“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
* * *
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я розіп’ятий з Христом
Посл. Св.ап. Павла до Галатів,
219,6
По верхах ішла, по верхах,
Нахромилася серцем на цвях,
Що вбивали в долоні Христа
Ой, ця визріла висота!
Біль запікся на спраглих устах.
А коли ішла по низах,
Своє серце купала в сльозах,
Душу рвав покаянний плач,
І тремтіла вівтарна свіча.
Та сльозами не перемить
Темний морок тисячоліть,
Невблаганні пророцтва проклять,
Хтивого ока чорну печать.
Чи ще довго маю іти?
Закортілося висоти…
Синього неба чисту длань,
Здійснить сокровенніше із бажань:
Надпить у собі Христових страждань,
По долі своїй Його хрест понести,
На хресті цім із Ним себе розп’ясти.
Своє серце Христу віддала
Своє серце з Христом розп’яла.
І живе замість мого «Я»
Срібна нота в піснях солов’я.
* * *
«Жниво велике, а женців мало;
тож благайте Господаря жнив,
щоби послав робітників
на Свої жнива»
Вже нива достигала, жати пора,
Налився соками виноград…
«Приходьте на жниво!» – кличе Господь
В піднесених хвилях священних вод.
О, світе, спинися, почуй Його голос,
Поглянь, як зерном, наливається колос.
Вівчарик-ковалик, напившись роси,
Підковує коникам голоси.
«Дон-дзень», «Дон-дзень».
Як вранці на жниво ітимуть женці,
Щоб їм заспівали ті стрибунці.
«Жнива багато, та мало женців»,
Перед ведуть коники-стрибунці.
Як ті трубадури, божі співці.
Зозулько, не спи, роздавай серпи,
Як вже відкувала, женцям пособи.
Взяла від зозульки і я серпа;
Пролилась від утоми поту ропа.
На Божій цій ниві робота свята;
Смиренно несу так свого хреста…
Дорога моя то вперед, то вспак,
Та я ще не склала свого серпа,
Бо не нажала ще й на снопа.
* * *
Ісус говорить йому:
«Паси ягнята Мої»
Іоанна 21:15
Срібні кульки повітря виловлюю риб’ячим криком,
Аж потріскалась тиші броня.
І сльоза, і вода зшиті дірявим ликом,
А правда… пішла собі навмання.
І любов заніміла у стилі ретро,
Співають жар-птиці у сім голосів.
А він за обідом промовив:
«Петре, Ягнята Мої паси».
Розбіглись ягнята,
блукають й донині…
Хитнулася вісь золота,
Та серце посередині, завжди посередині,
На перехресті хреста.
Євангеліє
Стане на мить хвилинка,
Схопить мене за рукав:
«Глянь, голубий вітрильник
З неба до тебе примчав…»
Стисне долоні вітер
Човником білих мрій,
Голосом срібних літер
Схопить сльозу із вій.
* * *
Будь мені братом,
Чи батьком, чи сином,
Промінчиком зблисни у русій косі.
Так хочеться близького.
Мужнього, сильного
В сорочці, випраній в чистій росі.
Так хочеться рідного, не чужого;
Впасти зненацька у жменю Бога,
Щоб він мене звідти не відпускав:
Маленьку стеблину з Його отав,
Заблуклу вівцю
Із Його отар.
Будь мені Батьком
І Сином, і Духом,
Будь мені щонайближчим Другом.
Так хочеться рідного, не чужого,
Будь мені моїм Богом.
* * *
Цей день не розпочався й не погас,
А яблуком повис у вічності –
Рудий і розкошлачений Пегас
Мені назустріч мчить у ніжності.
Нема уже сьогодні й завтра теж.
І вічність мить, а мить – неначе вічність.
Лише для думки вже немає меж,
А дійсність, як сувора кристалічність.
Душе моя, чому так рвешся ввись?
Згориш умить у спалаху Любові.
О, Господи!.. Люблю…
І променем завис
Мій одинокий голос у Безмов’ї.
* * *
Я шукала живого Христа
У полях, у садах, у діброві.
Лиш сліди на прим’ятій траві
Та багряні краплиночки крові…
Знала вже, що Месія воскрес, –
По дорозі Марія сказала.
Як зняли на Голготі той хрест,
Вона Бога в саду упізнала.
Він ішов між цвітінням жасмину,
І сліди Його пахли весною,
Серце рвалось до Нього полинуть,
Серце врунилося жагою.
По стежині ішов Садівник…
Посміхнувся й промовив «Маріє!»
«Ой, Учителю!» – й раптом зник.
Вона в ньому впізнала Месію.
Чуєш, Господи, ось вона я,
Та заблукла вівця, що шукаєш
В голосінні пташиних розп’ять,
У весняному саду розмаї.
Хтось постукав до серця, принишк,
Коли перша сльоза вибігала.
Біля серця стояв Садівник –
Я у Ньому Христа розпізнала.
На сандаліях збита роса,
Ув очах наче зірка розтала.
Пролилась покаянна сльоза,
На пелюстки жасмину упала.
* * *
О, не кепкуйте марно з тіла –
У нім душа моя прозріла
І обігрілась в холоди.
Хоча вже й тіло натомилось,
Душа весною молодить.
Пуска своє коріння в небо
І паростками ніжних стебел.
Свій шлях, як жереб, борознить.
А тіло вже й на тлін згоріло,
Вогнем дорогу освітило
Усім, хто зрікся вже себе
І хто зіходить із Небес.
Вихід із кола
Серце, серце,
Чом ти заніміло,
Чом у тебе двері на замок?
Ще коли ти плакати не вміло,
Вже Учитель дав тобі урок.
Що з тобою, серденьку, зробилось?
Світ від жаху також занімів.
Хоч би мовчки пташеням забилось,
Кров загуслу збурило в мені.
Серце, серце,
Вийдем з кола смерті,
Руху траєкторія – усе вверх і вверх.
Межі світу цього вже вогнями стерті.
Хто згори вродився, більше не помре.
* * *
Голосу Вишнього срібна луна
Над моїм достигаючим полем…
Так радісно в серце заходить струна,
А виходить – болем…
І граю на ній вже мелодію жнив,
Мелодію радості й смутку.
Бо хто прийшов у цей світ живим,
Той народився із муки.
Бо життя, як той птах,
Він не може без крил,
Вперто щастя шукає горішнє
І чим більше поцілять у нього стріл,
Тим оперення його гарніше.
* * *
Фіалок голос проникав у погляд
І розливався по снігу чорнилом…
Вітрів весняних перша перемога
Вже прошуміла у лелечих крилах.
А блідий ранок голубих туманів
Поналивав у срібні філіжанки.
Як безборонно й очманіло-п’яно
Запахнули розквітлі вже фіалки.
СУД
А війська небесні,
Зодягнені в білий і чистий віссон,
Їхали вслід на Ним на білих конях
Об’явлення 19:14
Тремтів туман над берегами сивими,
Стелився по пониклій осоці,
В нім білі коні з золотими гривами
Купалися, як в білім молоці.
Купались коні в хвилях білопінних,
Усотували силу молоду.
Вслід за вітрами синіми, осінніми
Небесні юні воїни прийдуть.
Й на конях тих золотогривих
Шалено в бій останній полетять.
На їх мечах вогненними курсивами
Карбовано «для воїнів Христа».
Світанок стріне їх загравами,
Зорить бо ж в небі ангельська печать.
А коні грають. Ой, як коні грають,
І зорі дозрівають в їх очах.
О, юний вою, подвиг твій святиться
В цей грізний і останній час.
І Слово екзальтоване іскриться
На лезові вогненного меча.
А ти ж, мій брате, ще не схаменувся?
За тебе ж бо свята вже ллється кров.
Ти переситився, від Бога відвернувся,
Спаковуєш валізи – й на перон?
Та не втечеш нікуди вже від себе
Застигнувши, немов солоний стовп.
Останній трубний звук вже чути з неба,
І ангели встановлюють престол.
Судити світ. І що було в цім світі.
А що було? Насилля, блуд і кров…
За це ж все доведеться відповісти,
І білий ангел дав мені перо:
«Опишеш все, що на суді цім буде,
Бо ти, поете, в Бога секретар».
Сміявся світ «Нікчемна ця приблуда?»
Та на престол все сходив Аватар.
Купалися в тумані білі коні,
І синій вітер всі облоги стер.
Світилась радість у сльозі солоній,
І світ новий обійми розпростер.
* * *
Скоро прийде весна,
Говоритиму із пташками.
Уже вітер приніс
Їх луну голосів;
І забутий мій сон
Голубими стежками
Пробіжить між туман
Зустрічать їхній спів.
Повертаються зморені,
Стигми під стертими крилами
Так нестерпно болять.
Пролетіть би над морем
Неопалимими,
Та й весну зустрічать
І співать, і співать…
Швидше, швидше (радістю сповнені)
Дістатися рідних гнізд!
А там… із росії смертю наповнені
Ракети і дрони лихий приніс.
Не пригорнуть дерева
В обіймах їх віттями
І не стріне веселий
Дзвінкий сміх дітвори.
Стали згарищем, попелом, сміттям
Ті дерева і людські хати.
Та птахи прилітають додому із вирію
У обпалені гнізда. Та в рідне село
Виринає Вкраїна зі смертної вирви,
Бо подав їй Господь переможне весло.
Скоро прийде весна,
Говоритиму із пташками,
Заворожує слух
Їхній щебіт і спів;
Так як зірка небесна
Розмовляє з зірками,
Розмовляю з пташками
Серцем… без слів.
Про правду
Здичавіла від вітру
І крила в пісок заховала,
Не зболіла цим світом,
І світ в мені ще не зболів.
(…Десь знесилена правда
Притулку для себе шукала.
Та ніхто й дверей не відкрив),
І блукала по світу,
Й голосила за вранішнім вітром.
І просила у вітру:
«Тільки ж крила мої збережи!»
Бо для крил є встановлена
чітко відміряна відстань.
Й досягнуть на них маю
Я своєї мети.
Бачиш, хмари назустріч,
Як незламності вічна спокута,
Переповнені сірим і холодним дощем.
І брехня ще над правдою
Має великий набуток
І сховався лукавий
Під червоним плащем.
Та хтось каже: «В неправді
Ще хитається правда зомліла».
(Хто води їй подать хоч ковток?)
Підніми лиш на вітер
І просій, як засмічене жито –
І підніметься світ на виток.
* * *
Знову потом кривавим
Покрилася в лузі калина.
Розкриленим віттям
Волає спасіння з Небес.
Підносить хреста
Сіра згорблена днина…
Кого розпинають?
Знов, Україно, тебе?
Розірване тіло
Так спрагло спиває губку,
Намочену в оцті…
Горить між світами межа,
Лукавий злякався,
Сховався в воронячім оці,
Вмирає повільно
Розіп’ята вільна душа.
Та хтось підштовхне вже
Те коло земне круговерті.
Засвітиться правда від Бога свята.
Стряхнеться Вкраїна
І вирветься з кігтів у смерті
І знову воскресне
В пробитих долонях Христа.
А пісня?
Дзвенітиме знов солов’ями
В п’янких переливах,
Як перше весільне вино.
Радій, Україно,
Бо ті, хто прийдуть за нами,
Ніколи не зганьблять твоє знамено.
* * *
Світлій пам’яті воїнів, що загинули за Україну, за світлі душі їхні помолімося, щоб вільно відлетіли від землі. Хто зна, «Мо, в небі білі янголи, а може, білі відлітають журавлі…»
Вони повернуться?
Так, неодмінно повернуться
Десь там за березнем,
За теплим-теплим березнем
Десь на світанні,
Коли зажуряться серця в чеканні.
Повернуться, як цвіт садів…
Так біло-райдужно розкрилених
Суцвіттям на рідному гіллі,
Покажеться: «Злетіли з неба янголи,
А, може, білі повернулись журавлі…»
* * *
Світлій пам’яті Героя України мого односельчанина-сусіда Дениса
Неопалимий
Бо першим лише той прийде,
Хто йде останнім,
Бо він очистився в стражданнях
с. Орестів на Рівненщині
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.