“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
* * *
Забув про гальма маятник розлук,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Віддався у обійми амплітуди.
Шукаєш втечі…
Тільки серця згук
Мовчання криком розриває груди.
А я стою і знов чекаю див,
Немов дитя у ніч на Миколая.
Небесний сад так зоряно вродив…
Вітри… Сніги…
А я все див чекаю…
Дозріла – падай
у небесний млин,
А чи злітай…
Бо крутять-мелють жорна…
Замерзлий вітер поміж бадилин
Тепла шукає, зірку чудотворну,
Що закотилась межи полини,
Із серця впала… Ось чому у втечі
Шукаєш світла, волі, далини…
Та їх нема в розлуки порожнечі.
Стежки єднає маятник стрічань…
Я у долонях, зоряним врожаєм,
Несу дива… Не йди…
Лиш поруч стань –
Нехай тебе остуда не вражає.
* * *
В саду учора зрізали горіха.
Мовляв, старий, заблизько
біля хати.
Дивився ввись. Лиш вітер
віяв стиха,
Немов питав, чи буду пам’ятати
Дітей, що біля нього виростали
І полетіли з рідного гніздечка,
Свята, гамак, книжки, пісень немало.
А роки мчать…
Натягнуті вуздечки…
Здіймав свої горіхові рамена,
Мов обіймав. Стелилися тумани.
І вальсували думи під Шопена –
Мені й горіху бинтували рани.
* * *
Ідеш собі… Одна з-поміж усіх…
Вже й вітер розгойдав життєві межі.
Межу вселенську білить
біло сніг,
Бо без межі оте,
що нам належить.
Воно в тобі не раз ще проросте
Любов’ю з болю,
світлом із нестями.
Несеш в собі життя,
складне й просте,
І радість див розхлюпуєш світами.
Горять мости на ковзанках подій,
Тренують волю долі перехрестя,
А ти даруєш пригоршні надій,
Як порятунок від безсиль нашестя.
* * *
А пам’ятаєш гладущики із молоком?
З них ще смачнючо стікала свіжесенька пінка.
Повагом в льосі стояли пузатим рядком…
Гойдалку. Ту, що на яблуні.
Наче пір’їнка
Вгору здіймалась зі сміхом малеча дзвінка.
Знизу – дідуся обійми
(аби нам не страшно)
Й руки бабусі. І купіллю –
дух молока.
Наче не роки злетіли,
а все це – вчорашнє…
А пам’ятаєш квітковий густий аромат,
Що рясноцвітно підносив до Райського саду?
Нам незнайомі були тоді кроки назад.
Вабили запахи сіна й медів з-за левади.
Вечір червневий лягає під хату, мов кіт,
Тихо муркоче, немов колискову співає.
Я усміхнуся.
Йому подарую «привіт»,
В серці гойдаючи теплі свої «пам’ятаю».
* * *
Будь же стійкою, люба,
І просто – БУДЬ!
Тьма виявляє грубу,
Злочинну суть,
Смертний ужин ракетний
В твоїх містах.
Світло сердець шляхетних
Крізь біль і страх
Будить, єднає вперто
В один вогонь,
Попри загрози смерті,
Ряди безсонь.
Нитка живого світла
Зшиває світ,
Плавиться кожна титла
У моноліт,
В слово життя незгубне,
В дієву круть.
Будь же стійкою, люба,
І просто – БУДЬ!
* * *
Що крок – то біль, що поступ – то тернина…
Вселенський хміль в Голгофі України
Звів ката й жертву, Юду і Месію, –
І трощить звір поселення Марії.
Які псалми? Яка нова культура?
Які тут партитури й коректури?
Чому не поросли чортополохом
Стежки отих жерців і скоморохів?
Гримить війна і блискають заграви.
Новий Пилат вибілює Варраву –
І чорні ріки заливають плином
Вже всенький світ! Не тільки Україну!
* * *
Мене убивали за п’ять колосків
В гулагах, в кенгірах, в уранових руднях,
І гасло зірок, як в пустелі пісків,
У небі північнім, у зболених грудях.
Гнобили в уралах, зжинали серпом,
Аби не зросло і насіння вкраїнське,
Забравши поживу з найменшим снопом,
Плекаючи злобу в серцях сатанинських.
І вили вовки у казахських степах,
Як з товарняків викидали померлих,
І сльози текли по запалих щоках,
Скупі, наче цвіт у затінених тернах.
Мене називали «бандєровскій край»,
«Окраїна» їхніх мокшанських імперій –
Я ж в дітях жила.
Мій розтерзаний рай
Світив із сердець, пульсував
із артерій.
Мене убивають за те, що я є,
Злі покручі лютим вогнем і водою.
У душах дітей моїх сонце встає.
Цього не спинити мечем і ордою.
Вишиване серце осяє пітьму,
І сила зела, що ясні небозводи
Тримає, розбудить народи
від сну,
Збудує любов’ю світ миру
і згоди.
* * *
З цих розпанаханих небес,
На цій поораній основі
Тримай, наш Боже, вгору перст
Ще не відплаченої крові.
Яких іще потрібно слів?
Якої праведної схими?
В слідах кривавих мозолів
Ми ще лишаємось живими!
Вогнем освячений в боях
Наш меч, і щит, кервою вмитий.
У ріднім домі шлях звитяг
Не потребує сплати мита.
Ми, що родились для життя,
Не піддаємося зневірі –
В одне збираємо чуття.
Тож дай нам, Боже, вбити звіра!
* * *
Переводять крізь горнило страху,
Щоб завмерли розум, думка, воля?
Щоб творіння здатність стала прахом?
Щоб змирились грати рабські ролі?
Переводять проз долину болю
Почорнілим, зшерхлим попелищем
Й винаходять способи контролю
Душ і дум на цім всесвітнім днищі…
Та забули, що війна відкрила
Не лише ненависть, зло і відчай,
А й любов, котра дарує крила,
І добро, котре будує вічність.
МОЄМУ ВОЇНУ
Всю родючість, з попелом перемішану,
Із найменших грудочок вийму ліками.
Забинтую кров твою словом-віршами,
Хоч тобі в бою вогні все ще ніколи.
Хоч рудий листок з дерев перепалений,
Міномети тіло рвуть, не питаючи,
Огорну тугу твою зіллям-травами,
І вдихну до рук твоїх міць тримаючу.
Як за обрій ніч піде за загравами,
Увіллю до дня твого світла чистого,
Щоб любов і лють твоя ллялись лавою.
Ми – броня, мій воїне!
Разом – вистоїм!
* * *
Перемоги, Господи…
Геть не спиться…
Знову пруг розкраяний кровоточить.
Вже й Ти Сам вдивляєшся
в очі ночі.
Серце в грудях гупає,
як в дзвінниці.
Перемоги, Господи…
Їдь болотна
Духа волі витравити не в змозі.
Кров палка калиною на морозі,
Наче взори мамині на полотнах.
В землю рідну вперлися
Божі ноги.
Міномет із броником
на раменах.
В небо зорі сіються поіменно –
Перемоги, Господи! Перемоги!!!
* * *
Б’ють громи. Ти, дитино, плачеш. Це війна.
Спрагло п’є вона кров гарячу аж до дна.
Жне вогнем дороге і цінне –
не спинить.
Рушить в домі і серці стіни кожну мить.
Ой, глуха і кістлява свашка, ця війна.
П’є німотності чашу пташка в ній сповна.
Чорні води Пучай-рікою попливуть –
Стану лавою надшвидкою, змию лють.
Стану скелею, стану кряжем.
В нім орел
Небо стерпле в льоту прив’яже до джерел,
Хмари чорні зірве, мов пір’я,
до керви.
Аж здригнеться луна подвір’ям: – Ти живи!
То чого ж ти, дитино, плачеш?
Це війна!
Спрагло п’є вона кров гарячу
аж до дна!
* * *
Сило зла, пропади! Бо знецінила серце і душу,
Бо звела нанівець сподівання спокійних світань.
Сивий смуток, як дим, огорнув дороге і минуще,
Чорним попелом впав на щасливі стежки в ранню рань.
Геть, недоле лиха! На землі моїй зерна надії
Ще не сперхли – відстоїмо спадок святий для життя!
Вітре, силу звитяг ти Чумацькою сіллю розвіяв,
Хай вернуть ворогам всі тривожні сирени виття.
Хай пече їм тепер кожна грудка
і кожна стеблина,
Кожен промінь нехай спопеляє їх чорні думки.
Хай пропалює їх кожна згублена доля дитини
Побажанням відплати
на всі покоління й віки.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.