Атлантид?
І десь нуртує неспокійна лава.
Ледь чутні кроки мавок чи сновид
Росою змиє річка у заплавах.
Були міста. Стихія – і нема!
Попереду нові тисячоліття.
Та хай би джміль завжди отак дрімав
спокійно й тихо в затишку суцвіття.

 

ЗМІНЮЙТЕ!

Змінюйте. Змінюйте ґаджети, меблі, шпалери,
Зачіски, колір, портьєри, напої, замки.
Падають зорі, мов небо жбурляє еклери,
Падають також і гаснуть, як зорі, думки.

Зміни примушують вдатися до креативу,
Все перебрати й непотріб прибрати з полиць.
Може, й потрібно в житті нам усім наративу,
Адже від кранів міських ідемо до криниць.

Тільки є речі, яким не буває заміни:
Мова, земля, рідний дім і родина, а втім,
Може, і рвуться ще досі снаряди і міни,
Що хтось заміну зробив необачну в житті.

Не обридає нам сонце і місяця серпик,
Неба широкого ж завжди новий монітор.
Змінюйте сміло. Бо той деградує, хто терпить,
Тільки життя, окрім тебе, не змінить ніхто.

Все те нове порівняєш у вимірі років,
Мов з Інтернет-магазину, без мірки купив.
Змінюйте речі – не зрадьте лиш душу глибоку!
Хай таки живить її дорогий наратив.

 

МІКС

Буває так, що ти із протиріч.
Ти – мікс ідилій сіл і ритмів міста.
Тебе зростила вимазана піч,
Де сходила душа, як тепле тісто.

Її місили часто без жалю,
Місили так, що аж боки боліли.
Хотілось докричатись журавлю –
Отак би, може, вдвох і полетіли.

А піч благословляла: не барись,
І далі груші гріла на черені,
Ти тільки-но навідайся колись,
Запрошую тебе на теревені.

А як іти зібрався у світи,
Зібрав роси і неповторних звуків,
То тільки сонях сонячно світив,
Й верба хапала листячком за руки.

Було, зникало сонце між завій,
І днів були шалені перегони.
І в мареві загублених надій,
Світились теплі вікна, мов смартфони.

Куди ж бо біг? І чи прибіг уже?
Усе було під гору і під гору.
Й душа була вже спеченим коржем,
Що по окрайцю – всім, у кого горе.

Сплелось усе, зрослося у тобі,
Перекази, простенькі приповідки,
І зустрічі, загублені в юрбі,
І у вікні засушені нагідки,

Лункі квартали, дикий скрегіт гальм,
І чорнобривці, памороззю вкриті,
Ця загадковість давніх піктограм,
І квіти… на холодному граніті.

Цей світ також, мабуть, із протиріч,
Від журавля – і до синиці в жмені.
Із міксу днів – забратися б на піч,
Вона чекає десь на теревені.

 

ЛЮТИЙ

Ці безшелесні салюти,
В них потонути б удвох.
Лютий буває не лютий-
Просто красивий, як Бог.

Навіть ворони принишкли-
Брошки на білих манто.
Холод завершує вишкіл,
Сонця не спинить ніхто.

Сипле із неба і сипле –
В лютого лічені дні.
Він усміхається тепло,
Йусмішки падають в сніг.

 

БЕЗКРИЛІ І КРИЛАТІ

Безкрилим просто: висота не кличе,

У них немає злетів і падінь.

Їм ніби їхній статус навіть личить,

Маскуються, то сірі, то руді.

 

Для них є тінь, стежки й роса на травах,

На них не спинять заздрісних очей.

А в небі – хмари зліва й хмари справа,

І сонце, що чим вище – обпече.

 

В безкрилих є свої прості турботи,

Немає крил – ніхто не обітне.

Якщо не знаєш радості польоту,

То раєм видається все земне.

 

У небі ж – турбулентність і тривоги,

І епіцентри гроз, і вітру шал.

Безкрилим легше – в них земні дороги,

Але до крил потрібна ще й душа.

 

МІСЦЕ ДЛЯ БОГА

Не шукайте богів у палацах розкішних чи в ратушах,
А ікони – то дерево, мідь і звичайний картон.
Бог живе у душі – йому, певно, там тепло і затишно.
Йому серце людське – то найліпший з усіх камертон.

Поклоніння сліпе – лінь душевна, жага дармовини
Бо ж з молитвою часто десятки і сотні прохань.
Бог живе у душі – але в доброї тільки людини.
Він її береже: від жорстокості, зла, від гріха.

Якщо Авгієм станеш і вчасно почистиш конюшні,
То, дивися, і знайдеться місце для Бога тоді.
Бо навіщось та є у людей та цікавинка – душі.
Образам же однаково: з дерева чи золоті.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!