“Українська літературна газета”, ч. 7 (375), липень 2025
* * *
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Все, що справжнє, родиться
у муках,
Дух лише в стражданнях вироста,
У найвищих одкровеннів звуках –
Руки розіп’ятого Христа.
І якими передать словами
Ту любов від Бога? Слів нема…
Хоч ридала серцем я ночами,
Серце-говорило, я ж – німа.
Де узять мені такої муки
І такого вигину душі,
Щоби серце розлилось у звуках,
Й залились сльозами спориші?
Як засів у виоране поле,
У самого Сонця на межі.
Проростали вірші з того болю
І торкались святом до душі.
* * *
Як дитина убрана до вводу,
Грало сонце на всі лади.
І лелека високим бродом
Вів купаву напитись води.
Посміхались звабливо квіти.
Задивлялись в люстерка роси…
В реверансі щасливе літо
Поклонялися цій красі.
* * *
Встало вранці Світло й босоного
По траві пробігло, по росі.
Так було йому привільно в Бога,
А тут раптом заломилося в сльозі.
А сльоза солона і гаряча,
Протікає світом навмання;
І ворони вслід зухвало крячуть,
Десь набралось того вороння…
І собою закривають серце.
Бліднуть стекло паростки нові.
Й знов біжиш по світло із відерцем
По високій райдуги брові.
* * *
Ненароджених слів
Не посиплю вогням на перуки;
Втаємничених снів
Сірим будням ніяк не продам.
І зім’ята трава
Простягає надломлені руки,
Обнадійливо в очі до небес загляда.
Я по колу не йду
І назад уже не повернуся.
Десь в Едемськім саду
Вже сльоза, як срібляста вода,
Тільки птах вогняний
Там не може крильми розвернуться
І злітає увись…
Лише пісню вернувши назад.
* * *
І враз зчинився шум
із неба, ніби буря раптова
зірвалася…
усі ж вони сповнились
Духом Святим.
Дії Святих Апостолів,
2;2-4
Любить і жить –
непросто в білім світі,
Коли пітьма змагається
зі світлом,
Коли летять у душу темні стріли,
Здається, й жить уже немає сили.
Та раптом вітер…
Білий-білий вітер
Заколихав умить пониклим віттям,
Густий туман
крилом своїм розвіяв,
Зітер сльозу в конвалії на віях.
І так далеко – аж за небосхили! –
Моя дорога тянеться неспинно.
Як йти по ній уже не буде не буде сили,
То полечу на лебединих крилах.
І прийме Бог
мою останню сповідь,
Запалить в серці
незгасимий пломінь;
Любити так, як світ
цей промінь ранній,
І жити так,
як день живеш останній.
* * *
Світає… Вже ранок близько,
Звуки неба у біле вдяглись,
Голоси то високі, то низькі
В один голос миттєво злились.
Наче роси небесні впали,
Між собою світи обнялись.
Так звучали ті вишні хорали,
Лиш Господь у мовчанні моливсь.
І пливла неземна літургія
Десь кудись крізь жертовні вогні,
Спалахнула вже сповнена мрія
У горнилі прийдешніх днів.
Ось і ранок відкрив фіранку,
Заглядає у душу: «Жива?»
А у ній зацвіли фіалки,
Розлились фіолетом слова.
* * *
На світі цім, жебрачка долі боса,
Співаю вдвох із вітром стоголосим,
Шукаю світло в пазусі імли,
Бо сам Господь ходив по цій землі
І сіяв Слово в золото колосся.
Лишився слід на Віа Долороза –
Там опадають білі-білі роси
І білий ангел плаче там над ним…
Зведи мене із Небом голубим,
Там білі вірші хліба не попросять.
* * *
Над вогнем кулемета
Крик пташини витає,
Плач пташини витає
Над розбитим гніздом.
Я ж в долонях несу
Голубу цю планету,
Хай розвіється вітром
Її болю фантом.
Підніму її вгору
Над збентеженим світом,
Над прозорим безсонням
Понад крик журавлів.
Занесу її зранену
В первісне Світло,
Її стомлену муку
Й теплий подих ріллі.
Ой не плач, моя пташко,
Нам відкриються двері
До святого Едему
Пелюстками надій.
І засвітяться соком
Поналивані бери,
Як світильники Божі
Таких райських садів.
Не журися, пташино,
Що розбите гніздечко,
І що треба спочатку
Нове будувать.
Зате як порадіє
Пташине сердечко –
Отак вільно-привільно
На свободі співать.’
* * *
Михайлівський на сполох
б’є дзвонами,
Розгойдуючи неба каламуть.
Встає Вкраїна!
Бог сьогодні з нами!
Знамена правди ангели несуть!
Оббілені синів святою кров’ю,
Воріженьки гадючаться, сичать…
Дай руку, брате, підемо з тобою,
Де сходить вже Георгія печать.
Вона засяє в українськім небі,
І світ її очима осягне.
А ми з тобою, зранені два лебеді,
Серцями їй на вірність присягнем.
Встає Вкраїна рано до схід сонця,
Весною, щоб барвінком зацвісти.
Поглянь, у кожному віконці
ЇЇ, воскреслої, хрести…
Михайлівський на сполох
б’є дзвонами,
Крик вороння стривожений. Зима…
І смерть не прийде, брате мій,
за нами,
Її нема…
* * *
Світлій пам’яті мого батька,
юного розвідника УПА
«Щоб тільки з кров’ю
Лиш любов заримувалась»
(Василь Герасим’юк)
І мчав мене білий-пребілий кінь
В холодну зимову днину.
Просила у снігу я: зупини!
Просила у вітру я: зупини!
Та кінь мене мчав без зупину,
І мчав мене білий-пребілий кінь,
І вище летів хмарини.
Просила в снігу я: зупини!
Просила у вітру я: зупини!
Та вітер подув у спину.
І вітер у спину… а ти босоніж
Німа з перестиглого болю;
Окроплений кров’ю останній рубіж…
Де ж бо ви, хлопці, до бою!
І витяг із піхов він гострий свій меч –
Так буде з розмаху, –
Верни мені ту найпершу із втеч –
Так буде без страху.
Вогнем нагострімо свої мечі,
А ліс – у завої…
І ангел у нього сидів на плечі,
І він похрестився у бою.
Завили услід голодні вовки –
Страшною була погоня.
Вплети мені в пісню оті роки.
Ну ж бо ви, хлопці, по конях!
Летіли ті коні вище хмарин,
Торкнувшись верха ялини:
Чийсь батько і брат, і улюблений син,
І вітер їм дув у спину.
Летіли ті хлопці назустріч вогню:
«За волю й Вкраїну!»
Солодкою куля здалася йому,
Гіркою – малина.
Вертається кінь, піднімається день
На срібному лезі,
Наплакали сльози повстанських пісень
На сивій березі.
І ніс мене білий-пребілий кінь
В ту пісню з останнього бою,
Де меч гартувався й здригалася тінь,
І кров римувалась з любов’ю.
* * *
В букет зберу розсипані слова,
Між берегами вихлюпані миті,
Чаїним голосом розмиті,
Й засвітиться прозірлива канва,
Що пролягала між небесами.
О, Україно, Бог сьогодні з нами
В гарячих наших молитвах.
Він нас почує, й сонця пектораль
Засяє на новітніх храмах.
Схмеліє воїн ув обіймах мами
І порадіє зранена земля.
В букет зберу
всі виплакані сльози –
Вони перлинками засяють у світах.
Утішать нас весняні перші грози
І усмішка в дитини на устах.
* * *
Світлій пам’яті Героя, мого односельчанина Владислава,
що поліг за Україну
Він вже іде поза часом,
Час поза ним тече;
Світ помережаний часто
Дивом його очей.
Світ віддзеркалився в ньому
Плином зелених надій –
Так швидко тече крізь нього
Понад цю темряву днів.
Понад ракети і дрони,
Скривавлений смерті час,
Так і горить й не згоряє
Окопна його свіча.
Запалює кожне серце –
Віск у долоні тече.
В цьому буремному герці
Випалим світу чернь.
Вийдем з цієї муки,
Як сонце вип’є росу.
Ангели, взявшись за руки,
Вже стяг перемоги несуть.
* * *
Килими, дзеркала, павутина,
Запах кави під модний шансон.
Ця захланна міщанська рутина
Так весні молодій не в тон…
Тепле віяння вже на порозі –
Бубнявіє брунатний без.
Чуєш, грози, надходять грози –
Грім рокоче в осерді небес.
Вся планета в буремному герці,
Це ж бо ери нової почин.
Одягнувши промоклі берці,
Герої вступають у ангельський чин.
Ця весна, вочевидь, не забава –
Вітру свіжого дужа рать.
Перемога в борні цій кривавій
Затріпоче крильми лелечат.
І розквітлий бузок з амвона
Розіллє надлегкий фіолет.
Вознесе екзальтоване слово
Трубадур, Поет…
* * *
А потім був сніг: білий-білий,
Наче пух з лебединих крил відлетілих.
Виглядаю тебе, де ти, милий?
Так зболіла тобою душа, так зболіла…
І на вітрі луна зледеніла.
Знову ця біла зима
Забинтовує снігом вирви.
Виглядаю тебе із далекого вирію.
Вилітаю назустріч тобі я голубкою,
Засвітись у мені голубою думкою,
Світлим променем промайни,
Серце вірою осяйни.
На колінах стою і молюсь за тебе,
І надія сяйнула мені із небес:
«Ти живий, ти живий!»
Наче полум’я із жоржин.
Охопило мене, обдало теплом –
Білий колір на чорне тло,
Щоб задумане все збулось
Так молю тебе, милий Боже.
Україна це зло переможе,
Скоро ворогу буде нокаут
Зі свічки скапує віск на блекаут…
Зацвітуть магнолії на здобутих фронтах,
Скоро весна, коханий,
Руки розіп’ятого Христа понад нами.
Посеред неба місяць спинився,
Сяєво срібне пряде,
А ти мені біло
Й так ніжно наснився,
Наче… снігом ідеш.
Біла дорога, сліди замітає…
Десь вовча заграла кров.
Прокинулась раптом – в печі загасає,
Підкинула дров,
А ти так теплом
Лягаєш на спомин…
(Вже й місяць приплив до звізди)
Тепло те чомусь втікає у комин
Із димом летить кудись.
* * *
Я спиваю із тебе натхнення,
Як нектар із сльози,
Приречено і блаженно,
Як сонце з роси,
Я читаю тебе, як повість,
І на тебе молюсь,
Ти – моя повінь і сповідь.
Випливаю із тебе й топлюсь
Продираюсь у серце прісно,
Як звук у холодну сльоту,
І вростаю крилом в твою пісню,
Ніби птах в висоту.
* * *
Доторкнуся до тебе спогадом –
Очі в очі, уста в уста.
Я вбирала тебе лише поглядом,
І мела заметіль золота.
І спивала вином ожиновим
Поцілунків гарячу мить.
В мою осінь прийшли жоржини,
Щоб світанками пломенінь,
Зазирає ув очі неба
Закодований вітру джин,
Я люблю тебе, чуєш? Люблю тебе!…
«Сповідальним вогнем жоржин.»
* * *
Я почнуся із вирію знов,
Як твій погляд впаде падолистом.
На орбітах Вселенських основ
Все новим починається змістом.
Я тоді розкажу про любов
Перестиглими сивими віршами,
Так, щоб погляд твій не схолов
Під снігами холодно-віщими.
І спливав, наче з попелу, дим,
І торкалася неба дотично
Тиха сповідь забутих слідів,
Що у серці сплелися навічно.
с. Орестів на Рівненщині
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.