“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
Габріела Шубстарська — польська поетеса, прозаїкиня, редакторка та культурна діячка, яка мешкає у Гданську. За фахом вона учителька. Захоплюється фотографією, подорожами та садівництвом, що нерідко знаходить відлуння у її творчості.
Авторка тринадцяти поетичних збірок, серед яких є видання у польсько-німецькій версії. Вона також має збірки оповідань.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Її поезії друкувалися у конкурсних виданнях та провідних мистецьких часописах, зокрема «Zeszyty Literackie», «Okolica Poetów», «De Musica», «Znaj», «Migotania». Вірші Габріели Шубстарської також увійшли до численних польських поетичних антологій, альманахів, газетно-журнальних публікацій, двадцяти німецьких антологій хоку, а також до видань європейського об’єднання авторів «Koga».
На її поезії створюються музичні твори.
Габріела Шубстарська є головною редакторкою низки антологій Гданського клубу поетів, а також співавторкою чотирьох міжнародних поетичних проєктів під редакцією Малґожати Плошевської, що були видані у форматі двомовних польсько-німецьких книжок.
Окреме місце у її культурній діяльності посідає заснування щорічного поетичного форуму «Оливські дні поезії».
Поезія Габріели Шубстарської — тонка метафізика повсякденності, де простір навколо людини є не просто декорацією, а живим, часто іронічним або драматичним свідком її внутрішнього стану.
Авторка наділяє побутові речі суб’єктністю. У неї предмети не просто існують — вони діють. Тому її віршам притаманні поєднання крихкого ліризму (береза, що вистукує історію на підвіконні) та суворої предметності. Створений Шубстарською поетичний світ пронизує нестримна стріла часу, що руйнує досі квітуче минуле.
Її стиль позбавлений зайвого пафосу; вона говорить про глибинні екзистенційні страхи та втрати, наприклад, через павуків, пил, старі крісла та північний вітер, що робить вірші надзвичайно дотичними до реального людського досвіду.
Василь Терещук, член НСПУ
ПУСТКА
Скрізь пил
і безліч таємниць.
Крізь бруд на шибках
заглядає світло,
наділяє предмети двома тінями —
можна спіткнутися.
На посірілій стіні дзеркало
дивиться так,
що мені стає ніяково.
У кутку згорблений фотель
потаємно оплакує час.
У саду
соняшники засмагають обличчями.
УМОВА
Його немає.
Він забрав із собою пам’ять,
залишилися окремі слова,
приклеєні до стін,
викришений карниз
і сходи, на яких
він ніколи не жив.
Є пил —
радісно здіймається,
коли відчиняю двері.
Павуки ховаються по кутках,
вони не люблять розмовляти.
Зрідка береза
вистукує на іржавому підвіконні
його історію —
але тільки тоді,
коли дме північний вітер.
* * *
Немов кам’яний привид
із темряви виринає
зруйноване місто.
Почергово з’являються плющ,
квіти.
Квіти завжди супроводжують смерть.
Потім постає нове життя.
Добре про таке пам’ятати.
Коли вона про це думає,
то розмірковує,
як виглядає світ
над видимим небом.
Чому поети
звичайну іскру
здатні перетворити
на осяйну зорю,
а те, про що пишуть,
стається насправді?
* * *
Відчуває небезпеку.
Вона скрізь.
Коли замовкає розум, люди
коять божевільні речі.
Під тягарем злих слів
згинаються рамена.
Чому дозволила проблемам
вирости понад міру?
Пам’ятає: тигр ніколи
не нападає з фронту,
тож треба дивитися йому
просто в очі
і повільно відступати.
А потім, попри всі негаразди,
чекати на продовження
власної історії.
ТОБІ
Тобі буде добре.
Сам побачиш.
Прокинешся одного дня
із відчуттям
що щось змінилося.
Виявиться,
твій біль подався мучити
когось іншого.
Буде добре.
Сини бувають жорстокі
лише у мить поганого настрою,
і лише зрідка кажуть,
що не хочуть марнувати день
через тебе.
Сьогодні ти розлучився з фарбами
назавжди.
Раптом посірілі,
згорблені в собі
картини
позначають
дорогу до смітника.
Буде добре.
Хтось їх напевно прихистить.
Якщо не всі — то принаймні
кілька знайдуть щастя в новому домі.
Кольори віддячать,
повернуть свою красу.
Буде добре.
Завтра ще один укол.
Треба лише якось пережити ніч.
Місяць, що теж потерпає від безсоння,
звабить тебе на розмову.
Буде добре.
Ну, скажи щось,
усміхнися хоча б
зажуреним віршом.
* * *
Починається з лихих слів,
темніє,
насувається злива.
Думки, мов хижі птахи
у темному каньйоні,
скидають брили льоду й каміння.
Недовіра морозить серця й уста,
люди замовкають
на усіх мовах.
Забули, що видиме —
минає,
невидиме — триває вічно.
УМІННЯ
Слухаю в безгомінні,
як разом із цоканням годинника
спливає час.
Чую, як темрява
навпомацки шукає вхід.
Чому,
попри зачинені двері,
у щілинах накопичується морок?
Чому
лише час
опанував мистецтво відходити?
ПЕРСПЕКТИВА
Із вершини світ виглядає
зовсім інакше.
Варто зійти вниз –
побачиш більше:
вузькі вулички,
будиночки, чиї вікна, фліртуючи,
зазирають у вічі.
У тіні дверей — зацікавлений кіт.
Кalimera.
— Кalimera — з усмішкою відповідає гречанка.
Її рухливі пальці завмирають
на гаптуванні в кольорі оливок серветки.
Задушливо і сонно.
Вичовганою бруківкою
дріботять змучені хвилини
вгору або вниз,
іншої дороги немає.
Навіщо поспішати.
Рано чи пізно все одно
дійдемо до фінішу.
Ліндос, острів Родос
МАМІ
Знаю, що будеш сьогодні з нами.
Прийдеш непомітно,
сядеш у своєму улюбленому куточку
і вмить увесь дім засяє теплом.
А зі столу стікає
старим золотом
ажурна серветка —
твій прощальний лист.
Ланцюжки петель
туляться до рук.
У кожній з них —
замкнена твоя думка,
у деяких —
глибоко захована
невимовлена скарга.
Сідаю біля тебе
так віддалено близько
і, торкаючись візерунків серветки,
відкриваю своїм донькам
таємниці
серцем сплетеної
вервиці.
* * *
Не тільки ми –
дерева також приглядаються до себе.
Стільки надивилися,
Не дивно,
що вросли в землю.
Що з того,
що не можуть бігти,
застрягли на варті,
засудженим на вигнання
вказують шлях.
Люди, втікаючи від самих себе,
гублять людське обличчя, –
вони ж втрачають тільки листя.
Найбільша віхола
і найлютіший мороз
як з’явилися раптово –
так знагла й відійдуть.
Поранені дерева мають
нездоланну волю до життя,
знаючи,
що рушать соки,
що рани завжди
загоюються навесні.
* * *
Так тут тихо.
Тиша не завжди означає спокій
і не кожен спокій то свобода.
Не грають людьми,
як колодою карт.
Намагаюся розвидніти присмерк усмішкою.
Намарно.
Знаю, що не все є справою
життя і смерті,
але може дошкульно боліти.
Не хочу пам’ятати,
та не можу забути.
Забути любов —
це зрада.
ОСТАННІЙ ЗЕМЛЕТРУС
Жар уже давно витік,
камін відштовхує чорнотою.
Крізь тріщини у стінах
вдирається жаль,
запихає до горла
рештки зітхань.
Зі щілини в стелі визирає
крижаний місяць.
Уціліли лише двері –
висять на вигнутих завісах.
Їх неможливо зачинити.
Із польської переклав Василь Терещук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.