“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
Маю відчуття, що знаю-відчуваю Галину Олійник вічно…
Це не дивно.
Адже її чиста, як сльозина справжньої черниці, лірика направду належить Божій безмежності і разом із тим людській, жіночій, жіночній надчуттєвості, гіперчутливості у поєднанні із філігранним відчуттям слова, яке стає під її білим пером, який (здогадуюся) подарував їй ангел, Логосом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Поезія – кольорова казка
Невипитого світання,
Де Бог торкається краєчка
Сльози, що витікає
Із переповнених почуттів,
Розливається на слова,
Що світяться по обідку
Молодого місяця,
Що не зайшов, –
глаголить Галина у вірші «Поезія», який, як і все, що вона (глибоко віруюча християнка) творить, стає «Молитвою»:
Прийняв Господь молитву до останку,
І серце в мене більше не болить,
Душа моя, розхристана, як бранка,
Самотньою на згарищі стоїть.
Серед назв віршів Поетеси: «Перемога», «Вихід із кола», «Несе Галя воду»…
Несе Галя справжню поезію живим і ненарожденним землякам нашим…
Біографія Галини Олійник також поетична, бо зіткана зі, здається, несумісних егрегорів: то вона юрист-практик, закохана в соняшники та картини Ван Гога, живучи в селі поблизу Рівного, де має багато голубооких півнів, поле, котики і… «Вертикаль» (назва однієї із її поетичних збірок, окрім «Душа після сповіді» (2000 р.), «Дотик вогню» (2007 р.), «Танець розквітлого саду» (2012 р.), «Пора співати» (2015 р.), «Квіти прийдешні» (2020 р.), «Непроминальний подих фіолету» (2023 р.)… Має численні публікації у періодиці, із «Літературною Україною» та журналом «Дзвін» включно.
Отож пропоную добірку віршів цієї духовно-душевно-тілесної красивої письменниці для рідної «Української літературної газети», членом Редколегії якої маю честь бути із початку її заснування.
Ігор Павлюк
ТРАПЕЗА
I
Успадкую небо і весну,
Голос вітру і солодку втому.
Кожній пташці дано по веслу,
Щоб вертала з вирію додому.
І на трапезі усіх весіль,
Де світів стикаються основи,
Заспівала голосом без слів
Дивну пісню вічної любові.
II
Де віки стрічаються із днями,
Де нетанучий скресає лід,
Сизокрила пташечка з туману
Прилетіла… звана на обід.
Тут вина старого й молодого!..
Піднялась здивовано трава:
Наливала з голосу німого
В пісню недоспівану слова.
* * *
День на осонні
Білою скрипкою
Гімни весні виграє.
Бавиться з вітром біла голубка,
Світ на сходинку стає
Вищим від себе,
Свого споглядання.
В тремолі білім вина
Подихом вітру, крил трепетанням,
Втішилась болем струна.
Ввись споглядання:
Горнило страждання
За наш увесь рід людський.
Побагровіло зблідле світання
В зап’ясті Його руки.
І, як маленька тендітна стеблинка,
Торкалась святого Лиця,
Сльози нанизувала, як перлинки,
На терня Його вінця.
ЛЕЛЕКА
А світ не пізнав Його
Іоанна 1:10
Лелека той був схожий на пророка,
Стояв самотньо на одній нозі…
Світилось слово непроречене
В його солоній, скрадливій сльозі.
Так непорушно німував на лузі,
Тумани паслися, як вівці молоді.
Один, один…
Ані братів, ні друзів…
Він сам прийшов з високих тих світів
Як посланець, першопроходець,
Бо прилітає перший о весні.
І випробовує ще ту погоду,
Коли підталий примерзає сніг…
Він вісник і шукає душі
Іще живі із тих, хто не зотлів.
Агов! Озвіться, де ви?
Мо, ще в душі
Змиваєтесь від сірої золи?
І слово непроречене заклякло
У нього в горлі, тож заклекотав…
І світ притлумлений поблякнув,
Питальним знаком ув очах постав.
Так клекотав, піднявши вгору дзьоба,
Так клекотав…
Розсипався той клекіт на півнеба
І білим болем в терні розцвітав.
Кле-кле-кле,
Кле-кле-кле,
Коваль клепле, коваль клепле,
Підковує душу стеклу…
Кле, кле…
Так клекотав він… І нікого…
Лиш паслися тумани по боках.
* * *
– Стороже, яка пора ночі,
Стороже, яка пора ночі?
А сторож сказав:
– Настав ранок, а все ж іще ніч»,
Ісаї, 21, 116; 12а.
Розспівалися півні:
Світанок бо ж близько;
Сиві ковдри тумани
Познімали з отав.
Голоси пломеніли
То високо, то низько,
І край неба палало
Від дзвенючих октав.
На ворота злетів
Зозулястий мій півник,
Розгубивши пір’їнки
По зеленій траві.
Ти ж, мій світе, світи,
Не смеркни опівдні,
Озвися любов’ю
У гарячій крові.
Так мій півник співав
І граційно, і рвійно,
З піднебіння зривався
Тремтливий вогонь.
Так натужно волав
У Небес він прозріння,
Поки Бог не почув
Срібний голос його.
Він місточок проклав
Між ворітьми і небом.
Десь по ньому пройшов
Вже апостол Петро.
Сколихнулося серце,
Як ув озері лебідь.
І в сльозі покаянній
Освятилось перо.
Зозулястим пером тим,
Умоченим в сонце,
Напишу я поему
Про завтрашній день.
Буде ангел вогненний
Тепер охоронцем
Всіх мелодій з його пісень.
Розспівалися півні,
Бо ранок вже близько.
«Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!»
Голоси пломеніли
То високо, то низько;
Світлим променем Землю
Пронизав їхній звук…
МЕДИТАЦІЇ ПУСТЕЛЬНОГО ЛЕВА
Ось Лев, котрий з племені
Юди і кореня Давида,
Він переміг і може зняти сім печатей
Об’явлення 5:5
I
Пустельний Лев не полює
І здобич свою не рве,
Він лише медитує
І просто… живе.
І коли немає нікого,
Він є.
Соло високе, соло гаряче
Словом стає.
Він – із живої глини,
Обпалений у горні.
Лиш підійде до нього
Випробуваний в огні.
Єдина волога –
В бурштинових Його очах,
Гірко-солонувата,
Як із сльозиною чай.
Коли підійде до тебе,
Не бійся, прийми той вогонь.
Це торкнулося Небо
Солоних очей Його.
Лев пустельний
М’якими лапками
Гладить серце моє,
Роздмухує ніжно, ласкаво
Жаринки, що в ньому є.
II
Подих пустельного Лева,
Погляд його і запах,
У звукові –відгомін Слова,
Сліди його теплих лапок.
Підходить все ближче, ближче…
Очі його кремінні,
Тіло його нетлінне –
З вогню і білої глини.
Якби ж то не так болюче
Ранив вінок із тернини.
Серце його палюче
Гріє мої долоні.
Серце пустельного Лева,
Очі пустельного Лева,
Подих пустельного Лева
Відчути, прийняти, любити…
Самій у собі заніміти
Й навіки у Ньому бути.
III
І білий Лев до тебе підійде.
Не бійся, міль його не трафить.
У човники долонь вогонь потрапить
І полотняно вибілиться день.
І біло-біло терен зацвіте,
В терновому вінку, мій білий світе…
З колючих тих суцвіть ім’я святе
Твою сльозинку променем освітить.
Й заграють арфи нам нових пісень –
Воскресло світло з темної безодні.
Так білосніжно вибілився День
Цвітінням терну у вінку Господнім.
* * *
Осінь. Вкраїна цвіте чорнобривцями.
Жовтогарячими з темними брівцями.
Ох і цвіте, аж здригається полум’ям.
Сонце задивлене ходить колом…
Потім опуститься десь при полудні,
Теплом обігріє і приголубить
Ті квіточки, що Вкраїна так любить.
Осінь. Вкраїна, цвітуть чорнобривці.
Сонце розлите на сірій бруківці.
Їх мати насіяла в добру пору,
Щоб син повернувся до рідного двору.
Осінь. Вкраїна, сонце по колу..
Де ж ти, мій сину, вернися додому!
– Не вернуся я, мамо, лежу в чистім полі,
Поліг за Вкраїну в нерівному бою,
Як рано весною сніги вже зійдуть,
Чорнобривцем розквітну у нашім саду.
Нахилиться низько до нього трава,
Ти ж будеш слізьми його поливать
…І колискову ніжно співать:
Люлі-люлі, сину,
Дрібна насінино,
Прорости у серці рідної Вкраїни,
Зацвіти для неї у лиху годину.
І десь там, під осінь, у синім тумані,
Під крик журавля на небеснім посту,
Я вічно живим перед Богом постану
Й кущем чорнобривцевим зацвіту.
Осінь… Вкраїна цвіте чорнобривцями…
ГУСИ
I
Гнала гуси підтюпцем до ставу,
Клала в пісню вимиті слова.
І у сизих скошених отавах
Плач за літом коник догравав.
Лопотіли лапки по дорозі –
Зігнута провінція судьби.
Стиглий серпень на скрипучім возі
Золотаві й пишні віз скарби.
Гиля-гиля, гусоньки, на воду.
Ой ріка, як шабелька, тонка.
Передосінь… Снів старого глоду
Вже торкнулася печаль легка.
Гуси-гуси, мої сірі гуси.
Піднялись над моріжком густим.
А назустріч –ранок світло-русий
Німб несе за сонцем золотим.
II
Повернулися зі ставу гуси,
Залетіли з ґерготом у двір.
Ти їм неодмінно дати мусиш
Золотих зерняток пригорщ з дві.
Чистої добірної пшениці –
Цьогорічного врожаю збір.
Ще й налить криничної водиці,
Де небесний викупався звір.
П’ють, їдять, галґанять серед двору,
Будоражать стомлене село.
І не зогляділась, як в цю пору
Вперше слово стало на крило.
Гуси мої, гусоньки лапаті…
Дзьобиками в мисці дзеленчать.
Вже і місяць повня на загаті
Ставить позолочену печать.
Вечір, повня, гуси біля хати…
Задрімало вже моє село.
Слів, як зір, нелічено багато,
Та не в кожнім виросте крило.
* * *
Брунатне сонце, як осінній мед,
Розмитий в небі необачно серпнем.
Дихнула осінь в журавлиний лет,
Запахло рідним димом аж нестерпно.
Димок цей у донецькій далині
За журавлями тими вслід пронісся.
У цій юдолі смерті і війни
Запахло небом рідного Полісся.
Та враз здригнулася земля. Приціл,
По тих птахах б’є вогнемет ворожий.
Летить снаряд смертельний в саму ціль,
На вожака… «Спаси їх, Боже!»
Та юний воїн, чийсь відважний син,
Вмить заступив грудьми своїми
Тих журавлів прощальний клин
І ангелом злетів за ними…
Куди ж ти, юний хлопчику, куди?
Он, вітер плаче й рветься за тобою.
Останки вже вчорашньої доби
Востаннє налаштовані до бою.
Смертельний бій: упали загорожі,
Серця і кулі між собою схожі.
Ось тільки серце дав Людині Бог.
А кулю –ворог, щоб убить його.
Іде той час, сурми заграли,
Мечі перекуєм на рала.
Всі кулі кинемо в горнила.
Усе… війна навік згоріла.
І міцно обніме брат брата.
Ой, хлопці, десь нема комбата…
Враз обдало усіх теплом
Їх ангел обійняв крилом…
Ігорю Павлюку
Є у мене Україна,
А у ній –Поет.
Тут танцюють бджоли рійно
І приносять мед.
А весна вальсує з вітром
В цвіту заметілі.
Гомін, гомін понад світом
Пташиних весіль.
Тут танцюють риби з раком
В голубих річках.
І вогненним Зодіаком
Світяться в зірках.
Тут вигойдують у гніздах
Пісню солов’ї.
Білий вітер мудрим гідом
Обліта гаї.
Він нашіптує травині
Чарівні казки.
І дрібненькій комашині
Вказує стежки.
А пшениця з житом спіють
В золотих полях.
Зозулясті півні піють,
Аж дзвенить земля.
Це така країна мрійна…
Із гусьми у лет
Розправляє крила вільно,
А вожак –Поет.
ДОЩІ
I
Нарешті дощ, весняний теплий дощ.
Його великі краплі, як квасолі,
Все падають із неба, й, хоч-не хоч,
Танцюють на відкритих парасолях.
Цей дощ цілющий, він дає життя
Стеблині, квітці й більшого не треба.
Преамбула предвічного злиття
Для спраглої землі й святого неба.
II
Люблю дощі, коли вони не йдуть,
Коли вони ще там, за небесами,
Виношують, рокочучи громами
Передчуття щемку могуть.
І ось вона, висока віща мить!
Ось блискавка горить на видноколі.
Гримить, ви чуєте? Гримить…
І квіти пахнуть, як ніколи…
Джмелі в саду медово так гудуть,
І ластівки літають низько-низько.
На горизонті вже дощі ідуть,
Несуть із неба чистих перлів низки.
* * *
Ти мій вітер,
А я –роса,
Срібна, тремка, прозора…
Пий мене, випий,
Допий до дна
Синім знебесненим зором.
Ти мій вітер
Високих видінь,
Світлі розносиш титри.
Я ж музика вічна
Твоїх прозрінь,
Тиха весняна палітра.
І не питай
Про що і коли
Мені нашептали весни.
Я прилечу на крилі бджоли
В твої стільники небесні.
Ти стомлений вітер
Моїх поривань.
Витаєш над білим світом…
Я ж тиха молитва
Твоїх сподівань,
Сльоза, у безсоння пролита.
* * *
Не скажеш спинитись крилам,
Приреченим до висоти,
Душа до душі, як вилам,
І зречення самоти.
Рука до руки… і плечі
Так звабно і млосно мовчать.
Якому ще треба предтечі
Жертовну поставить печать?
Якби ж то була не осінь,
А літо ще звабно цвіло.
А то лише мжичка моросить,
І листям стежки замело.
Та є у цій сірій смузі
Якийсь дивовижний сенс:
На жовтому сонця крузі
Теплом випромінює все.
На обрії дня черленім
Ще маки горять вогненні,
Прошкує по колу час.
І білі приходять леви,
І білі танцюють леви
У карих твоїх очах…
* * *
Зріє ранок, та знов без тебе,
Голосу тихого стерті сліди…
І розлиту печаль на півнеба
Запінили квітучі сади.
Я цвістиму для тебе весною
Першим проліском у гаю,
В перламутрову синь прозору
Убиратиму очі твої.
Я молитимусь до Всевишнього
Голосом тиші в безмов’ї трави.
Озовись мені шепотом вітру,
Чи дощем весняним озвись…
Так душа до душі дотично,
Як вогонь, що не спалить вогню.
Я на тебе чекатиму вічність
У шаленстві вогненних напруг.
Зріє ранок, та знов без тебе…
Голосу тихого стерті сліди.
Усміхнись мені сонцем із неба,
Чи дощем у долоні впади.
* * *
Іду в поезію, Ти чуєш, Боже?
Рогалик-місяць хвіртку відчинив.
Години третьої сторожа
Вступає в ангельські чини.
Іду сама, душі небесний вирій
Вже пропустив крізь серце падолист.
Колись воно поезії повірило
І стало, наче світла жовтий лист.
Іду в поезію, із мене кпинять
І люди, й трави, і коти…
А хто порив оцей припинить?
Лиш мертвий може не іти.
Журавка жалібно курличе
Над кленом в мокрому плащі.
Мерщій сховатись слово кличе,
Заклякле з холоду й дощів…
Душа ятриться у тривозі:
Як жить без цих надпочуттів?
І як розплакатись в знемозі,
Щоб білий ангел не почув?
* * *
А що, як обросту піском
І перестану бить на сполох,
Й Твоїм трояндовим вінком
Я не пораню тихий голос?..
А що, коли не долечу,
Спущусь крилом на дно криниці,
І всіх боргів не заплачу,
І не доп’ю води-живиці?..
І стану стежки поперек,
Вчеплюся миті в жовту гриву,
Поставлю недопитий глек
Набрать води з німої ринви?..
Тоді я тихо помолюсь,
Сягну очима вище неба –
Небес, що в серці розлились,
Щоб дорости самій до себе.
Торкнуся ангела чолом
В старої церкви на дзвіниці.
І стану золотим пером,
Що зронить сонце для Жар-птиці.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.